Зі смітника – майстерня, з рибини – шедевр

Зі смітника – майстерня, з рибини – шедевр

Цей рік ознаменований 75-літтям із часу народження самобутнього українського художника з волинським корінням Олександра Валенти. З важкої руки сумнівних «друзів», майже 22 роки він малює Вічність… А пам’ятник на місці його останнього спочинку, на кладовищі в селі Гаразджа,  взагалі без дат – народження й смерті, наче поза часом. Лише з його іменем та прізвищем, по яких і можна знайти могилу митця.

Художник досі живий у спогадах колег, які приймали його таким, яким був, зокрема, Юрія Германа. З ним, уродженцем села Лаврів Луцького району, Олександр Родіонович колись працював у одному приміщенні в Старому місті.

-Коли я прийшов у 1976 році на роботу у Художній фонд, то познайомився із Сашею, який вже там працював. Якось переговорили, що ні в мене, ні в нього немає власної майстерні. Зговорилися, що на тодішній вулиці Маяковського є приміщення підвальне. Наш колега Кость Борисюк від нього відмовився. Там смітник був. Повивозили увесь непотріб і… стали працювати. Він в одній кімнаті, я – в другій. Це був рік 1977-й–78-й… У нас ніколи не було особливих суперечок, бо не надокучали одне одному під час творчого процесу, - пригадує мій співрозмовник.

Він також не приховав, що якось побратим запросив його на «п’ять грам» і розповів, як компонує зображення. Взагалі ж Валента мало кого пускав до себе, коли малював.

-Коли разом працювали у Фонді, разом із Віктором Шингуром, зокрема, як художники-оформлювачі, то в нас добре виходило...

Я був на його останній персональній виставці у 1995 році. Досі вражений кількістю прекрасних картин Сашка, які є різні за тематикою та манерою виконання. Думаю, що у творчості він висловив своє, тільки йому притаманне бачення навколишнього світу. Він був дуже добрий – багато робіт роздарував або продав за безцінь. У мене є одна його картина – натюрморт із редискою, - розповів Юрій Герман.

Художник пригадує, як він дізнався, що його колеги не стало:

-Звістка про його смерть була страшною… Останнім часом любив компанії, поговорити… Люди ним користувалися. Казав: «Як хтось буде питати, то скажи, що мене немає». Коли гості забагато випивали й нахабніли, то він міг їх поставити на місце. Може це й зіграло фатальну роль?..

На зустріч зі мною чоловік приніс єдине збережене в нього фото з братом по пензлю. Адже решту світлин віддав свого часу (уже «з кінцями») задля вшанування його пам’яті.

Сьогодні ім’я самобутнього творця, який міг вималювати зі звичайної рибини художній шедевр, а зі смітника зробити майстерню, забуте навіть у вузьких художніх колах Луцька, де вже давненько не було виставки його робіт. Але «рік Валенти» ще триває…

Світлана ЗОЗУЛЯ.

Фото з архіву Юрія ГЕРМАНА.

Галерея робіт Олександра ВАЛЕНТИ

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Коментарі