29 липня 1865 року у селі Прибиличі, що на Львівщині народився Андрей Шептицький. Життя та діяльність митрополита Андрея справили величезний вплив на розвиток Української Церкви.

Він одним із перших серед ієрархів УГКЦ почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірними, досягнув того, що Греко-Католицька Церква під його багаторічним проводом стала розгалуженою та впливовою інституцією, важливим консолідаційним чинником і духовною опорою в змаганнях за державність України.

Митрополит Шептицький походив з давнього українського роду. Він формувався як особистість і отримав всебічну освіту в багатонаціональній та мультирелігійній Австро-Угорській імперії. Після вступу до монастиря отців Василіян у Добромилі 1888 року прийняв чернече ім’я Андрей. Філософію та теологію студіював у Кракові, потім — право в Мюнхені. Після навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії. У 1899 році його номіновано Станиславівським єпископом, а згодом у 1900-му — Галицьким митрополитом.

Напевно, не було жодної важливої ділянки суспільного життя, у якій би митрополит не брав активної участі. Він підтримував молодих українських митців, надаючи їм стипендії для здобуття освіти у найкращих навчальних закладах Європи. На кошти митрополита було придбано будівлю, де розмістилася художня школа відомого митця Олекси Новаківського. У 1905 році він заснував Український національний музей, придбавши для нього окреме приміщення. Завдяки піклуванню Шептицького в музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. Він особисто подарував музеєві майже 10 тисяч предметів з приватного зібрання й утримував його на особисті кошти. Крім того, він підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар».

Митрополит займав також активну громадянську позицію в політичному житті тогочасної Галичини. Як Галицький митрополит він був депутатом Австрійського парламенту і Галицького сейму. Це давало йому змогу виступати перед урядом щодо підтримки українців у справі скріплення їхніх прав у державі. Підтримка Шептицьким Габсбургської монархії в Першій світовій війні стала причиною його арешту й ув’язнення під час російської окупації (1914–1917 рр.). Після війни він разом з греко-католицьким єпископатом підтримав створення Західноукраїнської Народної Республіки, проголошеної після розпаду Австро-Угорщини (1918 р.), а згодом у міжвоєнній Польській державі спрямовував свої зусилля та використовував дипломатичні зв’язки для забезпечення прав українців.

У міжвоєнний період митрополит Андрей продовжував роботу з розбудови Церкви. За його ініціативою було засновано Львівську греко-католицьку богословську академію (1928 р.). Цей навчальний заклад під керівництвом отця доктора Йосифа Сліпого мав перерости в повноцінний університет — на зразок вищих навчальних закладів Західної Європи.

Важливе місце у діяльності митрополита займала справа поєднання християнських Церков, повернення слов’янського сходу до єдності з Апостольським престолом. Протягом свого життя він підтримував контакти з тогочасними прихильниками унійного руху, як, наприклад, з російським філософом Володимиром Соловйовим, хорватським архієпископом Йосифом Штросмаєром, бельгійським архієпископом і кардиналом Мерсьє, відомим пропагандистом діалогу з Англіканською Церквою, німецьким богословом Максиміляном Саксонським — фахівцем у галузі східнохристиянських літургійних традицій. Митрополит сприяв розбудові Російської Греко-Католицької Церкви. З цією метою він двічі відвідав Росію (1907, 1912 рр.) та Білорусь. У березні 1917-го, отримавши від Папи Пія Х право на душпастирську діяльність серед католиків східного обряду на території Східної України та Росії, організував у Петрограді Синод Російської Католицької Церкви і призначив отця Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Шептицький був також ініціатором Велеградських з’їздів, присвячених темам міжхристиянського порозуміння.

У тому ж екуменічному дусі митрополит запровадив низку реформ в УГКЦ з відновлення східнохристиянського духу. У 1906 році створено студитський монастир, який очолив брат митрополита Климентій Шептицький, у 1913-му — східну гілку отців Редемптористів. Були засновані й жіночі Чини сестер Студиток, Мироносиць тощо. У міжвоєнний час митрополит Андрей Шептицький відкрито засуджував релігійну політику польської влади щодо християн православної конфесії та відкритими листами виступав на їхній захист.

Діяльність митрополита в роки Другої світової війни, за визначенням парламенту Канади, «служить і служитиме незабутнім прикладом оборони засадничих людських прав, що є першим обов’язком людської спільноти».

Андрей Шептицький надавав жертовну поміч євреям у найтрагічніший час Голокосту. Ризикуючи власним життям, митрополит урятував близько півтори сотні євреїв, здебільшого дітей. Його пастирське послання «Не убий!» (листопад 1942-го) засуджувало насильницьке позбавлення життя будь-кого і з будь-яких мотивів. У листі до Папи Пія ХІІ український митрополит гостро засудив нацистську ідеологію і виступив на захист єврейського населення.

Митрополит Андрей Шептицький помер 1 листопада 1944 року й похований у крипті собору Святого Юра у Львові.