У ХІХ – на початку ХХ століття населення Волині виготовляло одяг переважно традиційними методами і засобами. Селяни робили у своєму господарстві полотно, сукно, займались шевством, вичинкою шкір, пошиттям кожухів. Ткацтво, яке давало основні матеріали для виготовлення одягу, було нероздільним із землеробством і тваринництвом. Сировиною для ткацького виробництва, як і на решті території Волині були рослинні волокна льону, коноплі, а також овеча вовна.

Проте наприкінці ХІХ століття селяни починають використовувати у традиційному вбранні куповані тканини та матеріали і традиційне народне вбрання потрохи видозмінюється, запозичуючи елементи із міського костюму. Крім того, Волинь зазнавала впливів із сусідніх етнографічних земель - Поділля, Галичини, Полісся, Холмщини, але все ж таки зберегла свої локальні ознаки в характері створення комплексів одягу.

До традиційного волинського жіночого строю входили: сорочка, нагрудне безрукавне вбрання, поясний одяг (спідниці  та запаски), верхній одяг, пояси-крайки, взуття та головні убори. Доповнювався весь комплекс вбрання прикрасами. В статті розглянемо основні елементи вбрання, їхні особливості та характерні риси.

Сорочки та нагрудне безрукавне в брання

Сорочка була основою народного строю, незалежно від статі, віку чи занять людини. Варіантів традиційної жіночої сорочки на Волині було кілька. Побутували «додільні» сорочки з домотканого полотна, але частіше зустрічались сорочки «до підточки». Полотно для святкового одягу вибілювали, а для щоденного – не завжди. Для того, щоб вибілити полотно, його замочували у холодній воді, кілька разів парили гарячою водою і золили (пересипали у бочці попелом). Через день-два вибивали на річці.

 

Гатальська Н., Івашків Г. Поетика волинського вбрання. Науково-художня реконструкція

 

Жіночі сорочки з саморобного полотна шили зі вставками («поликами»). Внизу рукав завершувався манжетом, який на Волині називали «чохлик». Крім того, сорочки мали досить різні комірці. Побутував  комірець - «стійка», невеликий виложистий комірець та великий виложистий комір незвичної форми, що нагадує матроський. Розріз-пазуха у жіночих сорочках був спереду. Варто зазначити, що волинська сорочка переважно була коротшою за спідницю.

Найчастіше у сорочках вишивались комір, полики, рукави, чохли, інколи й манишка. В орнаменті переважали геометричні елементи - ромби або геометризовані квіти-розети. Вишивали переважно чорними та червоними нитками. Проте в кінці ХІХ - на початку ХХ століття у вишивці починає переважати рослинний орнамент і багатоколірність. Тоді ж на Волині почали розповсюджуватись і ситцеві сорочки, які почали відходити від традиційного крою, також поширилися сорочки з квадратним вирізом, на кокетці.

Нагрудний одяг одягали безпосередньо на  сорочку. Він прикривав верхню частину фігури й виразно впливав на загальний силует. Шили його переважно без рукавів. На Волині побутувала коротка до стану безрукавка – «горсет», «станік», «шнуровиця». На більшості з них від талії робили клапани-язики.

Станик – короткий нагрудник до талії, пошитий з оксамиту, плюшу або інших дорогих тканин. Застібався зліва на ґудзики або гаплики. Шнуровиця – теж своєрідна камізелька, що мала спереду шнурівку. Найбільш поширеними кольорами такого нагрудного одягу були: зелений, вишневий, синій, чорний. Їх декорували смугами іншої тканини, тасьмою, вишивкою.

 

Іваничівський район Волинської області. 1920-ті роки. Фото з колекції Іваничівського народного історичного музею

 

Спідниці та запаски

Тканини для волинського жіночого поясного вбрання виділяються своєрідністю декору серед аналогічних чи подібних виробів етнографічних районів західних областей України. У ХІХ - початку XX століття на Волинi були поширенi поздовжньосмугастi, вовнянi й напiввовнянi тканини для спiдниць. До середини XX століття такі тканини виходять з щоденного вжитку в зв’язку з появою фабричних тканин.

Для них були  характернi теплi кольоровi гами – вохристо-жовтi, червонi, зеленi в поєднаннi з темно-синiми, червоними, коричневими барвами. Фарбуванням займались часто в домашніх умовах. Використовували такі природні барвники як кору дуба, цибулиння, листя берези, зелену шкарлупу горіха та ін. Із поширенням анілінових барвників процес фарбування став простішим, хоча по якості не завжди кращим.

