Джерело: Укрінформ

Якби Дмитро Бортнянський поставив лише дві опери у венеційському “Teatro di San Benedetto” – самі лише “Креонт” та “Алкід”, – були б підстави для закидів, мовляв, царському улюбленцю таємно сприяв консорціум впливових родин Венеційської Республіки, які володіли культурним закладом. Але за шаленої конкуренції з боку італійських композиторів третю оперу іноземця – “Квінт Фабій” – у 1779 р. прийняли до постановки та гучно показали в іншій столиці, Модені.

 

Тут, у сусідньому герцогстві, за 200 км від Венеції, українець уперше здобув письмові схвальні відгуки в місцевій газеті:

- Увечері 26-го дня поточного місяця місцевий Герцогський театр відкрився драмою “Квінт Фабій”, поставленою заново з музикою маестро синьйора Дмитра Бортнянського з Москви, що перебуває на службі в Її Величності імператриці Росії. Різноманітність, витонченість і блиск вокального виконання, винахідливість і приємність балету, майстерно збудований сюжет створили виставу, дарувавши насолоду й отримавши схвалення двору Його Світлості, а також одностайні оплески глядачів.

 

В усіх трьох авторських операх, а перш за все в “Алкіді”, виразно простежувалися окремі арії, що за мелосом були дуже близькі до українських народних пісень. Музикознавці стверджували: “український ген” розвивався не лінійно, не через прямі запозичення або цитування, а через фактурні прийоми, зокрема два верхні голоси лунали у паралельних терціях, у співах усього складу хору в октаву, або в унісон – і таке інше. Скажу більше, у творах пізнього Дмитра Бортнянського ті прийоми перетворилися на звичайне явище, адже Україна жила в душі великого музиканта, пронизуючи її своїми піснями.

 

*   *   *

Цікаво, що авторська опера “Квінт Фабій”, написана українцем, не залишала сцену Герцогського театру упродовж усього карнавалу, який у Венеціанській Республіці тривав із останнього тижня жовтня до Різдва. Театральні критики звернули увагу на винахідливість, витонченість виконання та майстерну побудову сюжетної лінії. В результаті спектакль навіть отримав схвалення італійського двору і бурхливі оплески глядачів.

 

І ще одна дуже важлива деталь. Поряд зі світськими операми в Італії Дмитро Бортнянський створив і перші інструментальні композиції, хорові твори для католицького богослужіння – “Ave Maria”, “Salve Regina”, “Dextera Domini”, написані на канонічні латинські тексти, а також хорову месу… німецькою мовою. Заслуговує на увагу і написаний на німецький текст хор “Російська вечірня” (“Russischer Vesperchor”), де виразно простежується вплив знаменного і київського розспівів. Дивина та й годі, але в німецькомовній месі дишканта із Глухова втілена загальна інтонаційна “аура”, притаманна… православній літургії.

 

Окрім іншого, саме в Італії зав'язалися й особисті відносини українського композитора з художниками, перш за все – з російськими пенсіонерами Імператорської Академії мистецтв. Так, у Римі почалася дружба Дмитра Бортнянського із земляком з містечка Ічні Прилуцького полку, скульптором-монументалістом Іваном Мартосом (1754-1835), котрий вправлявся в малюванні – з натури в майстерні Помпео Батоні і з антиків – під керівництвом Рафаеля Менґса. Ті два видатні українці товаришували, між іншим, протягом усього життя композитора, а щиру дружбу вінчав мармуровий бюст композитора різця І.П.Мартоса, встановлений у Санкт-Петербурзі, у будинку Придворної співочої капели.

 

Як Ґендель та Ґайдн, український композитор захопився колекціонуванням живопису. На цьому ґрунті він зблизився із статс-секретарем Катерини ІІ, князем Олександром Безбородьком (1746-1799). За припущенням українського музикознавця та композитора Володимира Іванова (1937-2010; монографія “Дмитро Бортнянський”, 1980), в мистецькі кола Італії 1780-х рр. українського композитора могла ввести графиня Марія Миколаївна Скавронська (у дівоцтві – баронеса Строґанова, 1732-1804); від 1776 р. вона постійно мешкала в Неаполі.

