Загадкова історія Дороті Кілґаллен
Третього липня 1913-го року в сім’ї репортера Джеймса Ловренса “Джима” Кілґаллена і його дружини Мей Аерн народилася донька Дороті. Джим та Мей мешкали в Чикаґо, обидва були дітьми ірландських емігрантів, побожними римо-католиками, вельми скромними, як на статки, так і на мрії. Через два роки після Дороті народилася її сестра Елеанор. Аби прогодувати родину, Джимові доводилося багато працювати, але його контракти з редакціями рідко тривали більше року, тож Кілґаллени часто переїздили. До семи років Дороті могла похвалитися відвідинами чи не всіх американських штатів, та ось 1920-го року Джим нарешті отримав постійну позицію журналіста в нью-йоркському офісі агенції “International News Service”, і родина осіла в Брукліні.
Дороті із сестрою відвідували католицьку школу, щонеділі ходили до меси. Мей навіювала дівчаткам думку про необхідність шлюбу, а не освіти, але Джим був більш демократичним і не міг не помітити, що Дороті має неабиякий хист оповідачки — як на письмі, так і вголос. Ніхто з Кілґалленів не озвучував свого бажання жити на Мангеттені, де працював Джим — надто недосяжним здавалося таке прагнення. Ніхто, крім Дороті. Вона обіцяла собі й родині, що колись вони обов’язково мешкатимуть в самому серці Нью-Йорка.
По закінченні школи Дороті вступила до католицького коледжу Нью-Рошель, та заледве провчилася там три семестри, оскільки знайшла роботу на повний день. І не яку-небудь, а в редакції журналу “New York Evening”, для якого писала матеріали про красу, культуру, знаменитостей — себто, з прицілом на жіночу авдиторію. Та прагла Дороті значно більшого — справжньої репортерської роботи і пригод у процесі.
1936-го року Дороті Кілґаллен зголосилася брати участь у навколосвітніх перегонах журналістів, умовою яких було пересування виключно громадським транспортом. З огляду на те, що цивільної авіації тоді не існувало як такої, завдання серйозно ускладнювалося. Дороті була єдиною жінкою серед учасників, і переможець випередив її всього на дві години. А втім, і другого місця вистачило, аби про молоду журналістку почув кожен американець. Того ж року Дороті написала й видала книжку про свої навколосвітні пригоди “Girl Around The World”, її запросили в Голлівуд для участі в зйомках фільму “Sinner Take All”, де вона зіграла невеличку роль репортерки, а 1937-го року світ побачила кінострічка “Fly-Away Baby”, в основу сюжету якої лягла книжка Дороті, що встигла стати бестселером.
Перед 25-тирічною Дороті Кілґаллен відкрилося безліч привабливих шляхів і дверей: вона могла працювати репортеркою у голівудських виданнях, завдяки привабливій зовнішності й бездоганній дикції отримувала запрошення стати акторкою, за нею упадали вельми імпозантні чоловіки, готові хоч зараз бігти до шлюбу, але дівчина обрала Нью-Йорк і найперспективнішу, на її думку, пропозицію: вести власну колонку у “New York Journal American”. Матеріали Дороті із заголовком “Голос Бродвею” (Voice of Broadway) виходили шість разів на тиждень і, переважно, розповідали про американську богему, багатіїв і політиків. У них були гарячі сенсації і плітки, вони задавали тренди в театрі, кіно, музиці, літературі й моді, але не тільки. Дороті була відмінним репортером і вміла як знаходити, так і подавати новини. Її колонки були настільки самобутніми, що скоро почали тиражуватися в іншіх виданнях, зрештою охопивши майже півтори сотні газет і журналів по всім США.
Що зробила Дороті, ставши однією з найвідоміших журналісток у Нью-Йорку? Купила велику квартиру на Мангеттені, де зручно розмістилася вся родина Кілґалленів. Джим відверто пишався донькою. Елеанор мала змогу спілкуватися з селебріті-друзями сестри і поза чергою відвідувати найпрестижніші клуби Нью-Йорка. Мей також була задоволена, але не зовсім: її хвилювало, чи у вічно зайнятої світським життям і пошуками сенсацій Дороті знайдеться можливість влаштувати особисте життя.
