Волинська говірка: таємна мова прохачів на церкву

  1. Новина відноситься до:

У попередніх матеріалах ми вже розповідали про таємничі мови кожухарівжебраків та лірників. Нині пропонуємо декілька зауваг про мовні шифри лаборів.

 Так називали людей, що займалися лабурством – збиранням грошей на будову або ремонт церков. Як зауважують дослідники, промисел лабурського прохацтва склався за часів Речі Посполитої. Територіально про лаборів відомо на Берестейщині та Пінщині (Білорусь) і в Олиці на Волині.   

Ті, хто хотів стати лабором, повинні були отримати спеціальний дозвіл, крім цього (йдеться про білоруських прохачів), їм у консисторії Пінська видавали прошнуровану із сургучевою печаткою книжку, куди записували кількість дарованих грошей. Збирати пожертви починали після закінчення осінніх польових робіт, коли селяни мали зерно і якусь дещицю грошей. Перед від’їздом лаборі відзначали проводи, на які запрошували родичів і сусідів. Потім невеликими групами виїжджали з дому. Верталися аж перед Великоднем.

***

З мовного арсеналу лаборів:

батько – баштиї; мати – матора, матиця; брат – брацьора; чоловік – манько; жінка – цуба; дівчина – каравонка; я – манько; ти – тапко; хліб – кумса; молоко – гальмо; масло – висло; сало – крисо; горілка – арцима; їсти – троїти; іти – пнати; спати – кімарити (!); говорити – гавридати; гарний – суразниї; кінь – волот; корова – гематка; собака – скіль.

 

Джерело: Аркушин Г. Л. Народна лексика Західного Полісся: монографія / Григорій Львович Аркушин.– Луцьк : Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки, 2014. – С. 202 – 208.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Автор: Оксана ШТАНЬКО

Коментарі