Тексти проповідей, релігійних послань, молитов – об’єкт наукових досліджень багатьох мовознавців, увагу яких насамперед привертають стилістичні особливості таких текстів. Цінним матеріалом для наукових студій є давні зразки конфесійного стилю, адже в них засвідчені давні мовні особливості, серед яких значна кількість оригінальних діалектних лексем.

Об’єкт дослідження – давня волинська рукописна проповідь першої половини ХІХ століття, збережена в церковній документації Покровського храму села Брани Горохівського району Волинської області. Ймовірний автор проповіді – священник села Брани Квінтиліан Степанович Левитський, який закінчив Волинську духовну семінарію 1831 року (на той час йому було 24 роки), був сином священика села Комнатки Степана Левитського. Почерк у рукописному тексті проповіді практично однаковий із почерком, яким написані метричні книги села Брани із 1834 року, священником у селі Брани із 1831 року був Квінтиліан Левитський. Наприкінці тексту проповіді автор поставив підпис, в основі якого ініціали К. Л., що також свідчить про ймовірність того, що автором проповіді був саме цей священник, а також про те, що рукописний текст проповіді був написаний у період 1831 – 1887 рр., адже 1887 року священником у селі Брани став Дмитро Пантелеймонович Миронович.

Актуальність дослідження цієї рукописної проповіді безсумнівна, оскільки текст проповіді засвідчує фонетичні, лексичні, граматичні, діалектні особливості тогочасної української мови на півдні сучасної Волинської області, дає цінний матеріал для вивчення стилістичних особливостей тогочасних проповідей як одного з найчастотніших зразків конфесійного стилю. Текст досліджуваної проповіді дає змогу зрозуміти, якою мовою священники виголошували проповіді на Волині в першій половині ХІХ століття.

Текст проповіді засвідчує фонетичні особливості української (а не російської) мови: проповидь (а не проповедь), гришныка, чоловикомъ, гриховну, гришныкивъ, ослипленный, дыкый звиръ, коротке, переплачувавъ, ослипления, добрыхъ дилъ, тила, литомъ, дивахъ. У тексті проповіді засвідчені морфологічні особливості української мови: спыть, лежыть, лежать, хвалить, робыть, не думають, проповидують, лякають; ривняе, памятае, буде, чуе, не слухае, воспивае, не радуе, не хоче, тяжку, гриховну, страшни, вична, головни, бидну. Спорадично трапляються займенники винъ, воны, його, хто, соби, прийменники за (памятае за себе, за все забывають), зъ (зъ чоловикомъ), видъ (видъ чого).

Вагому групу лексики досліджуваної проповіді становлять українські лексеми, відсутні в російській мові: думкы, на свити, втрату, ярмарок, крамари, продавци, розумныхъ, дурныхъ, не одимкнувъ, часъ, утихы, а також релігійна лексика, яка часто запозичена зі старослов’янської мови: воспивае, нерадящимъ, побиждаютъ, помиловании, очыщении, покаяниемъ, юродивыхъ, небеси, возвистыла, не посрамиться, пастыри, награда, блаженство, значна продуктивність лексики релігійного походження зумовлена конфесійною специфікою тексту. Використання релігійної лексики, близької до церковнослов’янської мови, надавало тексту проповіді особливої урочистості, піднесеності, актуалізовувало в пам’яті слухачів тексти Святого Письма, налаштовувало на певний емоційно-психологічний стан.

  Цікаво, що текст проповіді фіксує діалектизми української мови, близькі до сучасних діалектизмів півдня Волинської області: жые, идно, идна, дверый, тутай (пор. у сучасній говірці села Брани діалектизми жиєˊ ʻживеʼ, їднó ʻоднеʼ, їднá ʻоднаʼ, дверúй ʻдверейʼ, тýтай ʻтутʼ). Оригінальною особливістю досліджуваної проповіді є використання автором українських фразеологізмів: якъ на симъ свити постелишь, такъ на тимъ выспышся; на все есть час и на все есть времья.