Можливість знайшлася, щойно Дороті познайомилася з Річардом “Діком” Коллмаром — статечним бродвейським актором із запаморочливо красивим баритоном. Їхній роман тривав аж шість днів — цього вистачило, аби Дік встав на одне коліно, обіцяючи Дороті кохання довіку, а вона погодилася. Шостого квітня 1940-го року Дік і Дороті побралися. Мей могла заспокоїтися. Єдине, що її бентежило, — належність Діка до єпископальної церкви, було виправлено: заради коханої він навіть навернувся до католицизму.
Дороті з чоловіком Діком Коллмаром
Молодята оселилися в нью-йоркській квартирі на Парк-Авеню, і вже за рік у родині з’вився первісток: донька Джилл, за нею не забарився і син Річард (Діккі) 1943-го року, хоча Дороті не скидала обертів, продовжуючи роботу колумністки, все частіше беручи участь у радіо-пректах, що мали тоді неабияку популярність. Протягом Другої світової війни її “Голос Бродвею” отримав радіоформат на станції CBS. Дік Коллмар працював там же, озвучуючи головного персонажа у багатосерійній радіопостановці. Задіяність і популярність подружжя на радіо призвела до появи 1945-го року їхнього власного ток-шоу “Сніданок із Дороті й Діком” (Breakfast With Dorothy and Dick). Прямі ефіри велися просто з квартири на Парк-Авеню. У них брали участь діти Діка й Дороті, знайомі й сусіди подружжя. Ці радіосніданки мали неабияку популярність в американської публіки, тож переїхали 1952-го року вслід за Дороті та Діком у їхній таунхом на розі 45-ї Східної та 68-ї вулиці, а відтак виходили щотижня аж до 1963-го року.
Крім того, з початку 50-х Дороті щонеділі з’являлася в ефірі телевізійного шоу “What’s My Line?”. Її статті різної тематики виходили у найпопулярніших виданнях. Дороті відвідувала вечірки зірок, весілля магнатів, інавгурації президентів. 1953-го року вона була серед запрошених журналістів на коронації Єлизавети ІІ. Шалений графік, утім, не завадив жінці втретє стати матір’ю. 1954-го року у подружжя Коллмар-Кілґаллен народився син Керрі.
Дороті з Ширлі Темпл в ефірі "Сніданків"
З віком свого чуття на тренди журналістка не втрачала. Саме їй, скажімо, належить перша згадка у пресі про майбутнього “короля рок-н-ролу” Елвіса Преслі. Товариства Дороті прагнули всі тодішні знаменитості, і його ж боялися, адже вона була безкомпромісна і відверта з читачем. Саме через правдивість її статті про Френка Сінатру, їхні дружні стосунки зі співаком зійшли на пси. Проте триматися за чиєсь схвалення Дороті ніколи не прагнула, а набільше бажала бути неупередженою журналісткою. Здавалося, публічного, гламурного й насиченого подіями буття, розбавленого сімейними втіхами, Дороті мало вистачати, але їй бракувало серйозної репортерської роботи, тому все частіше вона шукала, і знаходила, незвичайні випадки і справи для власних розслідувань.
1954-го року Дороті не змогла пройти повз справу лікаря Сема Шеппарда. Шеппард був звинувачений у вбивстві своєї дружини і визнаний винним, але в деталях справи було так багато прогалин, а суддя був настільки упереджений до обвинуваченого, що Дороті категорично не погоджувалася з вироком, та мала власне бачення розслідування. Лише через десять років після вироку й по смерті судді, що його виніс, справу Шеппарда було переглянуто, були знайдені нові докази і засудженого виправдали.
1962-го року Дороті відкрито стала на захист стендап-актора Ленні Брюса, виступивши свідком у його справі в суді.
Ім’я пані Кілґаллен зринало у зв’язку і з менш гучними процесами, але й тут вона примудрялася перейти дорогу то мафії, то ФБР.