Найпростiшими серед них були однотоннi бiлi «чистi» полотнянi спiдницi. Фарбували такi спiдницi найчастiше вiдваром ягiд бузини, вiльхи, чорницi та деяких трав, а також кори дикої яблунi тощо. Із лляного полотна виготовляли спідниці «в клітинку». Вони є типовими для пiвденно-захiдної частини Волинi. У таких клiтчастих тканинах основу кольорової гами визначав колiр фону: яскравий червоний, зелений, голубий чи приглушені тони – темносинiй, темнозелений, чорний, коричневий, вишневий тощо.

Вовнянi й напiввовнянi спiдницi вiдомi пiд назвами «літник» та «бурка». Літник –  домоткана вовняна спідниця у яскраві поздовжні смужки, що вважалася святковими одягом. До ткання літника ставились із особливою увагою. Тканину для таких спідниць робили з тонких, добре скручених вовняних ниток, попередньо фарбованих.

 

Іваничівський район Волинської області. 1920-ті роки. Фото з колекції Іваничівського народного історичного музею

 

Волинськi полотняні або напівполотняні спідниці – «бурки», були як повсякденним, так і святковим одягом. Ткалися у вузькі поздовжні, інколи й одночасно в поперечні пасочки. Бурки густо збирали в дрiбнi складки, завдяки яким фігура здавалася стрункішою. Були поширені в західних районах Волині, однак вийшли не лише з щоденного, але й святкового вжитку на початку ХХ ст. На Полiссi ж такий тип спідниці зберігався ще деякий час. Крім вовняних, на Волині побутували навіввовняні спідниці «димки», «мальованки» з вибитим орнаментом. За основу в таких спідницях використовували конопляні нитки. Їх носили у теплу пору року.

В останнє десятиліття ХІХ століття у селах поширилися фабричні тканини. Відтак, з часом селянки почали надавати перевагу яскравим ситцевим спідницям. Зокрема, любили червоні спідниці з нашитими на них внизу стрічками. На талії тканину збирали у дрібні складочки і пришивали поясок. У святкові дні заможні жінки одягали плисові чи адамашкові (адамашка – шовкова тканина з візерунком) спідниці різних кольорів. Вони обшивалися внизу білими, чорними оксамитовими стрічками, сріблястою та золотою тасьмою - галуном.

Поверх спідниці носили фартух чи запаску, яка прикривала майже всю її передню частину. Фартух часто виготовлявся в одному стилі зі спідницею. До смугастих літників і бурок ткались вовняні фартухи у поперечні смуги. Найчастіше їх ритм і колір збігався з орнаментом спідниці. Проте на Волині переважало виготовлення запасок з доморобного лляного вибіленого полотна або  фабричного ситцю, сатину, шовку. Ці фартухи прикрашались вишивкою, яка гармонувала з оздобленням сорочок, оздоблювались внизу мереживом ручної роботи. До того ж, запаски в різних селах могли відрізнятися колоритом, розміщенням смуг. Вони були обов’язковими елементом жіночого вбрання. Малопомітним, але значимим елементом, який підтримував спідницю і запаску був пояс-крайка. На Волині були досить вузькими, переважно червоного кольору.

Верхній одяг

Верхній теплий одяг у ХІХ ст. шили у малих містечках та селах місцеві кравці. Використовували для цього домашнє сукно - біле, сіре, коричневе, чорне. Його виготовлення було важливим і трудомістким процесом у домашньому господарстві. Сукно ткали з вовняних грубо скручених ниток. Бідніше населення виготовляло сукно із змішаних ниток – використовували лляні або конопляні нитки разом із вовняними. Виткану на верстаті тканину збивали на річці, сажівці чи у валальнях у млинах.

Верхнім демісезонним одягом жінок у південних районах Волині першої половини ХХ століття були утеплені «сачки» темних кольорів, «герцики», «піньжаки», «кусани». Цей елемент вбрання з’явився під впливом міської моди. Сукняний доморобний кусан був укороченим (до середини стегон) і застібався на ґудзики чи гаплики. Крім невеликих китичок, елементом оздоблення країв були фігурно прострочені смужки кольорової фабричної тканини, маленькі нагрудні кишеньки-«пістончики» з клапанами, круглі металеві або довгасті дерев’яні ґудзики. Святкові свити-«кусани» шили із кращих сортів сукна.