Отже, враховуючи те, що текст проповіді засвідчує специфічні особливості української мови на фонетичному, лексичному, морфологічному та інших рівнях, вважаємо, що досліджувана проповідь призначалася для виголошування тогочасною українською мовою. Наявність окремих церковнослов’янізмів зумовлена специфікою жанру проповіді, а також його тематикою. Можливість виголошувати проповіді українською мовою в першій половині ХІХ століття на Волині, яка належала Російській імперії, на перший погляд, була малою, проте досліджуваний рукопис проповіді свідчить, що проповіді на Волині першої половини ХІХ століття могли звучати українською мовою.

На початку проповіді священник подає епіграф зі Святого Письма, а також наводить цитату з послання апостола Павла, у тексті проповіді для аргументації автор наводить приклад зі Святого Письма – розповідь про 10 дів, які очікували появи Жениха. Ремінісценцією до текстів Святого Письма є фраза «Гуляй, душа, почывай, ижъ, пый и веселыся!», яку священник приписує байдужому до вічного життя грішникові.

К. Левитський наводить також приклад із життєвого досвіду слухачів-селян, порівнюючи земне людське життя з часом ярмаркування: тільки під час ярмарку можна купити або продати, а після закінчення ярмарку це буде неможливо: «И чы може винъ, блу[д]ный, вернуты сю велыку втрату? О, писля смерти нема покаянья. Колы есть же ярмарокъ, купы, що хочешъ; а колы крамари и продавци розійдуться, трудно чого-небудь дистаты, хочь-бы ты и переплачувавъ: на все есть часъ, и на все есть времья. Так ривно и чоловикъ, покы ще жые, покы душа не разлучылась одъ тила, ще мае времья заслужыты соби у Бога Царство Небесне».

Автор проповіді наводить паралель земного життя і літа: «Добрый чоловикъ нелякаеться смерти, якъ добрый хозяинъ зымы, колы литомъ зготовывъ для себе всëго въ волю». Використання прикладів із життєвого досвіду слухачів зумовлене тим, що в тодішньому соціумі селян сприймали, як неосвічених, а отже, виникала необхідність доступно та без зайвих мудрувань донести до слухачів суть проповіді.

У тексті проповіді наявні риторичні запитання: «Подумайте ж сами, православни христіяне, чы може такый гришныкъ, ослипленный діяволомъ, назватыся чоловикомъ?», «И чы може винъ, блу[д]ный, вернуты сю велыку втрату?», окличні речення: «Се дыкый звиръ, се сынъ погыбили!», «Богъ да сохраныть насъ одъ такого ослипленія!», звертання до слухачів: ей, чоловиче, православни христіяне, христіяне, чада мои духовни.

Отже, досліджувана рукописна проповідь священника Квінтиліана Левитського – оригінальний зразок тексту конфесійного стилю першої половини ХІХ століття, який засвідчує особливості української мови того часу, репрезентує тематику та стильові особливості давніх проповідей на Волині, слугує вагомим підтвердженням того, що проповіді на Волині ХІХ століття могли виголошувати українською мовою.

Проповидъ

Въ Неделю 26-ую.

Востани спяй и воскресни

отъ мертвыхъ.

Ефес. 5. 14.

Святый апостол Павелъ ривняе нераскаянного гришныка зъ чоловикомъ спящымъ – чи то соннымъ, и як-бы в темнимъ гроби лежащымъ: «востани», каже йому, «спяй, и воскресни отъ мертвихъ!». Бо все идно, що чоловикъ спыть непробуднымъ сномъ, або що винъ впавъ въ тяжку гриховну тьму. Обидва лежать, якъ лежыть камень безплодный: нема въ ихъ ни думкы, ни воли. Все вокрухъ ихъ хвалыть и воспивае Божу мудрость, а воны спятъ. Всяка тварь памятае за себе, робить то, що ій робыти треба и повынно, а ти, що спять непробуднымъ сномъ, а люды грихомъ помраченни за все забывають, и ни очимъ не згадають, - ни о Тому, Хто нас создавъ, ни о тимъ, навищо живуть воны на свити Божимъ, ни о тимъ, що в ихъ дущою робыться, и що ище писля у него буде, зовсим не думають!