З 1959-го року на телебаченні з’явилася можливість транслювати вже не прямі ефіри, а записи шоу, тож, підготувавши достатню кількість випусків “What’s My Line?”, четверо ведучих ТВ-шоу отримали свої перші літні відпустки. Дороті була щаслива провести час із дітьми, але не з чоловіком: з другої половини 50-х років їхній із Діком шлюб переживав кризу. На відміну від Дороті, Дікова популярність пішла на спад. Це було причиною його образ і пияцтва, сімейних сварок. Вони продовжували жити разом, але розійшлися по різних спальнях і ледь спілкувалися між собою.
Дороті з сином Керрі
1957-го року Дороті несподівано закохалася. Її обранцем став молодий співак Джонні Рей, відомий своїм рок-н-рольним хітом “Cry”. Про те, що Джонні надає перевагу чоловікам, знали всі у богемній нью-йоркські тусовці, але Дороті його абсолютно підкорила. Їхній роман був пристрасний, нестримний і приречений на скандал. Незабаром вони розійшлися. Дороті знову поринула у свою роботу.
На початку 60-х Дороті Кілґален отримала власну зірку на Алеї Слави в Голлівуді. 1961-го року її запросили до Білого дому. На зустріч із президентом вона приїхала з восьмирічним сином Керрі, і Джон Кеннеді був дуже приязний, як до “найвідомішої журналістки Америки”, так і до хлопчика. “Не знаю, щоправда, демократ він чи республіканець,” — пожартував президент. “Відтепер він точно демократ,” — відказала Дороті з усмішкою. Як політик Кеннеді їй імпонував давно, нині ж вона була зачарована ним, як людиною.
Убивство Джона 22-го листопада 1963-го року боляче її вразило. Коли ж за три дні був застрелений єдиний підозрюваний Лі Гарві Освальд, Дороті глибоко замислилася. У колі журналістів ходили різні чутки, спливали досить суперечливі факти, зникали свідки. Не припиняючи своєї основної діяльності, а це все ще були щоденні колонки у пресі й щотижневі телевізійні шоу, Дороті розпочала власне розслідування. Матеріали вона збирала у досьє, з яким не розлучалася ані вдень, ані вночі. Друком вийшла серія її матеріалів, де прослідковувався цілий ланцюжок фактологічних розбіжностей і загадок у справі Кеннеді. Далеко не всі видання погоджувалися публікувати “конспірологічні теорії” Кілґаллен, боячись наслідків. Сама Дороті звісно не могла не помітити фатальність, що спіткала цілу низку людей, так чи інакше пов’язаних зі смертю Кеннеді: вони або зникали без сліду, або гинули. Проте зупинятися жінка не збиралася: “Я розкрию цю справу, навіть якщо це останнє, що я зроблю у житті,” — казала вона.
Задіявши всі свої зв’язки, Дороті вгризалася у розслідування. Вона першою з усіх отримала попередній екземпляр доповіді Комісії Воррена у справі Джека Рубі (раніше навіть за президента Ліндона Джонсона) і розкритикувала висновки комісії у статтях для Journal American, Philadelphia Inquirer та Seattle Post-Intelligencer. Вона єдина серед журналістів домоглася дозволу на інтерв’ю із самим Джеком Рубі. Зустріч із ним дала їй чималу поживу для роздумів і подальших дій. Про висновки Дороті обіцяла написати у своїй книжці, присвяченій розслідуванню.
Телеведучі ток-шоу "What’s My Line?"
Усі в оточенні жірналістки знали, що її помешкання й телефони активно прослуховуються ФБР. Чимало зустрічей жінка тепер призначала у кабінетах ресторацій та лоббі нью-йоркських готелей — на публіці, але водночас уникаючи сторонніх вух. Восени 1965-го року Дороті відвідала Новий Орлеан. Достеменно невідомо, з ким вона там побачилась, але дехто з її оточення знав, що це стосувалося розслідування, й до Нью-Йорку Дороті повернулася не з порожніми руками. Їй залишалося жити лічені тижні.
