Джерело: Укрінформ

Англійська столиця приваблива, бо непередбачувана

Там, за малою водою, за протокою Ла-Манш, в клубах важкого ранкового туману з Темзи, дивні події трапляються. Не вчора натрапив на факт:

- 11 січня 1968 р. лондонська газета "The Daily Mirror" повідомила, що Джимі Гендрікс (James Marshall Hendrix; 1942-1970) знову прибув до британської столиці і цього разу оселився в будинку, в якому колись жив Георг Фрідріх Гендель (Georg Friedrich Händel; 1685-1759) і в якому німецький композитор написав знамениту ораторію "Месія". У короткому інтерв'ю американський гітарист-віртуоз запевнив, що у славному будинку він збирається писати музику, адже не можна традиції згаснути.

 

Факт цей у мене відлежався, обріс деталями та версіями. Ось на Святки і вирішив я щось чарівне для вас, френди, написати.

 

На лондонській Брук-стріт, 23 (Brook Street) Будинок-музей Джимі Гендрікса з'явився два роки тому. Правда, одна з квартир на третьому поверсі, колишня спальня, досі використовується як офіс... Будинку-музею Генделя (Handel House Museum).

- О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його, і недосліджені дороги Його!

 

* * *

Задовго до того, як вузький гарний будинок в Мейфер (Mayfair), в престижному Лондоні, на схід від Гайд-парку, в "сіті" Вестмінстер, перетворився на музей композитора епохи бароко, відомого операми, ораториями і концертами, – будівля притягувала паломників, які шукали святі місця, де в Лондоні ступала нога саме гіганта музики ХХ століття – Джимі Гендрікса.

 

По суті своїй Лондон старомодний, бо всіляко шанує Традицію.

Щоб відзначити 40-у річницю смерті яскравого рокера, у 2010 р. місцеві куратори виставок і адміністрація Будинку-музею Генделя переглянули матеріали, відібрали експонати, підготували пілотну експозицію "Heritage Open Days" ("Дні відкритих дверей") і пустили відвідувачів в житлові кімнати, де колись квартирував Джимі Гендрікс. Виграли одночасно обидва фан-клуби – і німецького органіста, і американського гітариста.

 

Британська столиця – живий організм: околицями вона розповзається в ширину, але в Сіті будівлями вона ущільнюється. Розділені двома з лишком століттями, колеги жили фактично в різних будинках – за адресами Брук-стріт, 23 і Брук-стріт, 25. Нещодавно будівлі, які стояли окремо, сповзлися і тепер взаємодоповнюють одна одну. У цьому контексті відомі слова великого Йоганна Вольфганга Гете теж могли б «сповзти», наприклад, так:

- Музика – це застигла в камені архітектура.

 

Це, якщо йдеться про партитури. Але коли мається на увазі живе виконання, то тут справа – у сучасному аранжуванні, у містобудуванні.

 

* * *

Отже, сині бляшки з цифрами на фасаді – 23 і 25 – перетворилися на одну: 23. Це явище лінгвісти називають елізією, або – "невиразна вимова", або – "пропущений звук". Між тим, ніщо не пропущено, у Лондоні все ретельно збережено в деталях, фактах та обставинах.

 

У будинку XVIII століття на Брук-стріт, 25 Георг Фрідріх Гендель прожив 36 років, з 1723-го по 1759-й рік. Тут він написав ораторію для солістів, хору та оркестру "Месія" ("Messiah", HWV 56; 1742), три оркестрові сюїти "Музика на воді" ("Water Music", HWV 348, HWV 349, HWV 350; 1717), антем ("Zadok The Priest", HWV 258; 1727), створений з нагоди коронації Георга II, але який став... гімном футбольної Ліги чемпіонів УЄФА, урочисту сюїту "Музика для королівського феєрверку" ("Music For The Royal Fireworks", HWV 351; 1749). Тут, зі спальні на першому поверсі, 16 квітня 1759 р. директора Королівської академії музики покликав Господь.

 

Регулярно проголошуваний у різних анкетах "найбільшим рок-гітаристом усіх часів і народів", в будинку на Брук-стріт, 23 Джимі Гендрікс жив з англійської дівчиною Кеті Етчінгхем (Kathleen Mary Etchingham; 1946). Вони познайомилися 24 вересня 1966 р. у нічному клубі "The Scotch Оf St James" на Мейсон-ярд, 13. Ні, панночка не сиділа біля стійки бару з сигареткою в очікуванні того, що хтось пригостить коктейлем, а в закладі на 150 осіб крутила диски як штатний... ді-джей.