 

*   *   *

Отже, за одинадцять років копіткої композиторської праці українець увійшов до європейської еліти, яка розвивала мистецтво Старого Світу. Перебільшення? Аж ніяк. Зокрема, якщо першу в Італії оперу “Креонт” Дмитро Бортнянський написав на лібрето уславленого драматурга П’єтро Метастазіо (власне – Pietro Antonio Domenico Trapassi; 1698-1782), то у співавторах “Квінта Фабія” опинився не менш знаний італійський лібретист – Апостоло Дзено (Apostolo Zeno; 1668-1750). Вчитайтеся: із першим літератором співпрацювали Вівальді, Гендель, Хассе, Ґлюк, Моцарт, Сальєрі, Ґалуппі, Кальдара, Ванхал, Мартін-і-Солер, Мейєрбер, деякі драми Метастазіо різними авторами клалися на музику по 70-80 разів, тоді як із другим – Альбіноні, Вівальді, Ґалуппі, Йомеллі, Кальдара, Алессандро Скарлатті, Хассе, Мартін-і-Солер, Аріосто та інші.

 

Це був шалений успіх. Не лише для вихованця Глухівської співочої школи, а й для всієї російської імперії. У ранзі визначного композитора сучасності Дмитро Бортнянський брав участь у діяльності музичної академії в Болоньї, а його опери відтоді регулярно давались у венеційському “Театро ді Сан-Бенедетто”.

 

Тим часом, протягом усього періоду перебування Дмитра Бортнянського в Італії Бальдассаре Ґалуппі залишався куратором українця, і вплив маестро на формування самобутнього стилю композитора сумнівів не викликає.

 

Про це опосередковано свідчив один із засновників вітчизняного музикознавства, російський князь Володимир Федорович Одоєвський (1803-1868), який різко критикував “перекладання слів молитви на театральну музику”. У набожнім манускрипті “Думка кн.В.Ф.Одоєвського з питань, порушених Міністром народної освіти у справі про церковний спів (19 лютого 1866 року)” автор зазначав: “Можна навести в операх Ґалуппі цілі шматки, перенесені його учнем Бортнянським у наш церковний піснеспів”. Комусь це видавалося святотатством, а комусь – святістю.

 

Як людина врівноважена й розважлива, на відміну від палкого, романтичного Максима Березовського, з яким у той самий час вони перебували пенсіонерами в Італії, Дмитро Бортнянський не особливо поспішав назад, у Російську імперію. Ймовірно, вплинула на нього і трагічна доля Березовського, який, повернувшись у Санкт-Петербург, не отримав належного визнання і, доведений до відчаю, 24 березня (4 квітня) 1777 р. наклав на себе руки.

 

*   *   *

Хоча політична і культурна ситуація в Росії, де царювала імператриця Катерина II, складалася далеко не на користь вітчизняних діячів культури, бо найвищі посади і вигідні творчі замовлення розподілялися виключно між іноземцями, у 1779 р. директор Імператорських театрів Росії, історик, поет, філософ та масон Іван Перфилович Єлаґін (1725-1794) запропонував Бортнянському такі умови роботи на батьківщині, які гарантували гідну реалізацію творчих задумів та гідний рівень життя. Лише тоді український композитор погодився повернутися в Росію.

 

Із поверненням Дмитра Бортнянського до Московії у 1779 р. пов’язана одна яскрава подія: поновлене листування Катерини II із Бальдассаре Ґалуппі. Нині епістолярій зберігається у фондах міського музею Коррера (Museo Civico Correr) у Венеції.

 

Лист від 29 січня 1780 р., написаний канцлером уряду Російської імперії князем Олександром Безбородьком від імені її величності знаменитому синьйору Ґалуппі, маестро ді капела Базиліки Дожів Св.Марка у Венеції, супроводжувався щедрим подарунком:

- Пані Її Імператорська Величність дала мені доручення щодо Вас, яке я поспішаю сумлінно виконати. Воно полягає в тому, що я повинен передати (Вам) суму в тисячу цехінів (золота монета, що від 1280 р. чеканилась у Венеції. – О.Р.) на знак Її задоволення успіхами дорученого Вам учня. Підставою став недавній концерт, виконаний у присутності Її Імператорської Величності й повністю складений із творів пана Бортнянського (sic! – О.Р.). Оскільки виявлені при цьому здібності вихованця нагадали Її Імператорській Величності про таланти маестро, зазначена Особа вирішила надіслати Вам доказ Її вдоволення, і я тішуся, що дістав доручення засвідчити його Вам.

Із превеликою повагою, князь Олександр Безбородько.

 

Про що свідчила та канцелярщина від особистого секретаря імператриці по “чолобитним” справам О.А.Безбородька? Про особисту участь знаного італійського митця в долі талановитого українця, навіть після повернення останнього в Росію. Цікаво, що 31 січня 1780 р. вексель на одну тисячу цехінів був діловито композитором погашений.

