Якщо спробувати описати рецепт досить молодого, порівняно з комедією і трагедією, жанру мелодрами, на думку спадає певний набір інгредієнтів. Як правило, сюжети мелодрам розробляються навколо сімейних тим, як-от любов, шлюб, одруження, знайомство, перипетії сімейного життя, і рідко виходять за ці рамки. Також мелодрами відрізняються підвищеною емоційністю, різким протиставленням добра і зла, стереотипністю героїв, однозначністю моральної позиції, морально-повчальним посилом, приторною ceнтимeнтaльніcтю і щасливим кінцем.

Якою ж була українська радянська мелодрама 1920-х років? А було ось що: її не вснувало. Принаймні, офіційний прогресивний радянський кінематограф від мелодрами відхрещувався як від прокази дореволюційного мистецтва.

Згадайте, наприклад, рядки з маніфесту Дзиги Вертова "Ми", які ганять класичну дрібнобуржуазну естетику: МИ оголошуємо старі кінокартини, романсистські, театралізовані та ін. - прокаженими. - Не підходьте близько! - Не чіпайте очима! - Небезпечно для життя! - Заразно.

 

 

 

А ось іронічний комікс з профільного українського журналу "Кіно" на тему того, як би екранізували "Тараса Бульбу" Миколи Гоголя в різних країнах. На одному полюсі - голлівудська мелодраматична інтерпретація першоджерела, на іншому ж - революційна історія від української кінематографії (ВУФКУ - Всеукраїнське фотокіноуправління). Резюме: там, де згубний Захід бачить любовну інтрижку, свідомий український режисер зніме драму на тему класової боротьби.

 

 

 

Невже в українському німому кіно зовсім не було підвищеної емоційності, боротьби добра і зла, етичних повчань, властивих мелодрамі, любові, врешті-решт? Все це, звичайно, було, але вписаним в новий соціальний порядок, де важливо не так індивідуальне, а колективне почуття, не любов, а товариство.

Більш того, сам інститут сім'ї - ядро ​​класичної мелодрами - оголошується в 1920-х роках патріархальним і буржуазним пережитком. Їсти тепер треба на фабриках-кухнях, а дітей наполегливо рекомендують виховувати в яслах і дитсадках.

Одночасно переглядається і природа романтичних відносин (головне джерело мелодраматичного напруги), щосили пропагуються нові погляди на красу та любов. Популярні теорії вільної сексуальності заохочували задоволення сексуальних потреб без особливих умовностей і прелюдій, вбиваючи, по суті, "любовні муки і інтригу" класичних мелодрам. У ранньорадянському соціальному сценарії жінка чоловікові - першу чергу товариш, пролетар, або ж бойова подруга.

Але всупереч подібному революційному пафосу українських кінематографістів 1920-х років, вони з жахом констатували, що радянський глядач і далі залишається дрібнобуржуазним у своїх кіношних перевагах, йому все одно подавай пригодницький сюжет, любовну інтрижку зі щасливим фіналом.

І хоча в українському німому кіно так і не з'явилося жодної класичної мелодрами, її сліди можна виявити в декількох цікавих фільмах, знятих в 1927-1928 роках.

Найбільш легальний спосіб зняти радянську квазімелодраму - перенести дію фільму в минуле, а краще за кордон радянської держави, куди-небудь на Захід, або ж на Схід.

Першу стратегію обирає для себе режисер експериментального театру "Березіль" Фауст Лопатинський, екранізуючи твори класика української літератури Івана Нечуя-Левицького. "Василина" (1928) - історія неможливої любові представників різних класових станів. Недовговічна любов господаря, помста першого нареченого, смерть дитини - всі ці пригоди змушена переносити наївна сільська дівчина, зіграна дружиною режисера Зінаїдою Пігуловіч.

 

Фільм "Тамилла" (1927) про важку жіночу долю ставить в Одесі класик турецького кіно Ертугрул Мухсин-Бей. В Україну він приїжджає в 1926 році - знімати єдиний радянський пеплум на давньоримську тему "Спартак" (1926), про який писали навіть Ільф з Петровим.

Дія "Тамилла" розгортається не в Союзі, а в Алжирі, тоді ще французькій колонії. Пристрасті киплять не аби які: батько Тамілли примудряється кілька разів продати свою дочку різним чоловікам, а далі - всі складові підвищеної емоційності: ревнощі, вбивство, в'язниця, суїцид. Мабуть, тому фільм не дозволили показувати в селі і дітям до 16 років.

 

Не менш мелодраматично складається доля Кіри Кіраліни, головної героїні однойменного фільму. Зняв його не турок, а росіянин, і не в Одесі, а в Ялті. Режисер фільму Борис Глаголін народився в Саратові, а помер в Голлівуді. В Україні ж прославився театральними постановками, але засвітився і в кіно, наприклад скромною роллю Христа у власному фільмі "Знову на землі" (1921). "Кіра Кіраліна" (1927) - екранізація твору Панаіта Істраті, який спробував романтично накласти на себе руки в Ніцці, сина румунської пралі і грецького контрабандиста. В "Кірі Кіраліні" теж не обійшлося без сімейного рабства, нещасних дітей, невдалих втеч, відчайдушної розпусти і жорстоких смертей.

 

І ось всі ці нещасні жінки, а разом з ними і глядач, завмирають в очікуванні радянської влади, яка прийде і врятує, звільнить і емансипує. Про це, власне, сюжет першого фільму Київської кінофабрики "Джальма" (1928), який розповідає вже про радянські реалії. Під час громадянської війни чеченська дівчина Джальма рятує пораненого червоноармійця Миколу. Після перемоги більшовиків Микола забирає Джальма в ідилічне українське село. Але все не так солодко: місцеві нетолерантні "баби", які страждають гострою формою ксенофобії, не дають чужинці проходу. За сюжетним поворотом причаїлося вбивство. Але тут всі вчасно згадують, що мелодрама-то радянська, і до вирішення насущного питання підключається прогресивна громадськість. Класовий ворог переможений - і молодята починають жити своїм щасливим життям в тіні колгоспних яблунь.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.