У «диких» умовах

У «диких» умовах

Коли вирішили розповісти про луцького мандрівника, фотографа Сергія Палька та його сім’ю, то, скажемо відверто, розгубилися. Що не подорож – то пригода, сотні фотографій та спогадів. Дивишся на світлини й дивуєшся: невже така краса у нас під носом?

Туманні ранки, дикі звірі, широководний Дніпро, красуня Іква... Не кожен наважиться на такий «дикий» відпочинок, ще й із дітьми. А дарма, переконує Сергій, бо таким чином можна прожити, так і не побачивши, скільки всього цікавого відбувається навкруги.

ЧОТИРИ МІСЯЦІ – НА «УКРАЇНІ»

Перша серйозна велоподорож Сергія відбулася двадцять років тому. До того на рахунку був карпатський похід, кілька веломандрівок. Утім їх не порівняти з тою авантюрою, яку навесні 1997-го задумав наш співрозмовник.   

На той час 22-річний ще холостяк, пропрацювавши всю зиму і березень на пилорамі, звільнився з роботи та вирушив у затяжний велопохід. Рідні його не підтримали, супутників по духу теж не мав, тож рушив наодинці зі своїми думками. З товаришів – лише ровер «Україна» та примотаний до багажника звичайнісінький рюкзак. Шлях тримав на південь України. Частину дороги їхав, десь під’їжджав електричкою. Ночував, де ніч застане. То в садках, то в полі, тож нерідко сон відганяли миші та їжаки. Часом зупинявся в людей, а з Криму вирішив на поромі перепливти до Росії: Краснодар, Кубань, Кавказ.

«Ночував під горіхом біля закинутої ферми, тричі накрапав дощ. Від нього захищався, роблячи з великого целофану двоскатний намет. Наступний день видався, навпаки, дуже спекотним. На відкритому сонці важко. На велосипеді добре – обдуває вітром, тільки зупинишся – піт заливає очі. У селах навкруги чути українську мову. Дивина, я ніколи не чув, що на Кубані є багато компактного українського населення», – пише у спогадах Сергій. 

Актовий канйон. Ріка Мертвовод, притока Південного Буга

Болгарська глибинка

Вершина Близниці

Дніпро. Кременчуцьке водосховище

Карпатський житель

Гори Кавказу видалися суворими й дикими. Розслабишся – пропадеш. Накрутив у Краснодарському краї та на Кавказі близько тисячі кілометрів.

Харчувався – чим доведеться. Тоді таким смаколиком був білий хліб! Нерідко приймали місцеві та щиро дивувалися, коли чули, що гість – аж із України. «У Піщанокопському заліз на шовковицю, щоб поснідати. Вийшла бабуся із хати  неподалік і як взнала, що я з України, винесла миску з варениками», – згадує Сергій. Донські степи вразили ароматами, які мандрівник порівняв із запахом дорогого парфумерного магазину. Каже, шия боліла від того, що крутив нею, аби роздивитися усю ту красу.

Одна місцева сім’я запропонувала на тиждень залишитися: від’їстися, пожити та попрацювати. Вечори проводили за довгими розмовами, господарі розпитували про Україну, ділилися власними історіями. 

«Зустрічалися тут двоє десятикласників: хлопець і дівчина, однак їм це забороняли. Тож вони влітку втекли. Знайшли їх по димові пізньої осені в степу мисливці. Пара вирила там землянку і так жила. Потім їм уже ніхто не забороняв одружитися», – пригадує Сергій бувальщину, яку почув одного з таких вечорів на Дону.

Квітень в закинутих садах

Косуля в засніженому лісі

На річці Самара. Дніпропетровська область

Над Серетом

Коли ж знову вирушив у дорогу, то неподалік річки Хопер зустрів французького велотуриста, який вже 15 місяців був у мандрах, причім подорожував з лайкою. Пес зрештою не витримав виснажливої подорожі і здох. Разом із французом Сергій проїхав до Саратова, а там уже сам – до Пензи, Саранська, Нижнього Новгорода. Звідти дістався до Білорусі, яку об’їхав по діагоналі до Бреста, а там уже й Луцьк поряд. Додому повернувся восени.

Свої спогади мандрівник описував у щоденниках, а згодом із власними коментарями виклав у мережу. Щоденники, до слова, вів тоді російською мовою, оскільки багато читав відповідної художньої літератури та краще володів словом саме російською. Ці мемуари так сподобалися мандрівному товариству, що їх публікували російські сайти та жваво обговорювали велотуристи. Дивувалися із завзятості та в гарному сенсі божевільності вчинку. Мовляв, нині, аби вирушити в бодай кількаденний похід, беруть сучасні засоби для навігації, одяг, провізію, є щонайменше мобільний телефон і банківська картка. А тоді – лише власна удача та клейонка на випадок дощу.

СІМЕЙНА ТРАДИЦІЯ

Нині Сергію 42 роки, він одружений. Останній довгий одиночний похід відбувся, коли первістку Арсену був лише рік, зараз хлопчикові – 11. Їхав велосипедом із Луцька на Хмельницький, Вінницю, Полтаву, за 23 дні проїхав дві тисячі кілометрів.