 

*   *   *

Отже, у 28-річному віці Дмитро Бортнянський повернувся до Санкт-Петербурґа, де обійняв посаду придворного капельмейстера. Але за п’ять років життя подарувало новий шанс, коли наприкінці 1784 р. поспіхом на батьківщину повернувся згадуваний італійський маестро Джованні Паїзієлло (Giovanni Paisiello; 1741-1816) – йому запропонували стати придворним капельмейстером і композитором короля Неаполя.

 

І найвищу музичну посаду при Малому дворі – дворі престолонаслідника, Великого князя Павла Петровича, запропонували українцеві, синові “глухівського міщанина”. Належало не просто замінити іноземного колегу, котрий присвятив монаршій особі теоретичний трактат “Правила гарного акомпанементу на клавесині” (“Regole per bene accompagnare il partimento: о sia il basso fondamentale sopra il Cembalo”; 1782), а й заповнити чималу прогалину, котра після раптового від’їзду неаполітанця утворилась у свіжій музиці для придворних свят у Павловську та зяяла як кричущий брак нотного матеріалу для уроків гри на клавесині.

 

У стислі строки творчий спадкоємець Джованні Паїзієлло із честю вийшов із скрути. Для Великої Княгині Марії Федорівни маестро Бортнянський упорядкував цілий альбом п’єс, призначених для виконання на фортепіано, клавесині та клавікорді. І зробив він це досконало. Тож до видання було замовлено розкішну обкладинку, на атласному нотному папері автор каліграфічним почерком особисто виписав присвяту Великій Княгині та власноруч переписав п’єси. Шедевр справив враження.

 

І молоде вінценосне подружжя зробило 34-річному українському композиторові щедрий подарунок у відповідь. 30 квітня 1785 р. Дмитро Степанович Бортнянський дістав перший у житті чин – колезького асесора, що за військовим званням дорівнював майорові. Окрім іншого, майбутній російський імператор, Павло I, при якому в 1784-1796 рр. музикант працював композитором, клавесиністом і капельмейстером у резиденціях в Гатчині й Павловську, виділив дишканту із Глухолва земельну ділянку під будівництво власного будинку.

 

*   *   *

Тим часом у Павловському палаці при малому Дворі світське життя вирувало. Бо ж 26-річна німкеня Марія Федорівна, “короткозора, струнка, свіжа блондинка, дуже висока, але схильна до передчасної огрядності”, з ранку до вечора церемоніальної сукні не знімала, а диктувала Санкт-Петербурґу нову європейську моду. Вона не просто перелаштувала улюблену резиденцію в Павловську на перший у Росії літературний салон, а й виступала щедрою покровителькою мистецтв, зокрема – музики та живопису. Адже Велика Княгиня сама зграбно малювала на молочному склі свинцевим або кольоровими олівцями із застосуванням, у деяких випадках, акварелі, гуаші та олії.

 

За часів оруди Дмитра Бортнянського Придворна капела, де звичайним півчим починав музикант, досягла високого рівня. Перебуваючи на посаді регента, Дмитро Степанович написав чимало інструментальних творів, ряд циклів для клавесину, а також три опери на французькі лібрето: пасторальну комедію “Свято синьйора” і “Сокіл” (обидві: 1786) та “Син-суперник” (1787).

 

Це дивно пролунає – але серйозні речі здебільшого й виникають як забава, дитячі пустощі. Так 1786 р. сталося і з невибагливою оперою “Свято синьйора, комедія з аріями і балетом”, створеною Дмитром Бортнянським, аби урізноманітнити дозвілля царедворців високого рангу. Попервах сюжет розгортався довкола ідилічної зустрічі в невеликому селі, куди навідався власник. Але з огляду на те, що влітку того року аж занадто дощило, кількість розваг і вистав просто неба в Павловському парку довелося скоротити. Проте успіх “Свята…”, гра акторів, а головне – чарівна музика посилили бажання спробувати творчі сили в новій опері, об’ємнішій за хронометражем і складнішій за фабулою.

 

Яскраві спогади про маестро залишив князь Іван Михайлович Долгорукий (1764-1823), тоді ще молодий гвардійський офіцер, який часто брав участь у театрах:

- Співати я навчався у пана Бортнянського, він керував нашими операми. Коли згадують його ім’я, в моїй уяві зринають численні репетиції. Майстерний музикант... Він один із тих людей, про яких згадуючи, я живо малюю картину погожої осені та кращі її миті… Артистом він був поблажливим, добрим, люб’язним; у короткий час його старання перетворили мене на гарного оперного лицедія. Не знаючи зовсім музики, не навчаючись їй ніколи, я пам’яттю однієї вивчав, а потім співав на театрі досить складні оперні сцени, не дисонуючи ні з оркестром, ні з товаришами, що вважати можна було дивиною.

