Про село без жодного бару, але з унікальною природою та добрими людьми

НАЙГАРНІШЕ СЕЛО

– У нас найгарніше село на Волині, – Ніна Тусюк із Краски не стримує емоцій. –  По один бік тягнеться ліс, по другий – піщані гори, де є пісок, з якого можна робити коштовний кришталь. Тут хотіли колись збудувати завод з його виготовлення, але чомусь не спромог­лися. Між хатами та лісом – залізниця «Ковель-Брест». Поряд – річка Прип’ять. А чого варте озеро Турично! У старі часи на його береги їхали відпочивати поляки із самої Варшави! Повітря в цих місцях неймовірно чисте, бо дов­кола озера росте багато багнику.

– А яке джерело маємо! – долучається до розмови Іван Тусюк. – Кинеш, бувало, в криницю камінчик на глибину метрів з чотири і бачиш його на дні, ніби на відстані руки, така прозора вода. Жаль, коли розбирали приміщення, що було поряд із джерелом, зруйнували потічок, та відновити його – справа нехитра.

Поважне подружжя так красномовно описує рідне село, що аж до серця проймає. Нині у Красці трохи більш як 300 жителів, із них 80 пенсіонерів, 40 молодих людей та 60 дітей. Є й школа (першу було збудовано 1934 року).

Успенський Богородичний храм освятили 1783 року

– У 1906 році в нас налічувалося 130 дворів та 755 мешканців, а нині 200 наших кращанських сімей живе у сусідній Білорусі, в Бресті, – додає Іван Якович. – У 1870 році через Краску проклали залізницю. 1783-го освятили Успенський Богородичний храм. Було це в день святої Анни. Тоді ж біля церкви наші діди посадили сім дубів. Згодом її хоч і розбудували, але церква так і залишилася кладовищенською.

РОЛЬ ЛЕОНІДА КРАВЧУКА В ІСТОРІЇ УСПЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Історія села та храму складна й багатогранна. І хоч перша писемна згадка про Краску датується 1556 роком, у цих краях археологи знайшли сліди давніх стоянок VI-VII століть. А коли у 1933-1939 роках церкву захопили уніати, православним доводилося збиратися на службу Божу в одній із сільських хат. З 1961 до 1987 року її було зачинено для богослужінь, а громаду знято з реєстрації. І лише завдяки неймовірним зусиллям кращан справедливість вдалося відновити.

– Прихожани з великою повагою згадують односельчанку Теклю Головійчук, – розповідає настоятель Свято-Успенського храму протоієрей Олександр Сандер. – Ця жінка зробила дуже багато для церковного життя в селі. Саме вона та Іван Тусюк їздили владними інстанціями та домагалися реєстрації громади, збирали кошти на розбудову церкви, керували й самими ремонтними роботами.

– Радянська влада відмовляла у відновленні богослужінь нібито через те, що каплиця не підлягала реставрації, – розповідає очевидець тих подій Іван Тусюк.

Під час одного з таких візитів Іванові Яковичу довелося спілкуватися з найголовнішим партійним ідеологом того часу Леонідом Кравчуком, який згодом став президентом нашої держави.

– Тоді він сказав: «Поки я біля керма, жодна церква в Україні будуватися не буде», – згадує Іван Тусюк. – «Якщо так, то доведеться їхати в Москву», – вирішили люди. Я навіть спробував додзвонитися до Михайла Горбачова, але де там. А коли зрозумів, що і в Ратному, де ми не­одноразово залишали заяви на реєстрацію громади, вони кудись щезають, то вирішив зробити копію однієї з них. Аж тут і пан Мішенін, який курував Волинську область, навідався в Луцьк. «Яка громада? Немає навіть вашої заяви!» – хотів вставити палиці в колеса. Тоді я виймаю аркуш паперу з копією заяви і пред’являю чиновнику. Що він міг удіяти? Довелося і громаду зареєструвати, і церкву їй віддати.

Гроші для реставрації та ремонту церкви збирали швидко та де тільки могли. І нарешті 26 серпня 1989 року храм відчинився для богослужінь. Нині його настоятелем є протоієрей Олександр Сандер.

ЧОРНЕ КРИЛО ОКУПАЦІЇ

– А чому ваше село Краскою називають? – запитую в подружжя Тусюків.

– У старі часи наші предки жили з того, що фарбували кожухи, звідси й назва пішла, – пояснює пані Ніна. – А ще кажуть, що колись в урочищі Клебанщина навіть монастир був. І нібито є навіть якась старовинна книга, у якій про це написано.

У місцевій церкві збереглося Євангеліє 1912 року й кілька інших цінних книг та ікон

Підтвердити або заперечити це припущення годі. Не підтвердив цієї версії і нинішній настоятель храму. А те, що під час Другої світової вій­ни у школі та по хатах в селі стояли німці, – факт неспростовний. Бо 35 селян було тут розстріляно, а 41 вивезли на каторжні роботи, із 70 мобілізованих на фронті загинули 45 кращан. Фашистська окупація села тривала із 1941-го до 20 липня 1944 року. А в березні 1944-го тут точилися жорстокі бої за міст через Прип’ять. Поблизу залізничного полотна навіть цвинтар німецький був. Старіші люди згадують і березові хрести на могилках. Не так давно представники однієї з німецько-українських організацій, що опікується перепохованням жертв Другої світової війни, проводили в цьому місці розкопки і вивезли останки німецьких солдатів на перепоховання.

– А ось це від німців ще з війни залишилося, – Ніна Тусюк показує міцний дерев’яний раритетний стілець, на якому чіткий напис німецькою «Мазовія 1937». Оце так сюрприз!

ЛЮДИ ВІРЯТЬ, ЩО В НИХ БУДЕ МОНАСТИР

У дев’яностих роках уже минулого століття взялися в Красці будувати Свято-Іоанно-Предтеченський скит від Милецького Свято-Ми­колаївського чоловічого монастиря. Уже й зроблено було чимало. Та ця добра справа у селі, де досі немає жодного розсадника алкоголізму, як вважають місцеві жителі, тобто бару, чомусь зупинилася, майно перевезли в інші обителі. А такі були перспективи: і хліб випікати в скиту, і олійницю встановити, і свічну апаратуру налагодити, щоб можна було свої свічки робити. Та люди вірять, що колись монастир у них таки буде.

– Зате у вас така гарна церква, – намагаюся підбадьорити.

А храм тут і справді унікальний. Жаль лишень, що багато святинь із нього було перенесено до інших церков, деякі знищено. Зате зберег­лося Євангеліє 1912 року й кілька інших цінних книг та ікон. Залишився і великий дерев’яний хрест, із яким православні проводжають в останню путь односельчан. І все це  – завдяки тому, що у 1979 році церкву було зареєстровано як пам’ятку архітектури.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.