Едвард Красінський: синя стрічка від Луцька до Варшави

Едвард Красінський: синя стрічка від Луцька до Варшави Фото: колаж Наталки Курсик

Мені було сім, коли в Луцьку відбувалася перша і єдина виставка художника, скульптора, автора інсталяцій Едварда Красінського. Перша і єдина не лише в Луцьку, але й в Україні. У далекому 1995-му, після довгих років відсутності, художник вирішив відсвяткувати своє 70-ліття виставкою в місті, в якому народився.

Синя стрічка, ширина 19 мм, довжина невідома

Едвард Красінський – всесвітньовідомий польський художник-неоавангардист народився у тоді ще польському Луцьку 3 березня 1925 року. Інформації про дитинство художника у доступних джерелах немає. Ані його спогадів про луцький період, ані жодних згадок біографів про переїзд майбутнього художника до Польщі. Відомо лише, що з Луцька він виїхав на навчання до Кракова, де під час війни був учнем Школи прикладного мистецтва, а після війни – студентом Краківської академії мистецтв. Красінський, разом із Веславом Боровським, Маріушем Тхоркем, Генриком Стажевським та Анкою Пташковською був одним із засновників галереї Фоксал у Варшаві – місця, де перетaиналися найважливіші постаті мистецького середовища 60-70-х років та осередку альтернативного мистецтва.

Едварда Красінського називають «аніматором синьої смуги», адже після довгих років експериментів із матерією та формою, він таки знайшов її – синю стрічку на висоті 130 см над землею, яка й зробила художника знаменитим. Кажуть, що хтось колись жартома подарував Красінському моток синьої стрічки, а той знайшов у цьому подарункові свою ідеальну концепцію. Від того часу художник почав панувати над простором, вимірюючи його за допомогою синьої стрічки, а разом із тим – заперечуючи реальність, адже Красінський почав обклеювати все, що бачив – стіни, предмети і навіть людей. «Стрічка – це випадковість, – казав художник, – але я очікував цієї випадковості».

 

Едвард Красінський. K1

 

У 1995 році синя стрічка примандрувала до рідного міста художника у вигляді виставки «Нарешті в Луцьку».  Не збереглося практично ніяких відомостей про цю виставку, у рідному місті про Красінського знає обмежене коло людей, переважно в якийсь спосіб дотичних до мистецтва, а поодинокі матеріали, що час від часу з’являються в локальних ЗМІ, є фактично переписуванням відомих фактів та польськомовних джерел: народився в Луцьку, навчався в Кракові тощо. Таке враження, що в його луцькій реальності виставки взагалі не було, як і самого Красінського. Невже не лишилося жодних доказів, свідків, спогадів? Невже така подія не викликала резонансу в моєму рідному місті, яке, знаю точно з власного досвіду, зовсім не звикло до такого мистецтва?

Так почалася моя пригода із пошуками слідів Красінського в Луцьку. Передусім почала шукати людей, що пам’ятали візит художника до рідного міста. І знайшла. Хто б міг подумати, що на мій запит у звичайній луцькій групі у Фейсбуці відреагує стільки людей, які ще й досі пам’ятають той березневий день! «Синя стрічка» – кожен із відвідувачів виставки повторює цю магічну комбінацію, «ця дивовижна синя стрічка». І це не просто слова: це емоція, яка, з одного боку, тримає цей світ, не даючи йому втекти, а з іншого – підкреслює всю його абсурдність, пересуваючи штучні сині межі на висоту 130 см. «З’вляється вона на всьому і всюди з нею дістаю. Не знаю, чи це мистецтво, але це точно Scotch blue, ширина 19 мм, довжина невідома», – каже художник.