 

*   *   *

І тоді Велика Княгиня Марія Федорівна попрохала особистого бібліотекара та викладача французької літератури Франца-Ґермана Лаферм’єра (Franz-Hermann LaFermière; 1737-1796) створити лібрето, і вже в липні рукопис ліг на стіл замовниці. Слідом було дописано музику – Дмитро Бортнянський не забарився із творчістю. Оперу назвали “Сокіл”. Ось коли композиторові знадобилися глибокі знання давньогрецької традиції та сучасні мотиви, вперше апробовані в італійській опері "Алкід", поставленій вісьмома роками раніше у Венеції.

 

Прем’єра "Сокола" відбулася 11 жовтня 1786 р. й у публіки мала успіх. Адже спектакль – на перший погляд, легка опера-буффа – відкрив період творчої зрілості 37-річного композитора. Вухо досвідченого слухача милувала оперетка, оздоблена витонченими мелодіями, інтонаційно розфарбована, вишукано доведена композиторським хистом автора до рівня естетичної коштовності.

 

Зрештою, опера “Сокіл” засвідчила віртуозну майстерність українського контрапунктиста – окремі арії та балетні вставки автор не просто виписав ретельно, витончено, а й гармонійно поєднав їх. Невимушена легка музика, мелодійна розкутість, навіть деяка грайливість у стилі, довершеність форми перетворили твір на окремий розділ у хрестоматії національної опери Російської імперії.

 

Із Ґатчинського театру “Сокіл” пурхнув на сцену Павловського театру, аби звідти спланувати на підмостки багатьох маєткових приватних театрів Російської імперії.

 

*   *   *

Минув рік, й у Санкт-Петербурзі на сцені Павловського театру українець представив нову, але останню із “французьких” комічних опер. Вона химерно, як на наш час, називалася “Син-суперник, або Нова Стратоніка” і знову була створена на лібрето Ф.Г.Лаферм’єра. Музикознавці стверджують: це – єдина у своєму роді опера серіа вітчизняного композитора, у яку органічно вплетено елементи опери буффа. У творі класичного стилю вокальні номери чергувалися з прозовими діалогами, органічно були заплетені елементи патетики, ліризму і буфонади, а музику вирізняла висока шляхетність. На жаль, повне лібрето “Сина-суперника…” втрачено, збереглися лише тексти арій та ансамблів.

 

Разом із тим, епохальні опери були далеко не єдиним жанром, який уповні розкривав музичний талант Дмитра Степановича Бортнянського. Опинившись на батьківщині, із помітною насолодою композитор повернувся до хорових концертів. Адже для національної музики останньої чверті XVIII століття то був провідний жанр. З одного боку, він допомагав здійснювати культові потреби із оцерковлення віруючих, а з іншого, з огляду на державне православ’я, – часто виконувався під час офіційних церемоній та на придворних прийняттях.

 

Як пишуть музикознавці, у “павловській” період, тобто в 1784-1796 рр. тільки для хору без супроводу було створено автором понад сто творів, більшість з яких – великі багаточастинні композиції: дві літургії й 67 хорових концертів, сім кантат, 40 одночастинних хорових творів.

 

*   *   *

Особистий творчий інтерес збігся із кар’єрним зростанням. 11 листопада 1796 р. Дмитро Степанович очолив Придворну капелу; одночасно спеціальним указом царя його підвищили в ранзі до колезького радника. Не з легких була служба у півчих, а Д.С.Бортнянський знав це не з чуток. Аби вивести виконавську майстерність Капели на вищий рівень, він свідомо знизив свою композиторську активність. Обійнявши посаду, капельмейстер розпочав радикальну реформу: збільшив склад із 24 до 90 осіб, домігся звільнення Капели від участі в оперних спектаклях, до мінімуму скоротив її залучення до виснажливих придворних церемоній, зосередився виключно на співі а капела, істотно підвищив вимоги до якості виконання.

 

Із часом Дмитро Бортнянський багато що змінив у трупі. Найголовніше, що він створив окрему вокальну одиницю, яка виконувала твори без інструментального супроводу. У такий спосіб виникла та оформилася унікальна школа хорового співу, а в 1800 р. Придворна капела, взагалі, стала незалежним музичним відділенням, директором якого у 1801 р. було призначено Д.С.Бортнянського.

