Нелегкі часи навчили Клода Моне боротися за місце під сонцем. Смерть першої дружини Камілли, опіка над шістьма дітьми від першого шлюбу другої дружини Аліс, на диво холодна зима, боротьба з морською стихією та нестача грошей загартували імпресіоніста.
Подробиці — в уривку з книги Сари Паппворт «Це Моне» «Видавництва Старого Лева».
НЕПРОСТІ СІМЕЙНІ СТОСУНКИ
Ернест Ошеде — паризький торговець, арт-колекціонер і критик — полюбляв пускати гроші на вітер. Почасти такий спосіб життя йому забезпечувала його заможна дружина, Аліс, з якою він одружився, коли тій було всього сімнадцять років. Незадовго опісля у них народилося шестеро дітей.
Аліс отримала у спадок розкішне Шато-де-Роттембург неподалік Парижа, і саме там Ернест мав змогу потурати своєму захопленню мистецтвом, вивішуючи на стінах маєтку численні картини, які він придбав, і замовляючи нові роботи і у Мане, і у Моне, якого до того ж попросили зробити декоративні панелі для їдальні шато.
Моне оселився з сім’єю Ошеде і дуже зблизився з ними, особливо з Аліс.
А тим часом Ернест продовжував тринькати гроші, наприклад, на те, щоб замовити приватний поїзд, який би доставив його гостей з Парижа на вечірку в шато. Врешті-решт його оголосили банкрутом. Він заборгував понад два мільйони франків сто п’ятдесят одному кредитору, і сім’я Ошеде була змушена покинути свій розкішний дім.
Фінансове становище Моне в цей час теж було непросте, але далеко не настільки скрутне. Окрім цього, він ще й хвилювався за Каміллу, яка занедужала, коли була вагітна їхньою другою дитиною. Син Мішель народився у березні 1878 року.
Обидві сім’ї вирішили, що буде краще для всіх, якщо вони почнуть жити під одним дахом, хай як незвично це виглядатиме.
Влітку 1878 року обидві сім’ї переїхали до орендованого будиночку у Ветеї, сільській місцевості за 60 км на північний захід від Парижа.
Незабаром Ернест почав проводити все менше часу з сім’єю, буцімто розвиваючи свої нові підприємницькі ідеї, які врешті завжди закінчувалися невдачею.
З листування між Аліс і Ернестом стає зрозуміло, що той бував у Ветеї лише зрідка і не приїжджав навіть на Різдво чи дні народження дітей. Невдовзі Моне опинився у новому для себе становищі: він мав опікуватися вісьмома дітьми і дуже хворою дружиною.
5 вересня 1879 року Камілла померла. Ось як про це написав Моне одному зі своїх друзів: «Моя бідолашна дружина після жахливих страждань таки здалася у боротьбі за життя». Каміллі було лише тридцять два.
Моне востаннє намалював свою прекрасну дружину вже на її смертному ложі. Він не міг стриматися, щоб її не намалювати.
За його власними спостереженнями, «я настільки одержимий малюванням, воно приносить мені стільки радості і розпачу, що… я зловив себе на думці, що мимохідь шукаю… відтінки у гамі, яку смерть накладає на її знерухомлене обличчя. Сині, жовті, сірі тони…»
КРИЖАНА ЗИМА (1879–1880)
Невдовзі опісля смерті Камілли для парижан і жителів прилеглих міст і сіл, серед яких і Ветей, настала одна з найхолодніших зим в історії, і Сена повністю замерзла.
Попри те, що Моне був прибитий горем, його надихнув цей хвилюючий пейзаж. Він малював вісімнадцять картин водночас, під впливом від замерзлої Сени і відлиги, яка невдовзі настала і в результаті якої величезні брили льоду (glaçons) попливли вниз річкою, знищуючи все на своєму шляху.
На Різдво 1879 року грошей не вистачало навіть на їжу, а на подарунки для тепер чималої сім’ї Моне і поготів. Але шпальти всіх місцевих газет рясніли заголовками про цю жахливу погоду, і Моне, вочевидь, усвідомлював комерційний потенціал такої тематики своїх картин.