Приготування до повернення додому

Друг художника, колишній директор Центру сучасного мистецтва у Варшаві Стефан Шидловський згадує, що за три роки до свого ювілею Едвард Красінський почав усе частіше говорити про свою мрію організувати власну виставку в родинному місті. Мрії почали поволі набирати форми. Товариш Красінського, відомий фотограф Тадеуш Рольке поїхав до Луцька, аби домовитися з місцевою владою та пошукати місце, яке б пасувало для цієї події. Друзі художника згадують, що ідею було сприйнято з ентузіазмом, а для виставки обрано приміщення Художнього музею, який знаходився в Луцькому замку. Почалися приготування.

Їх описує товариш художника, польський репортажист  Лешек Талько: «Автобус туристичної агенції “Калинка” вже чекає під майстернею Едварда Красінського – Едзя. До багажного відділення складається виставка – три величезні пакунки. До того – реквізити на виставку: пачки соків, вина, солоні палички, крекери. Поїде родина: донька Пауліна, колишня дружина Анка Пташковська (приїхала з Парижу, де має свою галерею), а також знайомі пана Едзя».

 

Едвард Красінський. L

 

Виставка в Луцьку відбулася 3 березня. Але Едвард Красінський побачив інший Луцьк. Після розлуки тривалістю півстоліття мало що нагадувало йому те рідне місто, в якому народився. «[Виставка] мала бути поверненням в дитинство. Десь там на луцьких пагорбах може ще стоїть будинок, в якому народився Красінський. Луцьк змінився, з’явилися нові пагорби, зникли старі. На місці, де Едзьо пам’ятав річку, є вулиця. Після війни річку було засипано. Старі будинки, пересипані коробками багатоповерхівок. І з тих старих, і з тих нових лущиться фарба. Всюди синь. Сині обрамлення вікон, дверей, дахів. Усюди сині стрічки. Але не на висоті 130 см. Здалеку видно башти середньовічного луцького замку Любарта. Замок теж виглядає інакше, ніж перед війною. Едзьо розчарований». Але ентузіазм повертається до художника, коли бачить натовп відвідувачів, що чекають на його приїзд під брамою замку Любарта.

«Всі довго чекали на приїзд Професора (так називали лучани Едварда Красінського. – Ю.Л.) Нарешті, відчиняються двері, заходимо, а там… білі стіни. А де ж картини?» – згадує відвідувачка. Всюди була тільки синя стрічка, а над головами глядачів, на стелі висіла головна робота майстра – знову ж таки – синя стрічка, наклеєна на білі пластини. Пізніше Красінський пояснив здивованій і зачарованій водночас публіці, в чому сенс його концепції. Розповідав, що довгий час лежав у шпиталі, споглядаючи депресивну білу стелю. Коли вийшов з нього, вирішив урізноманітнити те, що бачив, додавши до шпитальної реальності синю стрічку.

Згадують виставку «Нарешті в Луцьку» й місцеві митці. Так, Наталя Кумановська, художниця, дружина покійного художника Миколи Кумановського розповідає про свої враження: «Я також була на цій виставці. Художня школа, учні Банаха (Степан Банах – живописець, фотограф, колишній завуч Луцької дитячої художньої школи. – Ю.Л.) пішли на відкриття. Враження несамовиті тоді були. Синя лінія…»

Яким же було моє здивування, коли одним із перших на моє прохання поділитися спогадами про Красінського в Луцьку відгукнувся директор поліграфічної фірми, що забезпечувала виставку синім скотчем. Він пише: «…синя стрічка на стіні… хто пам’ятає – це була квінтесенція і весь цимус… Зберігав в архіві пару плакатів і буклетів, теж виготовлених вручну – тоді не у всіх і компи були». Яка неймовірна знахідка! Виявляється, Красінський таки досяг свого: простягнув синю стрічку далеко поза мистецькі кола, змішуючи дві абсолютно різні реальності, не лишаючи байдужими людей, далеких від мистецтва. Бо чи є синя стрічка мистецтвом? Хто зна, це просто стрічка: «Scotch blue, ширина 19 мм, довжина невідома».