 

Йому відразу сподобалася ця 20-річна незалежна англійка ірландських кровей. Їх з батьком мати кинула, коли Кеті виповнилося десять. Виховувалася вона в школі-інтернаті при монастирі Святої Віри (Holy Faith) у приморському містечку Скеррі (Skerries) під Дубліном. Повернувшись до Англії, до батька в Дербі дочка не поїхала, а затусила в Лондоні. Спочатку працювала перукарем, поки не знайшла місце ді-джея в клубі "Кромвель" у Кенсінгтоні. Кеті особисто знала багатьох молодих англійських рокерів того часу, включно з музикантами "The Animals", "The Who", "The Kinks", "The Moody Blues", "The Move". У середині 1960-х рр. вони стали ар'єргардом "британського вторгнення" в США, а в улюбленому нічному клубі "The Scotch Оf St James" на Мейсон-ярд, 13 місцеві знаменитості мали навіть... іменні столики.

 

* * *

Отже, в першу ніч після прибуття на Острови 23-річний американський гітарист Джимі Гендрікс зустрів 20-річну Кеті Етчінгхем. На наступні три роки вони стали міцною рок-н-рольною парою, разом здійснюючи стрімкий зліт до світової слави. Саме в клубі "The Scotch Оf St James" на Мейсон-ярд, Мілтон-Кінс 25 жовтня 1966 р. під час виступу американського гітариста на музиканта звернули увагу менеджери "The Who" – Кіт Ламберт (Kit Lambert; 1935-1981) і Кріс Стемп (Chris Stamp; 1942-2012).

 

Саме ця руда бестія, Кеті Етчінгхем, в різних іпостасях надихнула Джимі створити згодом знамениті композиції. Про неї світу повідали пісні: "The Wind Cries Mary" ("Вітер кличе Мері"; таким було її друге ім'я), написану після бурхливої сварки між коханцями, "Foxy Lady" ("Апетитна дамочка"; саме на Кеті зі сцени Гендрікс вказав під час перших виконань того хіта), "1983... (A Merman I Should Turn to Be)" ("1983... Нептун, до якого я маю повернутися"), де кохана з'явилася у вигляді Кетрін, яка мала провести коханого в кращий світ, в Атлантиду. І навіть пісня "Send My Love To Linda" ("Передай Лінді, що я її люблю") в оригіналі називалася "Передай Кеті, що я – її любов". Однак місіс Етчінгхем категорично протестувала проти такого випинання почуттів, і автору довелося вірші відредагувати.

 

Для Джимі Кеті була втечею і порятунком, вона була бажанням і марою. О, нещадна любов чистих ангелів!.. За кожною з пісень – дивовижна за щирістю історія, сповідь, часом – покаяння. Взяти, наприклад, події, які передували написанню хіта "The Wind Cries Mary". Як згадувала Кеті, балада з'явилася після сварки, що спалахнула у січні 1967 р. на порожньому місці:

- О, цей проклятий побут... Ми посварилися через їжу. Джимі не любив картопляне пюре з грудочками, а саме таке я через недосвідченість йому приготувала. Справа дійшла до биття посуду, і я втекла. Коли я повернулася в наше гніздечко, він вже посміхався, написавши пісню про мене – "Вітер кличе Мері". Це дуже мені досі приємно.

 

* * *

Читав, як рок-оглядачі неправильно тлумачать зміст, мовляв, йдеться про марихуану, яку на сленгу тих часів називали "Мері Джейн". Так, про неї, рідну, співали – правда, "The Rolling Stones" у знаменитому медляку "Lady Jane".

У Джимі Гендрікса все було по-домашньому несамовито. Йшлося про картопляне пюре з грудочками і таке тяжке каяття:

- After all the jacks are in their boxes, / And the clowns have all gone to bed, / You can hear happiness / Staggering on down the street, / Footprints dress in red / And the wind whispers Mary. / A broom is drearily sweeping / Up the broken pieces of yesterday’s life. / Somewhere a Queen is weeping, / Somewhere a King has no wife / And the wind it cries Mary / The traffic lights they turn blue tomorrow / And shine their emptiness down on my bed, / The tiny island sags downstream / ‘Cos the life that they lived is dead / nd the wind screams Mary.