Поширеним видом приталеного, прикроєного до стану, верхнього плечового жіночого одягу була свита. На Волині побутувала так звана «свита до ряс» - із складками позаду. За кроєм, в талії вона розрізана, а нижня її частина рясована. Її обшивали на комірі-стійці, полах та манжетах кольоровою тканиною, шнуром з вовняних ниток й інколи великими яскравими китицями-помпонами («шишками»). Побутувала на Волині і свита-серм'яга  - довга, нижче колін, пошита із грубого серм’яжного сукна.

 

 Гатальська Н., Івашків Г. Поетика волинського вбрання. Науково-художня реконструкція

 

Ще у ХІХ столітті побутували такі традиційні свити як сернеги, чемерки, латухи, розшиті аплікацією і вишивкою на манжетах і пазусі. У сусідніх районах з Польщею були поширені так звані «волошки».  Це довге вбрання із сірого сукна, пошите до стану із складками на спинці. Комір-стійка, вилоги і манжети оздоблені голубим сукном. Комір і шви декоровані червоною і синьою тасьмою. Кишені оздоблені шнурами та металевими ґудзиками. Проте, вже наприкінці ХІХ століття давні форми верхнього одягу поступаються новим — на зразок кафтана, капоти, бекеші, короткополих, пошитих до стану оксамитової або байкової кацавейки, лейбика, спенсера, куртка.

Кафтан носили переважно в східних районах Волині. Це пальто, пошите в талію, з широким коміром, який переважно мав інший колір. Найчастіше комір робили із червоного оксамиту. Для пошиття кафтана використовували чорний корт або фабричне сукно. Жіноче короткополе вбрання — куцан, куцман,  шили із сукна домашньої роботи (часто коричневого чи білого), тканого наполовину з льняних і вовняних ниток. Спинка була приталеною, а комір - виложистим. Застібався на ліву сторону та мав кишені. Комір, поли, спинка, кишені, рукави оздоблювались вовняним червоним шнуром.

Куцавейка — коротка одежина, покрита сірим фабричним сукном, на ваті й підкладці з полотна і сірого ситцю. Комір, нижня частина, прорізи кишень і рукави внизу нерідко обшивались чорним оксамитом. Часто «кацавейками» (від слова «куций» - короткий») в народі називалось усе  короткополе вбрання.

Бекешка — жіночий верхній одяг з овечого хутра, покритого темним сукном. Комір в ній виложистий. На шви накладали синю тасьму і синій шнурок. Також наприкінці ХІХ ст. побутував короткополий піджак-кусан, розшитий яскраво кольоровими нитками та аплікацією із зеленого сукна, а також короткі куртки-спенцери.

Взимку, звичайно, були поширені, кожухи. Жінки носили короткі кожушки, подекуди – довгі кожухи місцевого виробництва, здебільшого темно-вохристого кольору (дубились і фарбувались у дубовій корі), декоровані яскравою тасьмою навколо зап’ясть і кишень, вишиті вовняними нитками а техніці «козлик».

Етнограф Олекса Воропай пише, що на Волині існували кожухи трьох покроїв. Один із них дуже подібний на волинську свиту з великим відкладним коміром. Цей кожух вишивається на плечах, пазусі та по швах. Другий волинський кожух шиється зі «станом», без складок і маленьким стоячим комірцем. Цей кожух також обшивається сап’яном та барвистими шнурками. Третій кожух на Волині також шиється прителеним і з малим відкладним коміром, та збірками, що починаються від стану. Застібається на три ґудзики або гаплики. Цей кожух своїм кроєм подібний на чумарку. На кожний з таких кожухів потрібно від п’яти до восьми вичинених овечих шкір.

У південно-західних районах Волині побутувала полотнянка. Це літнє полотняне убрання переважно жінок і дітей. Оздоблювали її синім шнуром, а в деяких селах синьою, білою і жовтою тасьмами. Броніслав Сокальський описує крій такого верхнього одягу як мандина, яку носили у цьому ж районі Волині. Мандину шили з двох полотнищ грубого конопляного полотна. Рукав викроювали разом з полочкою, тобто його окремо не пришивали. Мандина шилась без коміра і кишень. Вона була широкою і без декору. Підперізували її поясом.

 

Використана література:

• Воропай О. Звичаї нашого народу. Том 2.
• Гатальська Н., Івашків Г. Поетика волинського вбрання. Науково-художня реконструкція.
• Стельмащук Г. Вбрання на Волині у ХІV—ХVІІІ століттях і побутування окремих його компонентів у селян до середини ХХ  ст.
• Стельмащук Г. Давнє вбрання на Волині.
• Никорак О. Тканини для спідниць Західного Полісся й Волині.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.