«Виставка була цікава. Але найцікавіше було після виставки» – згадують далі глядачі, сміючись, і знічено замовкають. Допитатись, що ж там відбувалося після вернісажу, неможливо. Лєшек Талько, який був тоді в Луцьку, так описує закінчення події: «Директор від культури запрошує на прийом. Місцевий дискогурт із модернізованим фольклором затягує “Скажи мнє правду, атаман”. Українці дискутують про теорію мистецтва. Стрічка робить об’ємним те, на чому наклеєна: чи то старий мур, чи то унітаз, – пояснює їм Стефан (йдеться про Шидловського. – Ю.Л.). Гурт і гості за сусіднім столом затягують “Бєлиє рози”». Луцькі 90-ті не могли бути іншими, навіть коли йдеться про неоавангард.

Забуття?

Так закінчується святкування повернення чи то спроби повернення додому Едварда Красінського. Це буде його останній візит до Луцька. Пізніше художник подарує виставку луцькому Художньому музею, який її так ніколи більше й не експонуватиме, а самі роботи безслідно зникнуть десь у підвалах музейних фондів. Багато років по тому я поїду дивитися на роботи Красінського до Центру Помпіду в Парижі, навіть не здогадуючись, що він був так близько, в моєму рідному місті. Ще пізніше я таки напишу до музею із питанням про долю робіт, але так ніколи і не отримаю відповіді.

Думаю, що Красінського в Луцьку не зрозуміли. Його швидко забули, хоч і досі пам’ятають синю стрічку на стелі Художнього музею. Лучани не знають в якому саме будинку народився Едвард Красінський, його іменем не назвали вулиці, про нього не навчають у школі. Його мистецтво було іншим, воно не вписувалося в загальноприйняті канони, воно вимагало мислення, знання контексту, заглиблення в себе, але пересічний глядач українського провінційного міста не був готовий до такої відповідальної співучасті в підкоренні простору. Принаймні не кожен. Думаю, Красінський випередив час щонайменше років на 20. Чи була б реакція на його виставку іншою сьогодні? Чи набула б ця подія потрібного розголосу? Чи пам’ятали б Красінського в Луцьку і писали б про нього як про відомого лучанина? Можливо, але ми цього ніколи не дізнаємося, адже геніальний маестро «синьої стрічки» помер у Варшаві в 2004 році, а «Нарешті в Луцьку» стала першою і єдиною виставкою майстра в Україні.

 

Автор: Юлія Лащук

 

Від редакції. Після публікації цього матеріалу з'явилася реакція головної хранительки фондів Волинського краєзнавчого музею Наталії Пушкар. Подаємо її повністю з сайту Музейний простір Волині.

 

Едварда Красінського пам’ятають або… Хто шукає – той знаходить

Нещодавно прочитала надзвичайно емоційну статтю Юлії Лащук, присвячену польському художникові Едварду Красінському. Я не мистецтвознавець, і цей коментар пишу з інших міркувань: не люблю необґрунтовано непоштивого ставлення до музею, якому віддала понад п’ятдесят років життя і праці.

Отож мені було п’ятдесят три, коли «в Луцьку відбувалась перша і єдина виставка художника», для якої було надано зал у художньому відділі Волинського краєзнавчого музею. «Виставці» передували мистецькі читання, організовані за попередньою домовленістю Едварда Красінського з обласним управлінням культури, а відтак з директором музею Анатолієм Силюком (листування з цього приводу зберігається у ВКМ, зокрема і з автографом художника).

Автограф Е. Красiнського на листi до А. Силюка

Насправді те, що відбувалося після мистецьких читань, на яких світлої пам’яті Микола Черенюк порівняв Е. Красінського з М. Шагалом, не було виставкою («публічний показ спеціально підібраних предметів») у строгому значенні цього слова. Хоча лучани сподівалися на щось інше. Принаймні начальник управління культури Б. М. Самохваленко, дякуючи в листі за майбутню виставку (вочевидь не знаючи, якою саме вона буде), висловив сподівання, що вона «стане цікавою подією художнього життя краю, сприятиме дальшому розвитку польсько-українського співробітництва на ниві культури та мистецтва» (цитую за документом з фондів ВКМ). Так, місто «зовсім не звикло до такого мистецтва».