 

Зрештою, саме цей капельмейстер домігся істотного підвищення платні малолітнім півчим – до 120 рублів на рік. Відтоді півчі не відчували, як раніше, брак предметів першої необхідності. Наприклад, новий директор домігся того, щоб усі співаки мали не тільки щоденний, а й святковий одяг: “кольоровий” – для концертів, “траурний” – для панахид.

 

Його виняткова здатність поєднувати професійну вимогливість до підлеглих із чуйним ставленням до них перетворилася на дієвий інструмент впровадження найрадикальніших творчих перетворень. Один з учнів композитора, майбутній класик російського романсу, композитор, співак (тенор) і педагог із вокалу Олександр Варламов (1801-1848), чиї романси в салонах і в своїх концертах співала уславлена ​​Поліна Віардо, згадував:

- Траплялося, Бортнянський підійде до хлопчини, який співає, зупинить підлітка і скаже: “Ось краще так заспівай, серденько”… І сімдесятирічний дідусь візьме фальцетом так ніжно, із такою душею, що зупинишся від подиву... Не дивно, що півчі шанували Бортнянського як батька і любили його гаряче.

 

До останнього сивий капельмейстер залишився вірним давній традиції Капели – набирати півчих із числа малолітніх українців. Щороку посланці Придворного капельмейстера подорожували Україною в пошуках юних дишкантів. Чи відвідував свою батьківщину Дмитро Степанович, достеменно не відомо. Таємницею досі залишаються деталі його особистого знайомства з іншим видатним українським композитором того часу – Артемієм Веделем (1767-1808), котрий у 1797-1798 рр. служив у Харкові по цивільному відомству, був капельмейстером губернської капели та вважався чи не найголовнішим “постачальником голосів” для Придворної капели.

 

*   *   *

Нагромадивши колосальний практичний досвід європейської музики, одним із перших композиторів Російської імперії Дмитро Бортнянський узявся шукати й по-новому поєднувати основні хорові форми, що одночасно ґрунтувалися на передових здобутках європейської культури та досягненнях національної музики. Саме у творчості Дмитра Бортнянського останнього періоду хорова музика зійшла на якісно вищий щабель. Що дуже важливо, були це не поодинокі експерименти з формою, а багаторічна праця.

 

Чому деякі з його духовних хорових концертів виконуються й донині?

Бо, здається, ледь не в кожному рядку бринять аранжовані мелодії народних пісень, в тім числі й російських, таких як “Вдоль по улице метелица метет”,  “Камаринская” тощо. Подібні поєднання сучасників вражали. Почувши хори Д.С.Бортнянського, французький композитор, диригент і музичний письменник Ґектор Берліоз (Louis-Hector Berlioz; 1803-1869) у захваті написав:

- Ці твори позначені винятковою майстерністю у поводженні з хоровими масами, дивним поєднанням відтінків, повнозвучністю гармоній і – що зовсім дивно – надзвичайно вільним розташуванням голосів.

 

Особливо та компліментарність тішить вухо, коли пам'ятати, що вона пролунала з вуст яскравого представника романтизму в музиці, справжнього творця симфонії, як нової форми програмної романтики.

 

*   *   *

Із плином часу в музичних колах авторитет українця виявився незаперечним. Так, 1782 р. у Санкт-Петербурзі світ побачила партитура чотириголосої літургії “Херувимська пісня”, що продавалася за ціною 40 копійок, у 1784 р. – триголосий хор “Хай відправиться молитва моя”, а 1793 р. – романси Дмитра Бортнянського.

 

Спливло два десятиліття милозвучної праці – й Дмитро Бортнянський в Російській імперії перетворився на Істину в останній інстанції. Ні, це не метафора і не гіпербола. Справді, в Істину в останній інстанції – і з огляду на духовні запити Священного Синоду, і на державницьку політику Імперії.

 

Надзвичайне культове значення українського митця, його безсумнівний авторитет у питаннях музичної культури засвідчив Височайший указ, підписаний 14 лютого 1816 р. імператором Олександром I, де чорним по білому зазначалося:

- Государ Імператор, дізнавшись, що в багатьох церквах співають по нотах не відповідно до того роду співу, що має бути прийнятим у храмах, височайше наказав, щоб надалі більше не вживалися зошити рукописні, які відтепер суворо забороняються, але все, що не співається в церквах по нотах, має друкуватися та складатися – або з власних творів Директора Придворного хору, дійсного статського радника Бортнянського, або інших відомих авторів, але твори останніх неодмінно повинні бути надрукованими зі схвалення пана Бортнянського.

