«Для Леонардо людина, яка дивиться на картину (він називав її “німою поезією”), нагадувала глухого, котрий стежить за жвавою розмовою: він розуміє її з мови жестів. Картини були для нього своєрідними пантомімами, інакше кажучи, фігури виражали “те, що у них на думці”, через жести й мову тіла», — пише Росс Кінг в своїй книзі «Леонардо і Тайна вечеря» (видавництво ArtHuss).
Не гаймо часу та приєднаймося до розмови Христа та апостолів, яка триває вже близько 525 років!
Жести і вирази обличчя мають значення на всіх картинах Леонардо, але особливо в «Тайній вечері». Через різноманітні жести й рухи передано потрясіння, спантеличення, гнів і жаль, що їх викликали в апостолів слова Христа. Усі на цій картині гарячково жестикулюють.
Це якесь збіговисько збуджених, нестриманих, галасливих іноземців»,— скаржився колись історик мистецтва Бернард Беренсон.
Філіп притуляє руки до грудей, Яків Старший розвів їх, Іван скромно склав, Яків Молодший торкає Петра за плече, а Петро, своєю чергою, торкається однією рукою Іванового плеча, а в другій стискає ніж.
Андрій, Матвій і Симон розводять руками або простягають їх, і жести ці можна інтерпретувати як… а власне, як?
Значення жестів декого з апостолів важко збагнути. Деякі з них відверто спантеличують і заплутують. Як, наприклад, розуміти рух Тадея, другого праворуч? Правою рукою він ніби хапає повітря, виставивши великий палець, можливо, вказуючи на когось у пориві обвинувачення, тимчасом ліва його рука трохи непевно лежить на столі.
Багато років коментатори намагалися пояснити цей жест Тадея. Один дослідник припускає, що великим пальцем Тадей указує на Христа і так дає зрозуміти, що він не винен. Інший стверджує, що Тадей пропонує Симонові (ліворуч від нього) вірити словам Матвія (праворуч від нього), на якого вказує великим пальцем. Ще один уважає, що Тадей потай «показує великим пальцем на Юду», гадаючи, що він і є зрадник.
Один великий палець, три різні прочитання — і в кожного свій сенс.
До речі, Ґете взагалі не вважав, що Тадей на когось показує, а, мовляв, збирається вдарити тильним боком правої долоні по внутрішньому боку лівої — цей виразний жест, на думку Ґете, однозначний: «А я ж казав! Хіба я не підозрював завжди?». Отже, в цих інтерпретаціях Тадей може мати на увазі що завгодно: від запевнень у своїй невинуватості до нагадування «А я ж казав!». […]
Один із найпростіших жестів у «Тайній вечері» робить Іван: його складені долоні з переплетеними пальцями лежать на столі. Як зауважував Андреа де Йоріо (священик і музейний хранитель із Неаполя — Прим. ред.), цей жест, що його він назвав «mani in pettine» («гребінець»), виражав скорботу. І сам Леонардо писав, що цей жест художники можуть використовувати для зображення горя й ридань.
Що ж до видів плачу, — читаємо у нього, — то один демонструє відчай, інший не надто сумує, хтось заливається слізьми, інші кричать, одні обертають заплакане обличчя до небес, опустивши руки і сплівши пальці».
Ще кілька жестів на фресці Леонардо відсилають до майбутніх епізодів Страстей. Мабуть, найпромовистіший із них жест Петра: правою рукою він уперся в бік у позі, яку де Йоріо називає «mani in fianco» («рука в бік») — жест обурення.
У руці він стискає ніж — зброю із гострим лезом завдовжки сантиметрів п’ятнадцять. Ґірландайо зобразив Петра з подібним ножем у своїй «Тайній вечері» в церкві Оньїссанті: роботу він закінчив 1480 року, коли Леонардо ще перебував у Флоренції.
В обох випадках ніж указує на подію, яка станеться пізніше того ж таки вечора: захищаючи Ісуса від натовпу з «мечами та киями» (від Матвія 26:47), Петро відрізав вухо Малху, рабу первосвященика. Вклавши Петрові до рук ножа, Леонардо засвідчив, що добре знає не лише Євангелія — в усіх чотирьох є історія про відрізане вухо, а й картину Ґірландайо. […]
Леонардо, намалювавши ніж, передбачив не лише його жорстоку смерть, а й страждання та біди, які чекають на апостолів (багато з них теж сконають від мук), коли вони стануть свідками Христовими «в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі» (Діяння 1:8).
Ще один жест, який провіщає майбутні події, робить Тома: вставши з-за столу і зайшовши за спину Якова Старшого, він здіймає вгору вказівний палець правої руки. Палець, що вказує, як і усмішка,— загадки у творчості Леонардо.
Уриїл із «Мадонни в скелях» (луврська версія) і загадкова істота в «Івані Хрестителі» — обоє вказують пальцем. Уриїл спрямовує наш погляд на немовля Івана Хрестителя, а на пізнішій картині Хреститель указує вгору, можливо, це означає, що він упізнав Месію, про якого казали пророки.
Палець Томи в «Тайній вечері», теж спрямований угору, — зрозуміліший символ, бо якщо й можна когось в історії визначити за його пальцем, то це Тому. Коли інші апостоли сповістили його про воскресіння Христа, Тома почав вимагати емпіричних доказів: «Коли на руках Його знаку відцвяшного я не побачу,— сказав він їм, — і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани, і своєї руки не вкладу до боку Його, не ввірую!»
А через вісім днів Христос увійшов до кімнати, де був Тома, і зачинив за собою двері: «Простягни свого пальця сюди», — наказав він Томі (від Івана 20:25, 27). Палець Томи був до того важливим, що в IV столітті свята Єлена вивезла цю реліквію з Єрусалиму і виставила в церкві Санта-Кроче ін Джерусалемме в Римі.
Леонардо дуже добре знав історію про сумнів Томи і його палець. […]
«Кожен художник малює себе»: якщо Леонардо, як стверджував Ґаспаро Вісконті, справді використав у «Тайній вечері» свої риси, то з погляду особистісного ототожнення, Тома— найвдаліший кандидат. Вісконті наполягав, що Леонардо наділив його не лише своєю зовнішністю, а й своїми «діями й манерами», себто жестами й виразами обличчя.
До 1511 року піднятий догори палець перетворився на «фірмовий знак» Леонардо, аж Рафаель зобразив його на імовірному портреті художника в образі Платона в «Афінській школі» (ще там є Браманте в образі Евкліда й Мікеланджело в образі Геракліта). На цій ватиканській фресці бородатий і вже трохи лисуватий Платон повторює жест Томи з «Тайної вечері»— підносить вгору вказівний палець.
Рафаель любив погратися з портретами й алюзіями. На цій фресці він делікатно іронізує над похмурим, грубуватим Мікеланджело, зобразивши його як Геракліта, відомого філософа-буркотуна, а водночас віддає шану його талантам, наслідуючи його потужний новаторський стиль. Рафаель міг так само свідомо відтворити і стиль Леонардо […], і один із знакових жестів у його мистецтві.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