Отож коли Паризький салон укотре відмовився брати його картини на виставку, художник вирішив самотужки виставити свої роботи. Виставка відбулася у приміщенні авангардного журналу «La Vie Moderne» у квітні 1880 року.
Вона знаменувала появу нового явища — виставки картин, об’єднаних єдиною тематикою, і авторства лиш одного художника, яку супроводжував каталог з ілюстрацією Мане та важливим інтерв’ю з Теодором Дюре, який незадовго перед цим видав книжку про імпресіоністів. Таке рішення було прийняте у комерційних цілях, і воно себе виправдало: декілька картин таки продалося, зокрема робота «Крижини», за яку заплатили рекордну на той час ціну.
Ця виставка символізувала новий початок. З того часу Моне зосередився на малюванні пейзажів і виставках у приватних галереях.
Стиль малювання картини «Крижини» — більш традиційний, і сама картина виглядає завершеніше, аніж попередні роботи Моне, що, вочевидь, і її успіху. Ба більше, картина не передає відчуття руйнування і знищення, яких крижини завдали людям і їхній власності. Натомість Моне зосереджує увагу саме на пейзажі, його пастельних кольорах і світанковому світлу.
МОНЕ ПОЛЮБИЛИСЬ MONNAIE
Після успіху його персональної виставки Моне ще більше переконався, що свої роботи варто виставляти як індивідуальний комерційний проект, а не брати участь у виставках Салону чи навіть виставках інших імпресіоністів.
У період з 1874 до 1886 року всього відбулося вісім виставок імпресіоністів. З часом Моне все частіше відмовлявся брати в них участь. Така поведінка не була винятковою, насправді Піссарро був єдиним художником, який представляв свої роботи на кожній виставці, але все ж у декого вона викликала обурення.
Можливо, саме тому, або ж через заздрість до все більшого комерційного успіху Моне, Сезанн зробив ремарку, що «Моне полюбились monnaie» (гроші)! А Дега глузував із його «шаленої самореклами».
Один із колег Моне (який вирішив залишитися анонімним) так розізлився на художника, що написав наклепницьку статтю у журналі «Le Gaulois», у якій стверджував, що Моне втратив будь-який зв’язок зі світом мистецтва, і звинуватив його в тому, що той живе в гріху з Аліс Ошеде (Пара побралася лише у 1892 році – Прим. Ред).
Впродовж наступних п’яти років Моне робив усе, що було в його силах, щоб продавати якомога більше своїх картин. На той час комерційні галереї були геть новим явищем, і можна припустити, що Моне був одним із перших художників, які усвідомили їхній потенціал.
Галерея Дюран-Рюеля була однією з перших, які підтримали Моне у 1870-х роках, але потім для галереї настали скрутні часи. На початку 1880-х Пол Дюран-Рюель знову зацікавився роботами Моне, але часто розраховувався лише векселями або борговими розписками.
Нинішні договірні зобов’язання, які гарантують, що художник передаватиме свої роботи на виставку лише у певну галерею, а та своєю чергою завжди виставлятиме ці роботи, не існували. Проте, схоже на те, що в Моне був неабиякий підприємницький хист. Він усвідомлював, що може скористатися такою ситуацією для власної вигоди.
Коли Жорж Петі запропонував йому виставити свої роботи на «Всесвітній виставці», Моне охоче погодився. Також він радо прийняв у себе вдома брата Вінсента Ван Гога Тео, оскільки той працював на галерею «Ґупіль і Ко» в Парижі, і для якої уже купив декілька картин Моне.
У міру того, як Моне ставав усе успішнішим художником, галереї усе більше змагалися за право продавати його роботи, і він нацьковував їх одна на одну, щоб підняти ціну на свої роботи. Але в довготривалій перспективі саме завдяки непохитній відданості Дюран-Рюеля імпресіонізму і його хисту передбачення, який проявився, коли той вирішив виставляти картини імпресіоністів у Америці (де саме зароджувався новий величезний ринок), Моне вирішив на схилі літ продавати переважну більшість своїх робіт саме за посередництва Дюран-Рюеля.