 

Що перше зреалізував одноосібний Цензор Духу, Букв і Нот – головний цензор видань духовних творів? Поставив собі, геніальному, пам’ятник? Лавровий вінок на голову начепив? Ціни відтоді не склав? Отримавши від Олександра I монополію на видання церковної музики, поряд із публікацією власних творів, Дмитро Бортнянський негайно розтиражував шість духовних творів маестро Бальдассаре Ґалуппі. А затим по одному концерту – “Не отвержи мене во время старости” українця Максима Березовського (1745-1777), “Ныне силы небесныя” зросійщеного італійця Джузеппе Сарті (Giuseppe Sarti; 1729-1802), “Ныне силы небесныя” віртуоза-скрипаля Паоло Біорді (Paolo Biordi) та “Помилуй мя, Боже” римського панотця Ґреґоріо Аллеґрі (Gregorio Allegri; 1582-1652).

- Уповай на Бога, бо я прославлю Його; Він спасіння моє і Бог мій! / Збурилась усередині душа; / бо я згадую про Тебе…

 

*   *   *

У цього генія музика лилася з-під пера, бо виникала вона на словах, “які сидять на своєму одвічному престолі”. Його твори, як-то: “Панахида”, “Господи, силою Твоєю звеселиться цар” тощо – неодмінно звучать на найважливіших придворних церемоніях. Він співпрацює з найвідомішими “офіційними” поетами Росії – Гаврилом Державіним, Михайлом Херасковим, Василем Жуковським. На честь перемоги над Наполеоном він створює широко виконувану при його житті пісню “Співак у стані російських воїнів” на поезію В.Жуковського, пише гімн “Коль славен” на вірші М.Хераскова.

 

В останні роки життя маестро із Глухова сконцентрувався на найважливіших речах, ретельно готуючи до видання повне зібрання власних творів. За сприяння німецького книговидавця Йоґанна Брейткопфа (Johann Gottlieb Immanuel Breitkopf; 1719-1794), який тривалий час опікувався видавничими справами українського генія, бо відкрив у 1780 р. у Санкт-Петербурзі власну друкарню, – зрештою, всі особисті кошти композитор вклав у фундаментальну працю, але так і не побачив її в палітурках.

 

Вряди-годи пощастило видати у Санкт-Петербурзі найкращі з хорових концертів, написаних ним у молодості. То нині раритетне видання – “Духовні концерти на чотири голоси, створені і знову виправлені Д.Бортнянським”. Для довідки: 13 років тому ті тридцять п’ять духовних концертів на чотири голоси друкувало у Москві видавництво “Композитор”. Накладом… 500 примірників.

 

Справу українського генія довів до пуття і 1882 р. видав у 10-ти томах, як повне зібрання творів Д.С.Бортнянського, – під власною редакцією, Петро Ілліч Чайковський.

 

*   *   *

Сучасники запам’ятали маестро митцем у всьому: високим майстром спілкування, котрий залишався суворим на службі, але доброзичливим до людей, воістину відданим мистецтву, і не тільки музиці. З одного боку, він став капельмейстером і клавесиністом при Малому дворі майбутнього імператора Павла І, а як знаний диригент керував національними прем’єрами нових творів Ґайдна, Моцарта, Бетховена, Керубіні, з іншого – давав уроки музики дружині спадкоємця престолу Марії Федорівні.

 

“Орфея річки Неви” запрошували в кращі салони Північної Пальміри. Він бував у будинках статс-секретаря Олександра І, а затим державного секретаря Олексія Миколайовича Оленіна (1763-1843), поета і сенатора Гаврила Романовича Державіна (1743-1816) та інших діячів мистецтва; там же часто можна було почути і музику Дмитра Бортнянського.

 

Досить швидко придворний композитор зблизився з одним із найосвіченіших людей сучасності, графом О.С.Строґановим, а також вступив до Музичного клубу, де познайомився з провідними літераторами сучасності: Денисом Фонвізіним, Гаврилом Державіним, Михайлом Херасковим. Можна із впевненістю стверджувати, що дишкант із Глухова ввійшов до культурної еліти Російської імперії. Зокрема, анонімний “поціновувач витончених мистецтв” на сторінках часопису “Вісник Європи” (№4, від 28 лютого 1817 р.) у статті “Від поціновувача витончених мистецтв другові. Лист перший” написав:

- Мистецтвом споруджений Казанський собор і вкарбований на міді величний його образ, – виліплений образ Петра Великого і складені вірші до його зображення, розміщені звуки в духовному концерті Бортнянського і створена ода Державіна.

