Кривава неділя у Луцьку. Про події в тюрмі 1941 року

Кривава неділя у Луцьку. Про події в тюрмі 1941 року

У берлінській пронацистській газеті "Голос" за 20 липня 1941 року знаходимо опис подій в луцькій тюрмі у червні 1941 року. Подаємо цитатою всю статтю під назвою "Кривава неділя в Луцьку".

 

Німецька преса принесла знову звідомлення воєнного кореспондента Д-ра Горста Гогензе про жахливий терор ҐПУ в луцькій в'язниці. Звідомлення це списане за оповіданням в'язня луцької в'язниці Жука. 

«По вузьких келіях темної луцької в'язниці сиділи, чи радше стояли вони від тижнів, а то й місяців. В битком набитих приміщеннях сиділи вони на почіпках один коло одного чотири тисячі українських в’язнів: мужчин, старців, жінок і дітей. Були між ни ми Й «контр-революціонери» совєтські старшини. Перших Українців ув'язнила жидівська міліція зараз після приходу советських військ ще під час походу на Польщу в 1939 році. Таким чином деякі із в’язнів, каралися тут уже понад 20 місяців. 

Багатьох із них не витримало довго безупинних тортур, придуманих хіба найгидкішим витвором чортівської фантазії. Вони попадали в божевілля й животіли, аж поки не звільнила їх на завжди від тих незмірних терпінь ласкава смерть. 

На головній вулиці Луцька схопили теж в травні ц. р. двадцятьлітнього Жука, луцького мешканця. Жук був гімназистом, що через події в 1939 році не мав змоги покінчити своїх студій. Середньої висоти, синьоокий, із загартованим костистим інтелігентним Обличчям таким бачу його перед собою. Чого ж він тільки не прожив за отой короткий час від травня ц. р.! 

Із вулиці завели Жука до народнього комісаріяту державної безпеки (НКВД) в слідчу в’язницю. І зразу по їчалося шаління організованих тортур большевицького садизму. Жук мусів зазнати всього, що тільки зміг виплодити звироднілий хіба мозок. Назвемо тільки ще найбільш невинні. Цілих три дні мусів сидіти Жук на твердому стільці, стиснувши міцно коліна до купи і з руками на колінах. Ввесь час як день, як ніч мусів дивитися просто на комісара, що переслухував його, стоючи коло міцного рефлектору. Коли Жук, не маючи сили витримувати довше світла рефлектору, замикав очі, то в мить спадав на його голову жахливий удар кулака в'язничного дозорця. Із омління приводили його до свідомості, обливаючи холодною водою й переслухання йшло дальше. Після того замотували голову Жукові мішком й заводили до пивниці, де всі стіни – як це вія мав змогу ствердити після скинення мішка – були похляпані кров’ю й мізком. 

В пивниці мусів Жук ставати лицем до стіни, а за ним хтось ціляючи, із револьвера стріляв тільки кілька центиметрів попри голову Жука в стіну. Наприкінці зривали з нього всю одіж й били так довго, поки він не омлів. Зпочатку находився молодий Українець із п’яти іншими «непокірними» в найменшій із келій в’язниці, що її долівка була ввесь час вкрита водою, щоб в’язні не могли навіть присісти. До цієї темниці но доходив навіть проблиск світла. Потім перекинули Жука до ославленої келії ч. 26. Вона не більша за середню європейську: комната була набита 50 в'язнями всякого віку й полу. 

Води й харчів вистачало настільки, щоб люди не повмирали по змозі перед офіційною екзекуцією. Спати мусіли оскільки взагалі це вдавалося стоячи. Не треба й підчеркувати, що в такій атмосфері множилися випадки божевілля. 

День 21 червня проминув в’язням як завжди безрадісно. Прийшов 22 червня... день, в якому рушила німецька збройна сила до боротьби проти большевизму, цього ворога світу. Раннім ранком цього ж дня сильні детонації збудили і в’язнів і в’язничних дозорців. Це німецькі летуни бом бардували військові об'єкти в Луцьку. Надходили Німці. Піднялася ж надія в серцях бідолашних людей. Частина большевицьких дозорців втекла. Під проводом ув'язнених старшин із совєтської армії в'язні виламали силою двері келій. 

В’язні рушили юрбою на в'язничне подвіря. Нараз, з’явився відділ жидів і комісарів і стримав усіх. З-поміж них мусіли виступити, або ж їх вибрали силою всі члени української організації. Зібралося 1500 людей, яких зігнано тоді ж на друге подвіря. 

«На коліна!» – скомандували большевицькі кати і 20 довгих рядів приклякло. 

На команду посипалися раптово із брам кулі машинових крісів і пістолів. Як жито під рукою женця падали так люди: мужчини, старці, жінки, тендітні діти в смертельних судорогах один на одного. У цю гущу крови, мозку, костей і м'яса почали кидати на прикінці ручними гранатами. 

Всежтаки на цьому подвірі залишилося живими 21 люда. їх повиривано з-під гори трупів: «Хто живе, вставати! Вас не постріляють, ви маєте копати могилу!» Й один за одним почало підніматися 21 живих, щоб їх не відкрили при негайних розшуках і ще гірше не катували. 

Від полудня 22. червня до вечору 23. копали вони могили й хоронили в них своїх братів і сестер. Але наприкінці казали їм копати ще могилу для себе самих. Та вже до того не прийшло. 

Совєти покинули вкінці в’язницю і сторожили її ще тільки із зовні. Два дні пізніше – 25. червня залишили вони Луцьк. Цього ж дня із даху в’язниці зочили в’язні, що залишилися на першому подвірї, перші німецькі частини. До міста в'їхали два німецькі повзи. Населення і в'язні, що врешті покинули в'язницю, вітали їх як визвольників із найважчої людської біди. 

Оповідання гімназиста з Луцька під твердив мені вповні 27-літпій підпоручник совєтської армії Петро Матвієвич із Харкова, що теж сидів у цій в'язниці за «зраду військових таємниць». Він врятувався тим, що зміг скритися якось на першому подвір'ї. 

Підчас цієї кривавої неділі в Луцьку згинув теж провідник українських націоналістів цієї околиці Іван Скоплюк.»

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Коментарі