Джерело: То є Львів

Змагання великих держав на початку ХХ століття набуло небачених масштабів: зростала чисельність армій і флотів, розроблялися нові види озброєння і зв’язку, будувалися величезні військові заводи. На новий рівень вийшло і шпигунство. Уряд і головні штаби держав хотіли знати, що відбувається як у противників, так і у друзів. Десятиліття, що передувало Першій світовій війні, стало епохою великих шпигунських скандалів і викриттів. Знаменита справа полковника Альфреда Редля сколихнула Австро-Угорщину і стала яскравим символом нової ери шпигунства.

Один із найбільш знаменитих контррозвідників ХХ століття. Креативний, розумний, навіть, не побоїмося цього слова, геніальний представник своєї професії. Який у підсумку “спалився” на найпростішій речі. Настільки простій, що багато хто до цих пір не вірить у правдивість цієї версії.

Альфред Редль народився у Львові в 1864 році (на той момент місто називалося Лемберг) у родині Франца і Матильди Редль. Батько був офіцером Австро-Угорської армії. Щоправда, пізніше йому довелося з неї піти з фінансових причин і почати працювати у залізничній компанії.

У Франца і Матильди народилося семеро дітей. Батько подбав про кожну дитину – двоє дочок стали вчителями, один син – архітектором, один – юристом, ще один – працівником залізниці. Інші двоє синів, у тому числі й Альфред, стали офіцерами.

У 15 років Альфред Редль вступив у військове училище в Брно. Припускають, що саме з цього моменту почався відлік періоду його нестандартної сексуальної орієнтації, але ніяких конкретних відомостей про це не виявлено і, швидше за все, ніколи вже не буде знайдено.Таємниче сексуальне життя Альфреда Редля, що залишалася секретом майже для всіх оточуючих, мало значний вплив на всю його поведінку. Це, однак, дивним чином не заважало його службовій кар’єрі.

Після його закінчення Альфред за розподілом потрапив у 9-й піхотний полк у Львові, де отримав звання лейтенанта. Далі був конкурс на місце у військовій академії, який Редль успішно пройшов, і початок великого шляху в армії.

Від початку шляху Альфреда Редля відрізняли визначні здібності, про що невпинно згадується практично в усіх матеріалах, пов’язаних із його персоною. Саме його здібності, наприклад, допомогли закінчити військову академію з кращими показниками і рекомендаціями.

“Людина він лукава, замкнута у собі, зосереджена, працездатна. Склад розуму — дріб’язковий. Вся зовнішність солодкувата. Мова солодка, м’яка, догідлива. Рухи прораховані, повільні. Любить повеселитися…”

Це характеристика, яку дали Редлю представники російської розвідки при першому знайомстві. Саме її поклали на стіл одному з головних російських розвідників Миколі Батюшину. За основною версією, саме Батюшин доручив своєму агентові Августу Пратту вирушити до Австрії і зібрати компромат на Редля.

Вперше по-справжньому вивчити Редля росіяни змогли в 1900 році, коли той як стажер прибув у військове училище Казані вивчати російську мову. До речі, окрім російської, Редль говорив не тільки німецькою, але й польською та українською мовами.

Батюшін зіграв на фінансових ускладненнях Редля, пов’язаних з його сексуальною орієнтацією. Розрахунок був точний. Агент російської розвідки Август Пратт дізнався всі подробиці про гомосексуальний зв’язок Редля з одним молодим офіцером і вирішив використовувати ці дані для шантажу Редля.

Відразу прояснимо, на той момент це був дійсно серйозний компромат, який в Австрії загрожував втратою посади і тюремним ув’язненням. Хоча існує і версія, що австрійські офіцери на той момент не сильно свою гомосексуальність приховували.

На користь своїх «аргументів» Пратт запропонував також ще щомісячну винагороду. Так відбулася вербування офіцера Генерального штабу.

До речі, навіть тут Редль придумав цікавий хід. Він погодився на пропозицію, але поставив умову – періодично Росія повинна була віддавати деяких своїх агентів “на заклання”, тобто давати йому можливість їх зловити.

Після Казані, в якості спеціаліста з Росії, Редль стає співробітником Евіденцбюро. Тут Редль зробив блискучу кар’єру, ставши в 1907 році керівником одного з відділів і підтримуючи відмінні відносини з начальством – так, поки Редль працював там, змінилося три шефа розвідки, а один з керівників німецької розвідки барон Ніколаї відгукувався про нього як про видатного фахівця. У 1912 році Редлю присвоїли звання полковника і перевели на посаду начальника штабу VIII армійського корпусу в Празі, причому посаду він отримав завдяки протекції одного зі своїх колишніх керівників по Евіденцбюро.

Під час керівництва агентурним відділом Генерального штабу австрійських військ, який відповідав як за розвідку, так і за контррозвідку, Редль повністю розкрився як талановитий керівник та організатор.

