З 1930-х і до сучасності: історична подорож вулицею Соборною у Володимирі-Волинському

Джерело: Слово правди

Відколи постав у давньому Володимирі Мстиславів храм, цією вулицею прямували до нього люди. До війни Катедральна, нині Соборна, вона веде від мурів колишнього домініканського монастиря до головної святині міста — Успенського собору. Тут містилися установи міської влади, тут збереглися дерев’яні і кам’яні будиночки кінця 19-початку 20 століття. І якщо хочете побачити, якою була Катедральна до Другої світової війни, вам знадобиться  уважна прогулянка нею і дрібка уяви. Так спробували пройтися Соборною ми зі співробітницею державного історико-культурного заповідника “Стародавній Володимир” Орисею Вознюк.

Каплиця на честь Романових

   Як одна із найважливіших вулиць у місті, довоєнна Катедральна була вимощена бруківкою. А до 900-річчя хрещення Русі, яке у Володимирі, що на той час був під владою Російської імперії, святкували пишно, її вимостили дерев’яними тротуарами. Більшість містян вважає що й кругла кам’яна капличка імені святого Володимира була зведена з нагоди цієї дати. Але, як з’ясував історик Віталій Скальський, насправді збудували її на декілька років пізніше і присвятили “чудесам”, які відбулися з російською імператорською сім’єю Романових. Про це він декілька років тому написав для видання “Хроніки Любарта”.

Ідея побудови каплиці виникла у членів місцевого православного Свято-Володимирського братства у 1891 р. Того року 22-літній спадкоємець російського імператорського престолу подорожував Японією. Там, у місті Оцу, на майбутнього останнього імператора Росії здійснили замах. Спроба вбивства виявилась невдалою. Тож в Росії оголосили цей випадок «чудом». А ще одне “чудо” з сім’єю Романових сталося власне у 1888 році. Тоді поїзд з імператором, його дружиною та дітьми зазнав катастрофи, вагони зійшли з рейок s розбились. Але монарх майже не отримав ушкоджень. Жестом вірнопідданих для вшанування цих “див” і мала стати нова культова споруда.

Причетним до будівництва каплички був тодішній голова братства Омелян Дверницький, ім’я якого нині носить наш історичний музей. Міська влада підтримала ідею, купила дві земельні ділянки у приватних осіб та пожертвувала їх братству. У вересні 1891 року завершили розробку плану та звели деревʼяну огорожу на місці будови. До весни наступного року каплиця була готова. Освятили її 11 травня 1892 року. Довкола каплиці розбили сквер  на 560 сажнів, огороджений дерев’яним парканчиком.

   Але містяни, вочевидь, ніколи не пов’язували цю пам’ятку із пам’яттю про родину російського імператора. Втім, шанували її як місце для молитов. У совєтські часи, в 1960-х роках у капличці зробили планетарій: адже її круглий купол чудово підходив під те, аби на ньому відображати небосхил. Туди приходили з дітьми дивитися на зорі. Згодом, коли ця пізнавальна розвага втратила актуальність, тут бакалійну крамницю. Та рентабельною вона не стала — ймовірно, тому, що  місцеві мешканці бойкотували таке перетворення святині на магазин. Тож згодом і вона закрилася. Зачиненою простояла фактично до днів Незалежності.

Будинок, в якому приймали важливі для міста рішення

   На Катедральній зосереджувалося не лише духовне, а й політичне життя міста. Саме тут була установа, де приймали важливі рішення, керували міським побутом. Діяла вона в будинку нинішньої музичної школи, збудований у середині ХІХ століття, коли Володимир належав Російській імперії, для того, щоб розмістити у ньому міську управу, розповідає співробітрниця ДІКЗ “Стародавній Володимир” Орися Вознюк. Коли саме тут почала діяти міська управа, даних вона не має: раніше, як згадується у документах, в місті діяла ратуша,розташована на Старому Ринку, був свій бургомістр. А в магістраті працював міський голова, який мав чотирьох ратманів, радників або  помічників, а також штат працівників, які виконували певні функції. Зазвичай це були заможні, авторитетні містяни, з хорошою освітою і знаннями з документообігу.

   Коли Володимир перейшов під владу Польщі, у цій же будівлі оселилася нова влада. Змінився і напис на будівлі з назвою установи: тепер вона називалася магістратом. “Перші совєти” теж особливо не заморочувалися і розмістили тут перший орган радянської влади — так званий повітовий ревком. А вже з 1960 року у цих стінах зазвучала музика: тут облаштували музичну школу.