- Усі чорти сховалися в свої коробки, Усі клоуни розійшлися по спальнях - І ти бачиш: на вулиці стоїть Щастя, Сліди дівчини, що одягнена в червоне, І вітер шепоче: "Мері!" Мітла безжально змітає Уламки спогадів про минуле, А десь там Королева гірко плаче, А десь там у Короля більше немає дружини. І вітер плаче про Мері. Завтра на світлофорі загориться синє світло, І осяє моє порожнє ліжко, І острівець в морі затопили хвилі, І світло згасло, І вітер виє: "Мері!"

 

 

 

Вони розбіглися у 1969 р., продовжувати спільне життя обом здалося неможливим. Втім, усе ще закоханий по вуха "найбільший рок-гітарист усіх часів і народів" зізнався в інтерв'ю британському виданню:

- Кеті – моя колишня дівчина, моя справжня дівчина і, ймовірно, моя майбутня дівчина; вона – моя мати, моя сестра і все таке. Моя Йоко Оно.

 

* * *

- O tempora! O mores! – вигукнув би гер Гендель.

- Oh, times, o mores, – розсердився б Джимі.

- О, часи, о звичаї, – відразу погоджуся з ними я.

 

Якщо повернутися до житла на Брук-стріт, 25 в районі Мейфер, центральний Лондон, то за весь будинок за рік, в'їхавши у 1723 р., німецький композитор заплатив £60.

Між тим, у січні 1968 р. Джимі Гендрікс заплатив £30 – за тиждень, за горище, на Брук-стріт, 23.

Втім, кожен з них був задоволений запропонованими умовами оренди. Так мило американський рокер написав рідним за кілька місяців:

- Це мій перший справжній дім. (This is my first real home of my own.)

 

Більшість музикознавців вважає, що, вселяючись сюди, Джимі Гендрікс поняття про Генделя не мав. Ну так, в освіті він мав прогалини... Коли ж британський журналіст повідомив цей факт, рокера настільки вразила новина, що він одразу же помчав в "One Stop Records" на Південну Молтон-стріт (South Molton Street) і "HMV" на Оксфорд-стріт (Oxford Street), придбав пластинки німецького колеги, включив ораторію "Месія" і три оркестрові сюїти "Музика на воді". Принаймні, таку байку тепер групам відвідувачів розповідає директор Будинку-музею Генделя, міс Сара Бардуелл (Sarah Bardwell).

 

Далі – більше. Деякі рок-оглядачі навіть Елвісом клянуться, що в гітарних пасажах пізнього Джимі Гендрікса звучать хард-рокові рифи... Генделя. Особисто я чую останню строфу з пісні "The Wind Cries Mary":

- Чи згадає вітер колись, Імена, віднесені в минуле?

Чи згадає вітер Імена, які він забрав у минуле? І вітер, з його пристрастю, його старовиною, його мудрістю, Шепоче: ні, це - не кінець ... І вітер кличе Мері.

 

* * *

Тільки у 2001 р. історична будівля на Брук-стріт, 23, Мейфер стала Будинком-музеєм Генделя, тільки-но з будівлі виїхав колишній квартиронаймач – офіс будівельної компанії. Усі кімнати ретельно відреставрували в оригінальному оздобленні та декорі. До розчарування рок-фанів, хіпі-горище Джимі Гендрікса перетворилося на офіс адміністрації, куди нечесаних і строкатих відвідувачів, любителів "Мері Джейн" перестали пускати. Втім, траплялися VIP-персони, ну, там Стінг, Річі Самбора, Пет Бун, інші селебрітіс, у чиєму репертуарі досі присутні кавер-версії балади "Вітер кличе Мері", які неодмінно хотіли побачити: де був створений той хіт...

 

Тому відповідальним службовцям Будинку-музею Генделя часто доводилося підніматися крутими сходами, щоб показати кімнати після... офісного ремонту. Замість трепетного збудження, VIP-персон чекало гірке розчарування – адже за винятком кількох пожовклих плакатів Джимі Гендрікса, приколотих на стінах, дивитися не було на що.