Зокрема, він повністю реорганізував структуру контррозвідки, в рази збільшивши її потужність. Він наказав обладнати кімнати для відвідувачів нещодавно винайденим фонографом, що дозволило записувати гостей, які не підозрюють про це. За рішенням Редля було розпочато встановлення прихованих фотокамер, на які фотографували відвідувачів. Це все станом на початок ХХ століття виглядало дуже новаторським.

Що цікаво, Редль велику увагу приділяв контролю за поштовою кореспонденцією. Це цікаво тим, що саме пошта в підсумку зіграла вирішальну роль у його долі. Дуже погану для нього роль.

Швидше за все, Редль почав “зливати” інформацію в 1907 році, оскільки саме тоді, як пишуть історики, його депозити в банках почали серйозно зростати: 17 500 крон в 1907 році, 5000 в 1908 році, 35 000 крон в 1909 році, 11 000 в 1910 році, і неймовірні 59 000 в 1911 році! У 1912 році Редль отримав ще 50 000. Слід врахувати, що до 1907 року Редль відкладав не більше 1500-2000 крон на рік.

Дуже болючі для Австрії наслідки. Редль допоміг провалу австрійської агентурної мережі в Росії. Його дії і ті дані, які він передавав. Серед того масиву інформації, який він встиг здати росіянам, були, наприклад, план австрійського вторгнення в Сербію і найважливіший австрійський документ – так званий “Стратегічний план”, що дозволяє дізнатися більшість тактичних заготовок австрійської армії.

Редль “зливав” своїм неправдиву інформацію про російський військовий потенціал, “здавав” австрійських агентів у Росії. Загалом робив безліч масштабних речей.

Паралельно, завдяки російським грошам (а їх йшло дуже багато), Редль значно підвищив свій статус у світському суспільстві, витрачаючись на дорогі ресторани, автомобілі тощо. До того ж він не скупився на утримання свого коханця. Всі фінансові витрати Редль намагався прикрити запущеними чутками про нібито смерть багатої тітки.

У жовтні 1912 року Редля переводять до Праги на посаду начальника штабу 8-го армійського корпусу.З Праги стало важче контактувати з російськими зв’язковими. І саме там він і “спалився”.

З огляду на те, що зв’язок тримати стало складніше, завдання і гроші Редлю почали відправляти поштою.

Ось тут найбільша дивина цієї історії. Одного разу Редль просто забув своєчасно забрати на пошті черговий конверт з гонораром. При тому, що завжди був дуже обережним і сам організовував контроль за поштою як очільник контррозвідки.

Стосовно пошти є кілька версій. За однією – конверт був один, за іншою – їх було два. За однією, в конверті не було нічого написано, а були лише гроші, за іншою – там все ж був лист.

У будь-якому випадку, листи (або лист) природно приходили не на ім’я Редля, а на такого собі Никона Ніцетаса.

І вони здалися підозрілими. В підсумку їх передали на перевірку в поліцію, а потім – у розвідувальне бюро, за поштою ж було встановлено спостереження.

Ну а Редль все-таки з’явився за своєю поштою (за однією з версій, у листах були гроші, а гроші Редль любив). Втім, відразу спіймати його не вдалося – той встиг вскочити в таксі і втекти.

Агентам неймовірно пощастило, що автомобіль, в якому Ніцетас забув футляр для складаного ножа, повернувся назад до поштамту, і водій відвіз їх до готелю, де жив Ніцетас, який не запідозрив нічого і, в присутності агентів, упізнав свою річ. Ніцетасом виявився Альфред Редль. Після невдалої спроби втекти від переслідування, Редль врешті-решт замкнувся в своєму номері. До нього прийшли четверо, на чолі з Максом Ронге, який був протеже Редля і зайняв місце останнього в Евіденцбюро.
Редль розповів їм все і далі існують знову-таки дві версії. За однією – він сам попросив дозволу застрелитися. За іншою – йому запропонували це зробити прибулі.

Вся історія випливла на світ завдяки прикрій випадковість в Празі. Там в квартиру Редля запросили слюсаря, який повинен був відкрити сейф полковника. Слюсар, завзятий гравець у футбол, в результаті не прийшов на черговий матч, а на наступній зустрічі розповів капітану команди, яким виявився журналіст газети «Праґер Тагеблатт», про свою роботу. Журналіст Егон Кіш зрозумів, яка бомба потрапила йому в руки, і надрукував таке повідомлення в газеті.

«З високоавторитетного джерела нас просять повідомити про досконалої необґрунтованості виниклих чуток, особливо розповсюджуваних в офіцерському середовищі, нібито начальник празького корпусу полковник Редль, який, як відомо, третього дня покінчив життя самогубством у Відні, винен у державній зраді, що виразилася в розголошенні військових таємниць і шпигунстві на користь Росії. Прислана в Прагу спеціальна комісія в складі одного полковника і одного майора, оглянула в присутності командира корпусу барона Гізля службову квартиру полковника Редля і вміст його шаф, займалася розслідуванням зовсім інших обставин ».