 

Статус завжди конвертується у суму прописом. До 1810 р. річна платня композитора уже складала 2785 рублів: як для пересічного громадянина – шалені кошти, як для дійсного статського радника – пристойна платня.

 

*   *   *

Так написати автор мав усі підстави. За словами російського академіка, музикознавця і педагога Бориса Асафьєва (1884-1949), в хорових творах Дмитра Бортнянського “розпочалася реакція такого ж самого ґатунку, як і в тогочасній російській архітектурі: від декоративних форм бароко розпочався рух до більшої строгості й стриманості, – власне, до класицизму”.

 

Тут окремо слід сказати про неймовірну різноманітність мистецьких таланів сина козацького сотника із Глухова. Як різнобічно розвинена людина, Дмитро Степанович Бортнянський брав участь в літературних вечорах, мав славу прекрасного поціновувача образотворчого мистецтва. Захопившись колекціонуванням полотен ще в Італії, композитор перетворився на справжнього експерта; із часом його приватна колекція картин дістала високу оцінку шанувальників живопису. А ще він знаходив вільний час, аби з року в рік ґрунтовно вивчати історію європейських мистецтв.

 

На противагу сановникам та багатіям, котрі купували те, що найдорожче, Дмитро Бортнянський збирав добірне, глибоко вивчав і для своїх гостей перетворювався на провідника у світ Краси, екскурсовода у маловідоме. Як цінителя українського композитора часто запрошували взяти участь в оформленні палаців у Гатчині й Павловську, де митець виступав як постійний консультант у галузі архітектури та живопису. Тому оформлення парадних будівель – почасти і його заслуга. Скажімо, саме Дмитро Бортнянський вибирав і купував полотна для Павловського палацу.

 

Ні у кого не викликала сумнівів його кандидатура, і в 1804 р. поціновувач прийнятий до лав почесних академіків Імператорської Академії мистецтв.

 

*   *   *

Нехай це пролунає парадоксально, але у своїй творчості, зокрема, у хорових концертах Дмитро Бортнянський завжди залишався невтомним патріотом від національної культури, котрий у Московії всіляко розвивав традиції українського партесного співу, тобто багатоголосого співу за нотними партіям. Так, він був зовсім не єдиним композитором у тодішній Російській імперії, що розвивав ці традиції, але найбільш самобутнім та шанованим. Під час ніконіанської церковної реформи культура партесного співу, навіть сам жанр партесного духовного концерту були свідомо поцуплені в Україні й дбайливо прищеплені російській музичній культурі як такі, що найточніше відповідають завданням церковної реформи.

 

Культура співу, створена в XVI-XVII століттях українськими братчиками, тобто учасниками руху релігійних братств на захист православної віри, починаючи з другої половини XVII століття стала… загальноросійською традицією. Разом із тим, саме творчість дишканта із Глухова справедливо вважається вершиною розвитку жанру хорового концерту Російської імперії, своєрідним тріумфом культури українського партесного співу. Більше того, від згаданої “загальноруськості” хорові твори Дмитра Бортнянського помітно відрізняє, як і твори двох інших наших геніїв – Максима Березовського та Артемія Веделя, віртуозно прошита музична тканина саме українськими інтонаціями, відлуннями українських кантів і традиційних братчиковських партесних творів.

 

Пік творчої активності Д.С.Бортнянського припав на останні десятиліття його життя – першу чверть XIX століття. Тобто на той період, коли в європейський музиці з’явився небачений новатор, геній століття Людвіґ ван Бетховен, збурили нечуваною емоційною новизною і проникливою мелодійністю твори Франца Шуберта і Карла фон Вебера – першовідкривачів музичного романтизму. Попри все це, своїм єством Дмитро Бортнянський залишався вірним “галантному” XVIII сторіччю, навіть бажання не маючи розлучатися з білою перукою, панталонами, а ще – із урочистим, дещо навіть церемонним пафосом салонного спілкування.

 

Хоч як там діялося, а музикознавці переконливо довели: творчість великих українських композиторів Дмитра Бортнянського, Максима Березовського та Артемія Веделя справила визначальний вплив на становлення всієї російської хорової школи, створила самі підвалини для виникнення творчого стилю багатьох поколінь російських композиторів.