Швидко, як відомо, лише кішки родяться, музеї будуються довго. Спочатку на Брук-стріт, 23 з'явився м'який крислатий капелюх з чорної повсті, що миттєво впізнається шанувальниками Джимі Гендрікса. За ним з'яявилася дико-візерункова помаранчева оксамитова куртка, яка була частиною психоделічного концертного костюма "Дитя вуду". Далі, як у "Мойдодирі", з'явилося збережене ліжко гітариста, програвач для вінілових платівок фірми "Bang & Olufsen", дві величезні колонки (біч сусідів!), два телефонних апарати.

 

Коли перший варіант експозиції було, з точки зору куратора, завершено у 2010 р., з гордістю співробітники музею продемонстрували по Skype підсумковий результат головному консультанту, колишній подрузі рок-легенди, Кеті Етчінгхем. Особливою гордістю експозиції "Heritage Open Days" став злегка засмальцьований і явно зістарений інтер'єр, над чим декоратори билися не один місяць. Подивившись на лощений срач, міс Етчінгхем, яка жила в Австралії, заявила:

- Все неправильно! Дуже неохайно. Ми були охайними молодими людьми, а не якимись нечепурами.

 

Що правда, то правда. Після звільнення в запас з 101-ї Повітряно-десантної дивізії армії США, де через невдалий стрибок з парашутом була зламана нога, у 1962 р. солдата комісували. Так, після армії Джимі був дуже охайним юнаком, бо добре засвоїв порядок казарм.

 

* * *

Коли Лондоном поповзла чутка про те, що створюється музей американського рок-генія, на Брук-стріт самі собою попливли: розколоті або напівспалені гітари; програвач фірми "B&O"; вази; обкладинка шостого альбому "Highway 61 Revisited" ("Повернення на шосе 61") Боба Ділана, з плямами крові Гендрікса, коли той випадково порізав руку об тріснутий келих; улюблене страусине пір'я Кеті; килими; попільнички-раковини; улюблений плюшевий ведмедик; автографи лірики, наприклад, "Third Stone From the Sun" ("Третій камінь від Сонця"), надряпані на аркуші, вирваному з блокнота "Hyde Park Towers Hotel".

 

...Коли струмок відвідувачів перетворилася на нескінченний потік, а експонати раптом заповнили усю колишню спальню американського гітариста, директор Будинку-музею Генделя міс Сара Бардуелл зрозуміла: треба діяти!

 

Вона подала документи на грант в "Heritage Lottery", у 2016 р. отримала фінансування у розмірі £1,2 млн і створила в Лондоні невеликий, але затишний Будинок-музей Гендрікса (Hendrix House Museum).

 

* * *

Ім'я у світовій рок-музиці Джимі Гендрікс зробив собі саме в Лондоні, де був попит насамперед на музику, а не на шоу. Правда, не все і тут, на батьківщині туманів, складалося райдужно.

 

На початку жовтня 1966 р. виступ маловідомого американця відвідала 20-річна модель британської редакції журналу "Vogue", прихильниця блюзу Лінда Кіт (Linda Keith; 1966). Треба ж було тому статися, що тоді вона була подружкою гітариста Кіта Річардса з "The Rolling Stones". Шаман гітари із-за океану полонив дівчину. Вона одразу ж з колоритним афроамериканцем переспала і порекомендувала послухати генія тодішньому менеджеру "The Rolling Stones" Ендрю Лугу Олдхему (Andrew Loog Oldham; 1944) і майбутньому менеджеру "The Ramones" Сеймуру Штайну (Seymore Stein; 1942); останній згодом став президентом фірми грамзапису "Sire Records". Ті подивилися, покрутили носами і... нічого не почули.

 

Тоді Лінда Кіт усі вуха прожужжала басисту Часу Чандлеру (Bryan James Chandler; 1938-1996) з групи "The Animals" – той саме збирався піти з неї, поміняти рід занять і спробувати себе в якості музичного менеджера. На кілька років Час Чандлер дійсно став менеджером, продюсером і головною опорою Джимі, який за його пропозицією видалив одну букву "м" зі свого імені.

 

Знаєте, що дивно? Басист вирішив перестрахуватися і... запросив професіоналів від менеджменту. Саме в клубі "The Scotch Оf St James" на Мейсон-ярд, Мілтон-Кінс, 25 жовтня 1966 р. американського гітариста послухали менеджери "The Who" – Кіт Ламберт і Кріс Стемп. Почутим вони залишилися задоволені, і запропонували дебютанту контракт від свого лейблу "Track Records".