«ВІН МАЛЮВАВ ШТОРМ ПРОСТО У ВИХОРІ МОРСЬКОЇ ВОДИ»
Так один із критиків описав те, як Моне малював свої роботи на узбережжі Нормандії. У період з 1883 до 1886 року Моне намалював понад шістдесят картин, так сильно його надихало це кам’янисте узбережжя. Ці були дуже популярними.
Часто Моне ішов малювати саме взимку, коли погодні умови були найбільш непередбачувані й екстремальні. Гюстав Курбе, Ежен Делакруа та інші художники також змальовували на своїх картинах це узбережжя, але зазвичай Моне говорив: «Я спробую намалювати його по-іншому, і в мене це неодмінно вийде».
Моне часто згадував такий випадок: «…Я був повністю заглиблений у малювання і не бачив, як насувається велика хвиля. Вона відкинула мене на скелю. Сила води шпурляла мене і мій реманент навсібіч. Вода все більше затягувала мене вниз, я подумав, що мені кінець, але мені таки вдалося вибратися навкарачки… я змок до нитки: палітру, яку я весь цей час міцно стискав у руці, шпурнуло мені в обличчя, і вся борода заляпалася жовтою фарбою!».
На картині «Маннепорт» Моне зображає скелю з дуже хвилюючого і незвичного ракурсу: так подивитися на неї можна лише пробравшись довгим темним тунелем. Форма арки нагадує скелі на японських гравюрах, зокрема, авторства Утаґави Кунійосі (1797–1861 рр.) — митця, яким захоплювався Моне і чиї роботі колекціонував.
Моне передав вигляд вертикальної поверхні скелі за допомогою накладання густих шарів фарби одна на одну. Так акцентувати на емоційній реакції та експресивній техніці на той час було дуже по-сучасному.
ВИЛИВАЮЧИ ДУШУ АЛІС
З цинічної точки зору може видатися, що метою постійних експедицій Моне далеко від дому був не лише пошук натхнення та пейзажів, а й намагання втекти від нудної домашньої роботи, якої аж ніяк не бракувало в домі, де виховувалося восьмеро дітей. Щоправда, була сфера, в якій він неухильно виконував свої обов’язки. Наприкінці кожного дня він сідав і писав лист до Аліс.
Головною темою цих листів були аж ніяк не діти чи його кохання до Аліс, а погода! Творчість цілковито панувала над життям Моне, а над його творчістю цілковито панувала погода. Якщо дощило чи якщо сонце світило надто яскраво, він одразу впадав у відчай, що через це не зможе передати ті самі барви й атмосферу, які він почав малювати напередодні.
Листи Моне рясніють такими фразами, як «цілковитий відчай», «мені хочеться усе викинути геть» і «я такий нещасний», і все через погоду. Проте, у свій спосіб, Моне таки цінував те, що міг вилити душу Аліс, бо, як він сказав, «розкажеш комусь про свої труднощі — і одразу стає легше на серці».
Також цікаво зазначити, що попри те, що Аліс (на відміну від Камілли) Моне так ніколи і не зображав на своїх картинах, є підстава вважати, що вона завзято цікавилася малярством чоловіка, і йому було важливо почути від неї схвальні відгуки на його роботи: «Коли я малюю, то хочу передати цю радість малювання і тобі. Дозволити тобі побачити те, що бачу я, і саме через це я так стараюся малювати добре».
Вочевидь, Аліс і дітям непросто давалися затяжні експедиції Моне, але суттєвою компенсацією було те, що після них завжди продавалося чимало картин. Попри те, що сам Моне довго не затримувався в одному місці, його сім’я усе більше трималася одного дому, і коли Моне повертався, він міг зануритися у приємний домашній затишок.
Це відчувається в деяких його роботах цього періоду, зокрема у картині «Сад художника у Ветеї». На цій залитій сонячним сяйвом роботі зображений їхній сімейний дім, сад і наймолодші двоє дітей, Мішель Моне і Жан-П’єр Ошеде. Важливо відзначити, що Моне відмовлявся продавати це величезне полотно, ймовірно тому, що воно нагадувало йому про щасливий період його сімейного життя.
Три роки опісля, 1883 року, сім’я переїхала у більш просторий будинок у Живерні. Саме він став їхньою останньою постійною домівкою.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