Нині сім’я виховує трьох діток. Окрім найстаршого Арсена, мають ще двох маленьких принцес – Діану та Януську. Малеча у свої юні роки добре знає, що таке полонини Карпат, яка прозора вода у Дніпрі, які холодні гірські ріки та які звірі живуть у Цуманській пущі. Не бояться тварин, знають, як звати кожного з жучків, та люблять пригодницькі книжки. На рахунку в малечі – п’ять великих походів, кожен з яких тривав майже місяць.  

«Звичайно, коли приїжджаємо на незнайоме місце, то проводимо інструктаж – де можна бавитися, де – ні. Особливо це стосується річок, бо вода тут небезпечна», – ділиться Сергій.

Сімейний відпочинок цієї родини не схожий на традиційні 10 днів та ночей на курортах, про які мріють чимало українських сімей. З наметами, харчами та гігабайтами аудіокнижок луцька родина сідає в авто та їде у пошуках тихих незай­маних куточків України. Маршрут ретельно продумують напередодні, шукають гарні природні місцини.

Обитонічна затока. Богомол

Пасовище в долині Збруча біля Кринцилова

Привал на Дніпрі

«Буває нелегко, коли йде дощ і кілька днів доводиться проводити в наметі. Розважити трьох дітей у таких умовах – це дуже складне завдання. Граємо в монополію, книжки читаємо. Завжди беремо з собою багато аудіокнижок, слухаємо їх з малими в машині замість музики», – розповідає дружина Сергія Світлана.

Вона, до слова, також досвідчений турист. Ще коли не мала діток, 27 днів провела у великому велопоході, що проліг Білоруссю та Росією, каталися Карпатами. Причому їздили на простеньких роверах «Мінськ».

«Була молода, 20-річна, от і погодилася на таку пригоду. Дуже важко доводилося. Ноги увечері ломило. Але коли повернулася додому, то за витривалістю давала фору дівчатам, які були стрункіші за мене», – згадує Світлана.

«Комарі нас у Росії гризли, а в Карпатах топило. Лягли у кукурудзяному полі. Трішки не розрахували, і вода, що текла по землі з верху пагорба, почала нас заливати. Світлана спить, а я канали рию навколо», – сміється Сергій. 

А чи не найромантичніша мандрівка – 25-денна подорож, яка вклю­ча­ла 15-денний сплав Хопром та Доном, на старому радянському човні. Щойно побралися – вирушили у дорогу. В пригоді якраз став весільний подарунок – сучасний намет.

«Мали при собі томи «Тихого Дону» Шолохова. Читали їх, бо якраз були у тих місцях, де відбувалися описані в романі події. Із харчуванням тоді було складно, бо нас обікрали, – з усмішкою пригадує Світлана. – Їли каші, присмачені лише олією».

Тут же зустріли таких, як і самі, оригіналів: пару, яка збудувала хату на Дону, далеко від людей серед лісу. Ті пригостили молодь рибою.

«Вилізли на горб, поставили там намет, наїлися подарованої риби. Випили всі запаси води, а внизу – табун коней диких, не спустишся. А пити хочеться! Добре, що був дощ, відкривай рота – і пий», – згадує зі сміхом подружжя свою буремну юність.  

ЛАЙФХАКИ МАНДРІВНИКА

Сергій каже, що свої «дикі» походи не проміняє на готелі та стандартні програми відпочинку. Зізнається: почувається вільно, коли самотужки планує маршрути. Переконує, що попри доволі бюджетні мандрівки, з походів отримує максимум вражень, емоцій, психологічної розрядки, спілкування з родиною. 

У тривалі подорожі їздить на авто із сім’єю, а в кількаденні – з друзями. Причому чимало з походів – недалеко від дому, на Волині. Каже, що надзвичайно гарні місця неподалік річок Іква, Прип’ять, Стохід, найвищої точки Волинської височини.

Стоянка на Дніпрі нище Канева

Ріка Збруч

Спати любить просто неба, навіть узимку. На сніг складає гілля, лягає у спальник і розпалює вогонь поряд. З іншого боку може бути натягнутий тент, аби не задував вітер. Траплялися й зустрічі з дикими звірами. Ще в 90-х у Карпатах бачив ведмедя та рись. Хоча, каже Сергій, тварина зазвичай боїться людини. Треба лише дати їй сигнал, що тут є ще хтось, відлякати.

Незмінним супутником мандрівника є фотоапарат. Довгий час знімав на плівку, а потім почав користуватися цифровою камерою.

На стінах у квартирі подружжя висять мапи, на яких чимало місць – не просто географічні координати, а спогади та емоції.

Сім’я сподівається, що незабаром відкриє для себе ландшафти Західної Європи. А поки що надихає власним прикладом на активний зелений відпочинок та доводить, що відпочивати можна красиво та з пригодами і в Україні.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Автор: Тетяна ГРІШИНА

Коментарі