 

* * *

Совкова пропаганда постійно нам дула у вухо, мовляв, усі ці закордонні рокери були безпринципними алкоголіками, полудурками, наркоманами, олігофренами, негідниками, нечепурами, нерозбірливими у статевих зв'язках еротоманами, якщо взагалі не педерастами. Як насправді облаштовувався побут молодої рок-зірки, ніхто питанням не задавався.

 

Задамося ми: як зняв квартиру Джимі Гендрікс на лондонській Брук-стріт, 23, Мейфэр? Ну, не з ріелторами ж бігав столицею, це точно. Усі турботи з благоустрою гніздечка в центральному Лондоні американський гітарист передоручив подружці Кеті Етчінгхем. Незважаючи на юний вік, 20-річна дівчина вивчила газетні оголошення у вечірніх газетах, отримала уявлення про ринок нерухомості, зідзвонилася з орендодавцями, переглянула низку осель, а підсумкову показала музиканту.

 

Хоча рекламне оголошення обіцяло, що апартаменти на лондонській Брук-стріт, 23 здаються з повністю обладнаною кухнею і модною ванною у рожевих тонах, від дійсності пропозиція разюче відрізнялася... Заплативши £30 за перший тиждень, Джимі Гендрікс видав Кеті £1000 готівкою – ціле статок за мірками 1968 р.! – щоб та доповнила житло необхідними м'якими меблями і предметами інтер'єру від модних фірм "John Lewis Soft Furnishings" і "Liberty".

 

Що для мене взагалі неймовірно, виявляється, гітарист-віртуоз знаходив час, як кажуть, у щільному графіку – і виявив інтерес до дизайну орендованого горища та створення інтер'єру. У мемуарах Кеті Етчінгхем згадала, як і деякі покупці впізнавали медійне обличчя молодого афроамериканця у відділі тканин лондонського мережевого магазину Джона Льюїса.

 

Будемо відверті, борщі розводити пара не збиралася, тому на кухню Кеті заглядала вкрай рідко, і гроші в цю кімнату не вкладала. Виходом став сервіс обслуговування номерів “Mr.Love's". Добре, що однойменний ресторан знаходився на першому поверсі, а по вузьких сходах послужливі офіціанти швидко і регулярно доставляли замовлення: кілька стейків, чіпси, пляшка столового вина "Mateus Rosé", кілька пачок сигарет. По правді, ночі на лондонському горищі у Гендрікса траплялися галасливі, не рідко затягувалися до ранку, в задушевних розмовах з тими, з ким і для кого він грав того вечора у нічному клубі. Що мені вдалося з'ясувати, на третьому поверсі у Гендрікса часто бували Джордж Гаррісон, Грем Неш, який тільки пішов з "The Hollies", а ще – Джинджер Бейкер.

 

* * *

Несповідимі шляхи твої, месіє.

Дива не сталося. Навіть йому, генію, довелося на Островах проходити шлях, який проходили музиканти-початківці. До англійських гастролей Джимі Гендрікса періоду зима-весна 1967 р. особливої уваги публіка не виявила. Нове тріо "The Jimi Hendrix Experience" виступало у зв'язці з забутими нині командами типу "Dave Dee, Dozy, Beaky, Mick and Titch” або “The Nashville Teens". Наприклад, у березні 1967 р. на другому концерті в містечку Весткліфф-Он-Сі публіка заповнила третина залу, і організаторам довелося... просити слухачів, які залишали партер після першого виступу, зайняти місця, щоб майданчик не виглядав порожнім.

 

Правда є Правда. Саме в столиці Британської імперії рок-гітарист перетворився на зірку. Гучною новинкою зими 1966-1967 рр. стали його захоплюючі живі виступи, які заманили меломанів у клуби, а саме: "Speakeasy", "Bag o'Nails" і, природно, Мекку білого блюзу – "Marquee".