Інформація, обростаючи по шляху фантастичними домислами, миттю розлетілася по всій імперії і потрясла самого монарха Франца Йосипа I. Офіційні особи у відповідь на запити говорили про незначність шкоди – нібито Редль працював на росіян тільки з 1912 року і не встиг нічого передати. Однак пізніші визнання воєначальників Австро-Угорщини і Німеччини можуть свідчити про серйозність шкоди, завданої Троїстому союзу безпосередньо перед війною.

Однак справа Редля привернула і привертає увагу деякими невідповідностями. Так, традиційно вважається, що російська розвідка вийшла на Редля ще в Казані завдяки гомосексуальним нахилам австрійця, хоча Марченко не підозрював, мабуть, про цей бік його життя, коли писав згаданий вище звіт. Цікаво, що в єдиній радянській науковій статті, присвяченій справі Редля, що вийшла в 1966 році, її автор генерал-майор М. Мільштейн не згадав про це жодного разу.

Шантажуючи Редля, російська сторона змусила його розпочати передавати інформацію, а вже потім офіцер Евіденцбюро сам втягнувся в гру, спокусившись великими сумами. Ця версія, за зауваженням історика Джона Шиндлера, досить слабка, оскільки містить припущення, що Редль боявся «камінг-ауту». Навпаки, його сексуальні пристрасті були, мабуть, відомі багатьом. Серед віденського вищого світу була багато гомосексуалістів які відкрито заводили інтрижки.

Те, що Редль, наприклад, не був одружений, не було чимось незвичним. Багато офіцерів Генерального штабу пізно одружилися. Так, Август Урбанський, начальник Редля, одружився в 42 роки після того, як зумів зібрати 50 000 крон шлюбного капіталу, так сам батько Редля взагалі був змушений залишити службу в 31 рік, оскільки не зміг на ній заробити достатньо грошей для одруження. Генерал Оскар Потіорек, дипломати граф Таддеуш Козебродскій і барон Адріан-Варбург та багато інших, аж до членів династії Габсбургів, були відомі в своїх пристрастях, проте ніколи не ставали об’єктом шантажу іноземних розвідок.

Друга дивина справи Редля полягає в тому, що немає ніяких прямих доказів, що пов’язують Редля і реально існуючого таємничого агента №25, який працював десь в надрах австро-угорської військової машини і з завидною регулярністю постачав цінну інформацію в Петербург (про це докладно пише в своїй книзі М.Н. Алексєєв). Тільки після смерті Редля російський офіцер Самойло, з яким Рооп поділився відомостями про агентуру в Австрії, зіставив інформацію про Редля з донесеннями агента №25. У 1946 році вийшла книга такого собі Трістана Буша. Під цим ім’ям, як вказує Джон Шиндлер, переховувався Артур Шютц, колишній працівник австрійської розвідки, який стверджував, що нібито бачив в 1915 році в захопленій Варшаві переписку Редля і російських агентів.

Є серйозні підозри, що вся історія з Редліх була інспірована австро-угорської контррозвідкою, щоб прикрити історію з витоком відомостей від агента №25, якого так і не змогли знайти. На це вказують, зокрема, невідповідності в розповідях про розкриття зради Редля. Ланцюг випадковостей і везінь (Мільштейн це особливо відзначає) виглядає настільки фантастично, що годиться хіба що для шпигунського роману: кілька листів в загальному потоці пошти, що привернули увагу, Ніцетас, який зміг втекти, але випадково попався, винахідливий слюсар, який зрозумів, що за сейфи він відкривав, і так далі.

Саме самогубство теж викликає підозру. Так, лакей Редля Йозеф Сладек заперечував таку можливість, оскільки пістолета, який знайшли в руці офіцера, у нього ніколи не було. Коханець Редля, улан Стефан Хорінка, взагалі вважав себе винним в загибелі полковника. За кілька годин до смерті Редля Хорінка встиг побачитися з ним і повідомити про розрив: бравий улан хотів одружитися з жінкою, яка чекала від нього дитину. Хорінка, до слова, виявився єдиним, хто поніс у цій справі якесь покарання – він втратив офіцерський чин і відбув три місяці у в’язниці за мужолозтво.

Навіть історія з газетною публікацією сповнена протиріч. Команда, в якій нібито грав слюсар Вагнер, в той день не повинна була ні з ким грати. Журналіст Егон Кіш, відомий своєю пристрастю до смажених фактів, був, очевидно, використаний кимось. Але ким? Австрійцями або російськими?

Через сотню років залишається безліч версій того, що насправді сталося, зокрема щодо кінцівки. В цьому і вся суть суперечки навколо полковника Редля.

---

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.