 

*   *   *

До кінця життя відчуваючи себе музичною Істиною в останній інстанції, статський радник Дмитро Бортнянський – за потреби Вітчизни – міг створити патріотичну кантату-хор “Зведи навколо погляд, Росіє”, а за потреби, для вузького товариства, для малої батьківщини – як-то “Бесіда любителів російської словесності” – міг написати вишукану “Стрітення Орфеєм сонця”, яку проникливий поет Ґавриїл Державін назвав “кімнатною кантатою”. Справжній Істині жодні рамки не на заваді, справжня Істина красу масштабує на власний розсуд.

 

Може, саме тому ні до яких таємних товариств Дмитро Степанович свідомо не вступав, тим часом як його знамениті гімни – “Довічний і необхідний” на вірші Юрія Нелединського-Мелецького та “Коли славний наш Господь у Сіоні” на слова Михайла Хераскова – вважалися… підкреслено масонськими.

 

Дійшло до кумедного: він, дійсний статський радник, у царедворці ніколи не пхався, бо завжди мав вищих покровителів, та раптом виявився офіційним співцем… самодержавства. Уявляєте, українець, дишкант із Глухова, написав перший офіційний гімн Московії!!! Адже згадуваний твір – “Коли славний наш Господь у Сионі...” на вірші Михайла Херасова – став офіційним гімном Російської імперії.

 

Більше того, як духовний гімн країни той твір виконувався на урочистих церемоніях, входив у військовий ритуал посвяти юнкерів в офіцери, обов’язково лунав після артилерійського залпу й сигналу сурмачів “На молитву, шапки геть!”, а з 1856 р. по жовтень 1917 р. щодня, о 15-й та 21-й годині, його милозвучно видзвонювала Спаська башта Московського Кремля.

 

А ви тут кажете мені: – “Cтарший брат”. Пхе…

 

*   *   *

Поколінню безбатченків ні Істина в останній інстанції, ні навіть сама Істина не потрібні. Без них якось легше оперується фактами… По-перше, після Жовтневого заколоту триповерховий будинок Д.С.Бортнянського на Мільйонній вулиці, 9А, придбаний майстром хорового письма 15 січня 1797 р. та перебудований у 1803 р. під потреби родини архітектором Адріяном Захаровим, Сов’єти націоналізували, і нічого іншого не вигадали, як влаштувати там комунальні квартири.. По-друге, у 1936 р. у народних депутатів Ленради виникла інша смілива ідея – знести могили і надгробки, аби розпланувати територію закритого у 1922 р. на Василівському острові Смоленського православного кладовища, мовляв, був цвинтар, а ми влаштуємо… сад загального користування.

 

І Відділ охорони здоров'я Ленінградського міськвиконкому в листі від 20 листопада 1936 р. визначав подальшу долю останнього прихистку великих:

- Основна територія колишнього Смоленського кладовища в даний час знаходиться в безпритульному стані, хоча повздовж його території стоять старі й нові житлові будинки. Вважаючи подібне становище неприпустимим, Держсанінспекція наполягає, щоб у 1937 р. територія Смоленського кладовища була розпланована зі знесенням могил і залишків пам’ятників, упорядкована і використана під сад загального користування.

 

…Дмитро Бортнянський мовчки усміхався. На колишньому цвинтарі могила українського генія знаходилася акурат поруч із дверима церкви Іоанна Богослова, такої собі каплички, прибудови на три вікна, з виходом у двір. Саме туди півтора століття тому (1772) перенесли іконостас зі знесеної дерев’яної церкви Іоанна Богослова, побудованої в 1715 р. за указом Петра I при госпітальному кладовищі на Виборзькій стороні. Про подібні історичні пам’ятки комсомольцям не розказували. Усе вони зрівняли із землею: “Партія сказала: “Cад”, значить сад!” А в самій Україні є, хіба що, пам’ятник композиторові на малій батьківщині – у Глухові Сумської області, який виліпила скульптор Інна Коломієць (1921-2005).

 

*   *   *

Швидкоплинна завжди мирська слава.

 

І до душі почесному академіку Російської Академії наук завжди був псалом 41 із Молитвослова “Вскую прискорбна еси, душе моя?”, у повчання синам Кореєвим:

- Чому сумуєш, душа моя, нащо хвилюєш мене? / Уповай на Бога, бо я прославлю Його; Він – спасіння моє і Бог мій! / Збурилась усередині душа; бо я згадую про Тебе / – із землі Йорданської та Єрмоніїмської, із Малої гори./ Безодня безодню кличе у шумі водоспадів Твоїх; усі вали Твої й хвилі Твої прокотилися наді мною. / Удень виявить Господь милість Свою, і вночі пісня Його у мене забринить, / молитва до Бога мого життя.

 

Шляхетне життя неодмінно подовжується невмирущими легендами.

---

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.