 

Ще 31 березня 1967 р., напередодні концерту в лондонському театрі "Astoria" на Чарінг-Кросс-роуд, 157, новоспечений менеджер Час Чандлер і його артист Джимі Гендрікс міркували: яку влаштувати замануху (тепер це називається хайп), щоб публіка повалила, а заодно провалилося шоу супергрупи "The Who", відомої своїми деструктивними діями на сцені. За легендою, один з анонімних журналістів раптом взяв і бовкнув:

- Шкода, що не можна підпалити гітару.

 

Джимі Гендрікс промовчав. Коли його сет у театрі "Astoria" завершився, слухачі побачили: гітару підпалити можна! Правда, це коштувало музиканту опіків рук і амбулаторного лікування. Незабаром техніка музичного аутодафе була відпрацьована до дрібниць.

 

Перші два сингли, видані на Островах: "Hey, Joe" ("Хей, Джо"; 23 жовтня 1966) і "Purple Haze" ("Фіолетовий туман"; 17 березня 1967), а також альбом "Are You Experienced?" ("Чи переживав ти таке?"; 12 травня 1967), стали хітами.

 

* * *

Лондонське житло Джимі ні пафосом зірки, ні недбалістю рокера не засмучувало. Ранок для хазяйновитої Кеті Етчінгхем починався з прибирання і наведення марафету в домі. Збереглися спогади відомого британського фотографа Баррі Венцелла (Barrie Wentzell; 1942), який у 1965-1975 р. працював штатним співробітником англійського тижневика "Melody Maker" ("Творець мелодій"). Так вже сталося, що він виявився земляком Кеті, родом з Дургема, Північна Англія і часто гостював у пари:

- Бардаку у них я ніколи не бачив: чисто, прибрано, акуратно. І дуже затишно, по-домашньому затишно, не так як у мене... Ну, весь цей творчий безлад.

 

Саме Баррі Венцелл зробив для музичного тижневика "Melody Maker" знамениту серію красивих чорно-білих знімків, опублікованих у виданні у січні 1969 р. Вони чудово відтворюють реальний інтер'єр горища на Брук-стріт, 23. Як згадував фотограф, вперше "Фіолетовий туман" він почув у темній кімнаті, коли піднімався до пари.

 

Щоб познайомитися з американським гітаристом, свого часу Баррі Венцеллу довелося зателефонувати, домовитися про зустріч.

- Джимі виявився дуже приємним молодим чоловіком, про таких кажуть: спокійний хлопець. Ми мило поговорили, а Кеті зробила чай. Щоб зав'язалася розмова, я сказав, що нещодавно фотографував Еріка Клептона. Джимі пожвавився і зізнався, що вважає: Клептон – видатний гітарист. Тут я розсміявся.

- Чому ти смієшся, мен? – Гендрікс став раптом суворим.

- Та тому, що Ерік саме ці слова сказав про тебе, Джимі. – Наклацал я дві плівки, що зайняло дві години. Схоже, це відбувалося після полудня: Джимі вже був одягнений, а за вікном сутеніло.

 

* * *

У британському хіт-параді дебютний альбом "Are You Experienced?" зупинився на №2: на вершину чартів дебютний диск американського гітариста не пустила видатна платівка – "Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band". Через тиждень після виходу восьмого студійного альбому "The Beatles", 4 червня 1967 р., Джимі Гендринс відкрив свій концерт у "Saville Theatre" потужним виконанням титульної бітлівської пісні. Треба ж такому статися, що в залі були присутні Джордж Гаррісон і Пол Маккартні, які просто очманілі від подібної хард-рокової психоделії. Трохи пізніше Макка навіть зізнався, що виконання “Sgt. Pepper's..." Джимі Гендріксом стало "однією з найбільших почестей у моїй кар'єрі".

 

От коли поперло! Саме Пол Маккартні порекомендував Джимі Гендрікса організаторам Монтерейського рок-фестивалю (Monterey International Pop Music Festiva), запланованого у Каліфорнії на вихідні 16-18 червня 1967 р. Коли через рік перебування в Англії гітарист-віртуоз повернувся до Сполучених Штатів, він був уже сформованим виконавцем, англійською знаменитістю.

 

Але за місце під американським сонцем довелося поборотися. І – знову з ексцентричними "The Who". Заявлений на 18 червня 1967 р. виступ "The Jimi Hendrix Experience" на Монтерей спричинив гарячу суперечку між Джимом Гендріксом і Пітом Таунсендом, лідером британської супергрупи. Кожен хотів вийти на закриття третього дня, а значить, всього фестивалю, який зібрав аудиторію в 200 тис. глядачів. Кожен хотів влаштувати тріумфальне шоу, що запам'ятається публіці і перекреслить враження від виступів колег.