Зазвичай після мистецьких персональних виставок, організатором яких виступає Волинський краєзнавчий музей, художники дарують музеєві одну-дві свої роботи на знак вдячності за безкоштовно надані площі для рекламування свого творчого доробку. Таких прикладів багато, і такі полотна експонуються.

3 березня 1995 року лучани не побачили жодної з «повітряних скульптур» славнозвісного митця, тобто його оригінальних робіт не було на виставці, як немає й у фондах музею, і зовсім не тому, що вони «безслідно зникли десь у підвалах музейних фондів». Центру Помпіду в Парижі поталанило більше.

Як на мене – як би не захоплювались Scotch blue екзальтовані відвідувачі – це була примха художника, його бажання не просто відвідати місто своєї з’яви на світ і раннього дитинства, а відзначити тут свій ювілей саме в такий спосіб. Що ж, знаменитостям притаманні будь-які примхи, дозволено навіть на столі полежати.

Тим не менше ми зберігаємо усі доступні нам на той час матеріали про Едварда Красінського і надзвичайно помпезну акцію, яка відбулась у Луцьку того березневого дня: каталоги (з автографами і без), журнал з ілюстрованим репортажем про «srebrne wesele niebiskiego paska» в Луцьку (яким користувалась і пані Юлія для своєї статті), фотонегативи і кольорові світлини, газетні статті наукових співробітників музею Тамари Левицької, Федора Степанюка, мистецтвознавця зі Львова Оксани Денис, дерев’яну конструкцію з ДСП, пофарбовану у чорний колір, білі алюмінієві листи з наклеєною візиткою (Scotch blue) художника, навіть фрагмент палички, якою відміряли відстань від підлоги на висоту 130 см. Бережемо автографи не лише пана Едварда, а й дружини Ханни (чи Анни) й доньки Пауліни.

Автограф Е. Красiнського на бланку запрошення

Автограф Е. Красiнського на каталозi власної виставки в Лодзi у 1991 р.

Едвард Красінський, Ханна Пшашковська (в центрі), Пауліна.
03.03.1995 р.

Едвард Красiнський i Вальдемар П'ясецький. 03.03.1995 р.

Але жоден з цих предметів не вписується в діючу експозицію художнього відділу музею. Кожен з тих предметів був вартісним і щось означав лише в контексті святкування 70-річного ювілею Е. Красінського і розповіді художника, – а двічі в одну річку, як відомо, увійти не можна.

Що ж такого «найцікавішого» було після виставки? Власне навіть не після, а під час. Огляд Scotch blue у виставковій залі художнього відділу музею зайняв кілька хвилин, далі були розмови, спілкування на дуже щирому, доброзичливому рівні, під час якого «вино лилось рекой, сосед поил соседа» (пан Едвард добре підготувався до святкування свого ювілею); ще були горішки, палички і крекер. Гостей з міста і не лише було в рази більше, ніж музейних працівників. Про те, що це не в традиції музею, свідчить хоча б такий факт: штопора – відкривати пляшки, які пан Едвард привіз із собою – в музеї не було, довелось позичати у сусідів. А пісні співались, очевидно, в якомусь із луцьких ресторанів, де продовжувалося святкування ювілею колишнього лучанина, який сподівався чомусь застати місто таким, яким воно було у дні його дитинства. Але й над Луцьком більше як півстоліття прошуміло не безслідно.

Едвард Красiнський i Олена Бурдаш. 03.03.1995 р.

Про те, що Едвард Красінський не зник назавжди з пам’яті лучан, доводить стаття провідного наукового співробітника музею Тамари Левицької в Календарі знаменних і пам’ятних дат Волині на 2015 рік, присвячена 90-ій річниці від дня народження художника – неоавангардиста, майстра просторових форм, лучанина.

Наталія Пушкар,
головний хранитель
Волинського краєзнавчого музею

Фото Л. Максимова

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Коментарі