Кисилин – невелике село у Локачинському районі Волинської області, яке налічує всього 300 з гаком осіб.
Перша писемна згадка про нього належить до середини XVI століття. Як охарактеризував польський історик Роман Афтанази, «мале, загублене серед пісків та лісів містечко Кисилин було найстарішим гніздом волинсько-руської родини Кисилів».
Історія містечка спочатку була доволі стандартна: тут нічого особливого не відбувалося і воно переходило у власність від одного заможного роду до іншого. Але так було до початку XVII століття, коли Кисилину судилося стати реформаційним центром усієї Волині.
Ось як писав історик Олександр Цинкаловський про цю історію:
«В половині 17 ст. належав до Остафія Киселя, який, будучи соціянином (або аріянином) заснував тут протестантську святиню, кілька аріянських шкіл, передусім у Кисилині, де відбувалися їх „синоди" і куди з'їздилося багато бакалярів. Учений і знавець кількох європейських мов Остафій Кисіль був біля 1625 р. дорадником школи, в якій сам вчив і розповсюджував на Волині аріянство. По знищенні аріянського центру в тодішній Польщі багато вчених-аріян оселилося в Кисилині, що сприяло піднесенню рівня і розвиткові науки на Волині в 17 ст.
По смерті Остафія Киселя містечко і школа переходять до Юрія Чаплича-Шпановського, якого польський уряд переслідував за надання в своїх добрах азилю аріянам. В 1644 р. трибунал заборонив навчання в школах, в яких був тоді пастирем Андрій Вишоватий. По цьому погромі слава Киселина погасла, будинок збору перероблено на костел, де оселено монахів кармелітів. Учителі аріянства, які проживали в Кисилині - Людвик Голєйсен, Петро Стегман, Федор Симоне і Андрій Вишоватий - постановою Люблинського трибуналу в 1684 р., були вигнані.»
В першій половині XVII століття Кисилин належав Чапличам. Вони ж і побудували тут палац, який також мав використовуватися як аріанська бібліотека. Товщина стін споруди сягала 1,5 метра, під нею простягалися потужні підземелля.
Вхід до палацу. Зображення з книги Романа Афтаназі Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej
Бічний корпус. Зображення з книги Романа Афтаназі Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej
Остаточного вигляду палац набув у ХІХ столітті. Це була двоповерхова споруда незвичного для палаців вигляду. Дах вона мала плоский. По центру виділявся ризаліт з центральним входом і двома бічними вікнами. Фасад був оздоблений пілястрами. Над карнизом – ніші з арковим завершенням. Подібний виступ, тільки скромніший, містився на задньому фасаді будівлі.
Частину палацу займала оранжерея, із якої був вихід на веранду. Влітку її прикрашали квітами. В інших кімнатах – гладко пофарбовані стіни, дубовий паркет і муровані печі з камінами. У найбільшому салоні висіла велика люстра. Одна із кімнат використовувалася як архів. Кімнати прикрашали ампірні меблі з червоного дерева, кілька портретів родини Олізарів (одні із цілого ряду власників містечка) авторства Франциска Смуглевича, полотна італійських майстрів. Тут же був цінний архів Олізарів, перевезений сюди з рафалівського палацу.
Біля палацу стояла двоповерхова офіцина (бічний корпус) з кухнею, гостьовими покоями. Навколо росли широкі газони з клумбами, декоративними кущами. Далі тягнувся впорядкований парк з річкою Стохід.
Палац у Кисилині зруйнували під час Брусилівського прориву.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