 

* * *

Чи був Джимі вискочкою? Він виявився американцем у Лондоні, точніше, навіть афроамериканцем у Лондоні. Крім знайомства з Генделем, потік інформації був колосальним. Протягом першого місяця проживання на Брук-стріт, 23, Мейфер він став завсідником магазинів грамплатівок "One Stop Records" на Південній Молтон-стріт і "HMV" на Оксфорд-стріт, в яких придбав альбоми "The Beatles", "The Band", Ravi Shankar і Bob Dylan. Послухавши пісню останнього артиста – "Like Rolling Stone" ("Як перекотиполе") Джимі Гендрікс навіть сказав:

- Боб Ділан змусив мене відчути, що я не єдиний, кому коли-небудь бувало так херово.

 

Взагалі, відкриттів у Лондоні сталося неміряно. Не буду повторюватися про музику Генделя, але, наприклад, ось цей кучерявий чувак в буклях, Йоганн Себастьян Бах, той надихнув американського гітариста у наступних релізах використовувати... клавесини. Про Моцарта взагалі окрема тема! Австріяка напоумив Джимі Гендрікса грати космічну музику – головне, щоб у ній були арфи!

 

Що тут мені, простому смертному, на ці теми просторікувати?

Усім відомо, генії – завжди сучасники.

Навіть покійні.

Скільки б років не минуло з дня смерті.

 

Якось по секрету Джимі повідомив Кеті Етчінгхем, що вже одного разу бачив привид Генделя, але, на жаль, тільки-но розмова зайшла про композиції, старий у нічній сорочці вислизнув від розмови, прямо... крізь стіну. Схоже, і справді цей старий у нічній сорочці цікавив "найкращого рок-гітариста усіх часів і народів". У лондонській колекції Джимі Гендрікса ораторія для солістів, хору та оркестру "Месія" зберігалася у двох (!!!) виданнях – в камерному, інструментального періоду та у виконанні Англійського камерного оркестру (English Chamber Orchestra).

 

* * *

...За підсумками жеребкування "The Who" програли, їм довелося на Монтерейському рок-фестивалі виступати перед молодим тріо "The Jimi Hendrix Experience". У фіналі сету, виконавши шосту, заключну пісню "My Generation" ("Моє покоління"), англійські піротехніки підірвали димові бомби, лідер Піт Таунсенд вщент розніс гітару, а драмер Кіт Мун перевернув ударну установку.

 

Переплюнути такий бедлам було складно, але Джимі, як справжнє "дитя вуду", домігся свого – ритуальне спалення гітари з подальшим її знищенням стало ідеальним посібником для дистроєрів і хейтерів. Саме виступ тріо "The Jimi Hendrix Experience" став кульмінацію Монтерейського рок-фестивалю, став справжнім проривом до американської аудиторії самого Джимі.

 

Тепер уже мало хто пам'ятає, що гігантський open-air піснею "Dancing In The Streets", виконаної разом зі Скоттом Маккензі, закрили американські "The Mamas & the Papas". В основному – з тієї причини, що "Тато" Джон Філліпс виявився одним з двох організаторів цього фесту Музики, Любові і Квітів.

 

* * *

Знаєте, генії – сучасністю вони ж зрівняні у правах.

Тим більше покійні.

Неважливо, скільки років минуло з дня смерті.

На лондонській Брук-стріт, 23, Мейфер, в центральному Лондоні, на схід від Гайд-парку, в "сіті" Вестмінстер, вхід в обидва музеї – німецького композитора епохи бароко і шамана рок-гітари – в одну ціну: £7,50.

 

Тільки шоу-бізнес є шоу-бізнес. Тому заступник директора Мартін Уайат (Martin Wyatt) підтвердив лайфхак: з дня відкриття Будинку-музею Гендрікса столичні турагентства продають єдиний квиток в обидва музеї – за ціною £10.

У виграші всі:

- Фани Гендрікса знають про Генделя і – навпаки. Ці два генії після себе залишили музику, яку люблять усі.

 

Олександр Рудяченко
Київ-Лондон-Київ

---

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.