Останню добу життя Дороті Кілґаллен можна відвторити майже погодинно. Вдень мала кілька зустрічей, ввечері відзнялася для ефіру на телебаченні, написала текст для своєї колонки, а опісля першої години ночі зустрілася в ресторані із загадковим чоловіком, якого так ніхто і не зміг ідентифікувати. Вранці 8-го листопада у помешкання Дороті, як завше, прийшов її перукар Марк Сінклер. Сінклер працював із Дороті роками, мав ключ від її дому, знав усі її звички, й одразу нашорошився, не знайшовши жінку в її спальні на другому поверсі. Він піднявся на третій, до так званої, головоної спальні, що у кращі часи ділили Дороті й Дік. Світло було увімкнене. Дороті сиділа, відкинувшись на подушки. Марк не одразу зрозумів, що вона мертва. Жінка не змила макіяж з обличчя і навіть шиньон з усіма шпильками залишався на її волоссі. На ній був синій халат, а поруч лежала книжка, яку вона, начебто, читала. На столику біля ліжка стояло дві склянки із залишками алкоголю і, як згодом виявили слідчі, з трьома видами барбітуратів, що призвели до смерті Дороті.
Висновок поліції коливався між серцевим нападом, самогубством і випадковим отруєнням препаратами. Зрештою, зійшлися на останньому. Офіційно смерть Дороті скидалася на нещасний випадок: жінка була втомлена, не розрахувала снодійні ліки, ще й змішала їх з алкоголем, і ця її помилка стала трагічною. Однак надто багато говорило про те, що Дороті вбили.
Без відповідей залишилася ціла низка запитань. Чому жінка обрала не свою звичайну спальню, аби лягти відпочити? Чому обрала халат, замість звичної піжами? Якщо вона читала, чому не взяла свої окуляри, без яких не могла обійтися? Якщо хотіла заснути, чому не змила косметику з обличчя і не розібрала незручну високу зачіску? Чому серед прийнятих нею препаратів був один, на який Дороті не мала рецепту й ніколи не вживала? І зрештою, куди поділося славнозвісне досьє Дороті з матеріалами розслідування вбивства Кеннеді?
Усі, повязані за справою, документи, записи й нотатки журналістки зникли без сліда. Коли про хоч якісь подробиці розслідування Дороті її друзі запитали у Діка Коллмара, той відповів: “Боюся, мені доведеться забрати це із собою в могилу”. Його слова стали пророчими: через шість років Дік помер, і також за вельми підозрілими обставинами.
В останню путь Дороті Кілґаллен проводжали понад дві з половиною тисячі людей. Її поховали на цвинтарі “Брама небес” у передмісті Нью-Йорку.
Услід за Дороті, убивство Кеннеді, а також її загибель намагалися розслідувати інші репортери й письменники. Серед напоширеніших підозрюваних у смерті журналістки називали її чоловіка Діка (саме його вважав винним батько Дороті), ФБР, мафію. У числі прямих виконавців убивства згадували й останнього коханця Дороті — письменника і критика Рона Патакі. Найсміливіші припущення пов’язували Патакі з кримінальними авторитетами Нью-Йорка та Огайо, й навіть вбачали зізнання у скоєному в його віршах. “Somebody who’s dead could tell no tales…” (з англ.: “Той, хто помер, не розкаже ніяких історій…”) — писав він, і з цим неможливо не погодитися.
1967-го року світ побачила книжка авторства Дороті Кілґаллен “Murder One”, де було зібрано її журналістські розслідування кримінальних злочинів. Могло б здатися неможливим, аби цю видатну жінку, теле- й радіоведучу, авторку без ліку статей, репортажів, есеїв, книжок, яку сам Ернест Гемінґвей назвав “найкращою письменницею у світі”, просто забули, але якимось чином саме так і сталося. Уже з 70-х років про Дороті говорили все менше, присвячена їй біографічна книжка Лі Ізраель наробила галасу, але вже за десять років вкривалася пилом на віддалених бібліотечних полицях. Колега Дороті Тео Вілсон у своїх мемуарах 1996-го року влучно зауважив, що здобутки Кілґаллен часто применшувалися за її життя, а по смерті — взагалі нівелювалися.
Та це зовсім не кінець історії. У січні 2017-го року, через понад півстоліття по смерті Дороті Кілґаллен, Нью-Йоркський департамент розслідувань раптом знову відкрив її справу, замінивши висновок про випадкове передозування на підозру в убивстві. Можливо, відповідь на цю загадку нам все ж таки судилося дізнатися. Дороті цього безсумнівно би хотіла.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
