Погодьтеся, розглядати скульптуру, що відображує виснажене тіло, та ще з виваленими кишками або у хробаках і жабах, справа неприємна. Проте подібні творіння можна побачити й у Луврі, й у знаменитому королівському некрополі в абатстві Сен-Дені.
Інтерес до транзи — скульптур, що зображають розкладене тіло, — виник у пізньому Середньовіччі, а до XVI сторіччя цей вид скульптури міцно закріпився й перетворився на модну тенденцію доби Відродження. Зауважте, транзи — надгробки, які «не у найкращому вигляді» представляють власних замовників! Ось і Катерина Медічі доручила створити своє транзи флорентійцю Джироламо делла Роббіа у 1565 році. Навіщо, запитаєте ви?
Про все по порядку. Вважається, що попередниками транзи були мініатюри із середньовічних рукописів. Одна з найпопулярніших тем — мініатюри до французької повісті «Троє мертвих і троє живих» Ніколя де Марживаля.
Загалом історія така: троє молодих і багатих шевальє зустрічають трьох мерців, які повідомляють юнакам про те, що незабаром і вони матимуть такий саме огидний вигляд.
Мистецтвознавці радять розглядати цю повість із позиції християнства, де земне життя, як і смерть, — лише етап на шляху до життя вічного. А значить, подібні історії — нагадування про те, що насправді важливо, а зовсім не бажання залякати.
Одна з найбільш значущих робіт із цієї теми — фреска «Тріумф смерті», написана Буффальмакко у 1330-х роках на цвинтарі Кампо-Санто, що у Пізі. Подивіться на ліву частину фрески: під час полювання компанія шляхетних дам і кавалерів зустрічає на своєму шляху три труни з мерцями.
Справа ж ви побачите так званий «сад любові», де молоді люди вдаються до веселих забав.
Зліва від них художник вперше у західноєвропейському мистецтві (!) зобразив стару-смерть із косою. Нагадування про тлінність земного існування мало б змусити споглядачів, тим паче якщо він або вона вважали, що їхнє становище у суспільстві робить їх невразливими, звільнитися від своїх ілюзій.
Тема рівності перед смертю багатих і бідних, молодих і старих, ченців або мирян проявилася ще відчутніше під час епідемії чуми в Європі (1347—1352).
Персонажі знаменитих танців смерті (перша фреска з танцями з’явилася близько 1410 року на паризькому кладовищі Невинних) часто нагадують «чотки», в яких скелети чергуються із живими представниками різних вікових груп і прошарків суспільства: від купців і королів до священиків і навіть Папи римського.
Від 1000 року популярним видом надгробної скульптури стає еффігія — статуя, що зображує покійного у лежачому положенні на кришці саркофагу.
До XIV століття еффігії виглядали приблизно так: руки складені в молитві або розташовані на животі, очі заплющені, особа, позбавлена індивідуальних рис, здається умиротвореною, наче душа померлого потрапила до раю.
Із XIV століття еффігії зазнають змін: їх починають замовляти ще за життя, а обличчя скульптур створюються з натури. Тепер обличчя еффігіі — портрет того, хто лежить у саркофазі.
Сесіль Бюльте, автор курсу «Тіло в мистецтві Середньовіччя» у Школі Лувру, пояснює прагнення до подібного реалізму тим, що, по-перше, наприкінці доби Середньовіччя для християн стає важливою особиста відповідальність за порятунок душі, а по-друге, тоді ж починають використовувати посмертні маски.
Вирази облич на деяких еффігіях перестають бути стандартно блаженними і тепер відображають справжні людські емоції, серед яких страждання, тривога й туга.
Схоже, що перше транзи з'явилося у Франції 1402 року, коли було створено надгробок кардинала Жана де ля Гранжа в Амьєнському соборі», — Сесіль Бюльте, автор курсу «Тіло в мистецтві Середньовіччя» у Школі Лувру
Сьогодні від величного надгробку, що включає сцени з життя Христа, і традиційної еффігії, зруйнованих за часів Французької революції, залишилося лише транзи й напис поруч із ним.
Прочитаємо його: «Ми постаємо тут перед молодими і юними, щоб вони усвідомили, на який прах вони перетворяться. Ніхто не стане винятком, незалежно від віку, статі та статусу. Що ж ти, нещасний, загордився? Ти прах і станеш прахом, як і ми, перетворившись на смердючу масу та їжу для хробаків».
Ці рядки знову нагадують нам про те, що тіло тлінне і, на відміну від безсмертної душі, рано чи пізно йому судилося зникнути. Хробаки, змії та жаби, що повзуть по трупах із виряченими очима або виваленими нутрощами, — скульптори вміли створити потрібний ефект.
Поява транзи у XV столітті та його виняткова популярність у XVI не виключали традиційних еффігій. В усипальнях перші зазвичай розміщували внизу, а другі зверху надгробку. Еффігії зображували людину за життя, а транзи — в його, скажімо так, перехідний період.
Повернімося ж до Катерини Медічі. Як бачите, замовляючи своє транзи, королева Франції не була оригінальною, а лише наслідувала моду. Втім реалістичність скульптури Джироламо делла Роббіа (сьогодні вона зберігається у Луврі), ймовірно, не припала їй до смаку.
Транзи, над яким флорентієць почав працювати у 1565-му, так і залишилося незавершеним. Мистецтвознавці припускають, що причиною стала смерть скульптора того ж року.
Одначе Катерина Медічі замовила нову скульптуру французькому майстру Жермену Пілону (її можна побачити в абатстві Сен-Дені). На ній на зів’яле тіло немає й натяку: королева скорше нагадує прекрасну сплячу Венеру.
Що ж, Катерина виявилася прозорливою. Хоч яким був перехід до іншого світу, перед тими, хто тут, чи не краще постати красунею?
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