Хто спить, той ничого не чуе: такъ не чуе ничого нерадящый о спасении души своей грешникъ, и не слухае ни добрыхъ людей, ни своей совисти, ни слова Божого. Проповидуютъ пастыри духовни из Писаныя священного, що Бог есть справедлывый Судья, що всякому треба явытыся въ послидний день на суд Його и даты одвить в дилахъ своихъ; а винъ и сëго не чуе, и чути нехоче. Не лякають його нити страшни мученія, що писля смерти ожыдають гришныкивъ; не радуе и вична награда и блаженство: винъ и сëго не слухае, и слухаты не хоче. Нема в нëму ни страху, ни радость христіянина йому не доступна. Мало-помалу головни страсти побиждають и затмиваютъ його совисть, и душа, сей образ Божества, закрытый в чорнимъ тили, погибае на викы! И не докличе, не визве на свить Божый бидну душу; измучена грихами совисть: винъ іи не слухае! Влизшы в гриховну грязь и потонувъ в ній зо всимы своимы чувствамы, кричить винъ в безуміи: «гуляй, душа, почывай, ижъ, пый и веселыся!». Дарма совисть каже такому: «Эй, чоловиче! спамятайся: душа въ тебе идна; бійся, щобъ непогубыты іи вично! Винъ и сëго не хочу слухаты и нечуе. Подумайте ж сами, православни христіяне, чы може такый гришныкъ, ослипленный діяволомъ, назватыся чоловикомъ? Се дыкый звиръ, се сынъ погыбили! Ангелы його оплакують, а искусытели рода чоловичеського, демони, радуються сëму. Богъ да сохраныть насъ одъ такого ослипленія!

Жизнь наша, христіяне, коротка, дарована жъ намъ тилько прыуготовыты Запасъ для жызни вичнои. И тутъ-то на земли, колы хто що зробить добре, то тамъ, на неби, передъ собою побачить все, и не посрамиться передь престоломъ Царя Небесного. Що соби тутъ зготовышъ, тимъ тилько и порадуешся тамъ; якъ на симъ свити постелишь, такъ на тимъ выспышся. А коли хто проспыть се коротке время, то есть, колы ничого доброго не зробить, не наготовить тутай Запасу добрыхъ дилъ, то такай ому и надгорода писля смерти!

И чы може винъ, блу[д]ный, вернуты сю велыку втрату? О, писля смерти нема покаянья. Колы есть же ярмарокъ, купы, що хочешъ; а колы крамари и продавци розійдуться, трудно чого-небудь дистаты, хочь-бы ты и переплачувавъ: на все есть часъ, и на все есть времья. Так ривно и чоловикъ, покы ще жые, покы душа не разлучылась одъ тила, ще мае времья заслужыты соби у Бога Царство Небесне.

Добрый чоловикъ нелякаеться смерти, якъ добрый хозяинъ зымы, колы литомъ зготовывъ для себе всëго въ волю.

Вы неразъ слухалы евангельску притчу, де читаеться  о пяты дивахъ мудрыхъ, розумныхъ, и пяты юродывыхъ, дурныхъ. Видъ чого онъ у юродывыхъ погаслы свитильныкы? Черезъ линость, нераденіе, а зъ того – недостатокъ олывы. Вы чулы, шо зъ нымы зробылося? – Що Женыхъ Небесный Царь и Господь, заставшы ихъ спящымы, затворилъ для ныхъ навики двери до Чертога Небесного, до вичного Царства; и хочъ воны писля стукались вдверы, але Царь Небесный вже не одимкнувъ дверый, але сказавъ имъ: «Не вемъ васъ», я васъ незнаю. То саме и зъ намы буде, колы застане насъ спящымы день послидний; то саме и з намы буде, колы застане насъ смерть без добрыхъ и Богу угодныхъ дилъ. Будемъ-же, чада мои духовни, робите вси такъ, якъ велыть Законъ Божый, постараймося проводыты жызнь свою благочестыво, убигаты злыхъ дилъ, молыты Бога о помылованіи насъ и очыщеніи грихивъ нашихъ покаяніемъ.

А колы такъ робыты будемъ, то хочъ-бы въ очахъ нашыхъ затворылысь небеси и архангельска труба возвистыла намъ страшный Судъ Божый, не убоимся; а йще радоватыся и веселытыся будемъ; бо тоди наступыть той день, въ который услышымъ Сладчайшый Спасителевъ Гласъ: «Добріи раби, благіи и вирніи, выйдите въ рай сладости и утихы! Чого удостоитыся сердечно и вамъ всимъ желаю. Аминь.

Св.КЛ.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.