Фрагменти, що збереглися з 1930-х

   Піднімаючись вулицею до собору, обов’язково зверніть увагу на забудову по ліву руку, радить Орися, адже майже вся вона лишилася з довоєнних часів. Будинок навпроти будівлі поліції – “ровесник” будинку магістрату, там теж розміщувалися якісь  відомчі установи. У ряду одноповерхових будиночків є дуже старі, ймовірно, 1930-х років. Історичної цінності вони не становлять, бо повністю змінені власниками, але цікаві фрагменти їхнього первісного вигляду таки можна побачити. Наприклад, різьблену дерев’яну оздобу по карнизу будинку.

А праворуч, на розі біля самого собору, – ще один чудовий зразок архітектури 1930-х. Збудований у стилі конструктивізму, він, за спогадами старожилів, належав лікарю на прізвище Бльох, розповідає Орися. Яку спеціалізацію мав цей доктор, не відомо напевне: одні кажуть, що був терапевтом, інші — що гінекологом. На першому поверсі мав клініку і приймав пацієнтів, а на другому мешкав сам. З початку Другої світової, коли в місто вступили німці, Бльохові довелося переховуватися. Знайшов прихисток в одній з українських сімей, а після війни емігрував за кордон.

   Майже навпроти нього, перед стоянкою для автомобілів, – пофарбований у зелене  будиночок. Його збудували тоді, коли на цій вулиці квартирували прикордонники і вона звалася Прикордонною. Він, як і той, що був на місці нинішньої парковки, належав їм. Уже після війни прикордонники тут першими у місті стали “крутити кіно”.

“Влітку, коли смеркне, ці військові на стіну будинку проектували фільм. А ми, діти, мостилися на плоті під валами собору, щоб дивитися кіно. Мама теж завжди з нами ходила. Я пам’ятаю фільм «Тарзан». Як ми, діти, раділи з можливості подивитися кіно, та ще й безкоштовно. Поверталися додому вночі, після перегляду кіно, під сильними враженнями. Навіть мама колись туди приходила подивитися фільм «Падение Берлина». Згідно тодішньої ідеології всі фільми мали бути героїчними і патріотичними і в основному на російській мові”, – розповідала у спогадах для проекту ДІКЗ “Стародавній Володимир” “Володимир, яким ми його пам’ятаємо” Марія Лучинець (Ромащук).

Давньосховище, школа і комуналка у єпископському замочку

   Зібрання старожитностей, яким опікувався Омелян Дверницький, почало формуватися у Єпископському замочку на території Успенського собору. Але в  1911 році прийшла постанова передати всі його скарби – а це 100 рукописів, 500 стародруків та багато давніх художніх виробів у Житомирський єпархіальний музей. Після цього вони до Володимира не повернулися. Згодом, у 1919 році в єпископському замочку були розміщені приватна гімназія, котельня, квартира соборного сторожа і канцелярія польської ради опікунчої.

Під час нацистської окупації німці використовували територію собору для своїх цілей, розповідає Орися Вознюк, посилаючись на спогади старожилки міста Наталії Грабарчук. Храм не закривали, він був начебто діючий. Але в єпископському замочку відкрили підготовчу школу, де навчали дівчат робити свічки, дубити шкіру, писати ділові папери і виготовляти пасту для чищення взуття. Як згадує Наталія Назарівна, у той час по обидва боки Катедральна була огороджена колючим дротом. З одного боку було єврейське гетто, а по інший бік на роботу водили військовополонених з концтабору.

   Коли прийшли радянські війська, спершу у єпископському зробили ДОСААФ, присунули туди гармату 45-го калібру і показували маленьким хлопчикам, як стріляти по німцях. Але потім переробили під квартири. Тут жило дуже багато сімей. Нині важко в це повірити, та ще 60 років тому на території Успенського собору вільно гуляли качки і гуси, а у маленьких хлівцях рохкали свині. Нижче, за мурами собору, люди садили городи, вирощували овочі і якось годувалися. У той же час в соборі, хай і не регулярно, та відбувалися богослужіння, і босоногі місцеві дітлахи з цікавістю приходили подивитися на весілля чи похорони.

Сам же Успенський собор з його багатовіковою історією вартий не одного тому історико-культурних досліджень. Але на вулиці, яка веде до нього, Соборній-Катедральній вражає усвідомлення того, наскільки легко помітити обриси “невидимого Володимира”, якщо вміти уважно дивитися і бачити.


Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Коментарі