Джерело: Gazeta.ua

18 січня 1966-го помер Гнат Юра, видатний актор, режисер, засновник і перший керівник столичного театру ім. Івана Франка.

Gazeta.ua пропонує вам спогади франківців про гастролі театру у важкі роки і про самого Гната Петровича.

Театр Гната Юри народжувався у важкі, божевільні часи громадянської війни. Коли, здавалось би, музи повинні мовчати, бо на авансцені — гармати.

Але Гнат Петрович розпочав свою "громадянську війну" — за український театр. І виграв її блискуче. Хоча, ох як нелегко було.

Холод, голод, 1920 рік, місто Черкаси, в якому всюди снують військові. І місцевий театр — дерев'яний будинок всього на 500 місць. Це була Гнатова хата — театр, який він усією своєю родиною створював наперекір всім пересторогам. Біограф франківців Лев Білоцерківський згадує ті часи: "Гасові лампи ледве освітлювали залу й сцену. Публіка сиділа у верхньому одязі. А акторам, яких у костюмах Мольєра брали дрижаки, було не зовсім весело. У дальніх кутках сцени — дві невеличкі кімнатки. В одній одягались і гримувались чоловіки. У другій — жінки. Це були кімнатки, де зберігалось перше майно франківців… Самі ходили в ліс по дрова, щодня по черзі топили печі — на сцені і в залі, щодня чистили і мили підлогу".

Що цікаво, Гнат Петрович, починаючи кожну свою репетицію, виходив до акторів із суворою вимогою — навіть серед тотальної розрухи у місті і в житті: "На сцені має бути обов'язкова чистота! Має бути порядок у всьому! І має бути абсолютна тиша!"

І, ніби у військовій частині, актори без запізнень збиралися на сцені. Репетиції він починав словами: "Хлопці, дівчата, а ви снідали? А чи смачна була картопля?"

* * *

Театральний діяч Данило Федоряченко:

"Ми студентами були, так це ікона для нас була просто — Гнат Петрович. Він нам жодної лекції не читав, але в масовці в його театрі ми виходили".

Коні в його були, один чи два вози — оце возами трупа їздила гастролювати по Україні. Приїздили в село якесь. Якщо був клуб, значить приходили, лягали на підлогу отдихать. Підставляли під голову шапку замість подушки, дрантя на себе. В ті грізні дні голодні і холодні, але ж мистецтво залишається на висоті. У той час він організував театр, який себе виправдав. А як не було клубу, шукали, де велика хата — ставили там п'єси, і там же ночували.

Данило Данилович згадує, що після війни актори жили дуже бідно - за роботу отримували карточки на продукти.

"Нам видавали карточки на хліб і пляшку олії на місяць як артистам. Носили ми тоді брезентові туфлі. Хлопці той брезент зубним порошком розмоченим підфарбовували — щоб білі були, парубоцькі. Приходиш додому, циганська голка велика, нитка, - ремонтуєш. День-два поносив, порвалися, знов ремонтуєш. Як згадаю, як я ремонтував ті туфлі свої — брезенти резина. Гнат Петрович був дуже скромна людина. У нього весь час не було часу. Репетиція, пішов пообідав, відпочив, а вечером спектакль. Костюм носив, канєшно, потертий. А як депутатом Верховної ради став, то на засідання брав у театрі костюми якісь, в яких виступав. Підбирав там щось".

Одного разу Гнату Юрі вдалося застати свою трупу за "Халтурою" - молоді актори ставили адноактні п'єси, щоб заробити якусь копійку. Юра суворо забороняв так виживати. Переконував, що мистецтво має бути високим".

"То ми в такій бідноті хотіли щось заробити. От зібралася група акторів — Яковченко, Мілютенко, дівчата з ними — поїхали ніби у відпустку. Але потай від Гната Петровича зробили якусь одноактну п'єсу і їздять по селах, гроші заробляють у відпустці. Юра це дуже забороняв. Десь у Криму виходить на сцену Яковченко, дивиться — в першому ряду сидить Гнат Юра. Яковченко шепоче за куліси: "Ребята, нас преслєдуют. Гнат Петрови ч в первом ряду сидить. Шо будем дєлать?" Хлопці кажуть: "Будем грать". Що він з нами міг зробить? Ми ж були полуголодні, хотіли заробить на їжу. За ту виставу давали нам якісь копійки. Простив нам. Юра ні з ким ніколи не сварився. На репетиції інколи покричить. Виходить на сцену, показує, як треба монолог говорити із партнером, як вільно себе почувать "нєстєсньонно": "Розмовляй так, як ти вдома розмовляєш", — казав акторам.

* * *

Журналіст Віталій Жежера:

"Акторську кар'єру Юра розпочав 1907 року. Грав багато, навіть під час армійської служби в містечку Олександрії, на тодішній Херсонщині. Потім подався в Галичину. Там познайомився з Курбасом. Коли той створив у Києві легендарний Молодий театр, Юра теж там грав. А згодом, у січні 1920-го, заснував у Вінниці український театр імені Франка — нинішній знаменитий столичний. А тоді це був приватний театр на колесах, що показував спектаклі на цукроварнях Черкащини й Поділля. Був голод. З артистами розраховувалися цукром. Навіть із Бучмою, майбутнім великим актором.

Прізвище Юра — нібито з Франції — там є Юрські гори. Предком роду вважався наполеонівський солдат, який не повернувся додому й осів на Херсонщині. Гнат Юра чудово грав роль Фігаро — знавці казали, що такий французький темперамент серед слов'янських артистів — рідкість.

Радянська влада помітила мандрівний колектив. Нарком освіти Микола Скрипник послав артистів обслуговувати шахти Донбасу. Донецьк тоді ще звався Юзівкою. Афіші франківців там читали так: "Гастролі французів". Але невдовзі артисти здобули там авторитет: донеччани приходили зі своїми стільцями і вимагали продати квитки, бо місця в них уже є.

Гастролі справили таке враження на владу, що вона зробила театр державним і перевела до тодішньої столиці України — Харкова.

1926-го франківці гастролювали в Москві, збиралися до Парижа. Але коли театр повернувся до Харкова, стало відомо, що його переводять до Києва, а столичним стає "Березіль", очолюваний колишнім соратником Лесем Курбасом. Мовляв, Курбас — прогресивніший. Влада зіштовхнула лобами двох майстрів, заславши одного з них у провінцію. Бо Київ тоді здавався провінційним. Поруч із театром — де нині пам'ятник Іванові Франку — стояла хата, за тином росли соняхи й паслися кози.

Уже за рік Юра мав прихильність киян, які рідко кого люблять, окрім гастролерів. Амвросій Бучма казав так: на світі лише два геніальні режисери — Курбас та Ейзенштейн, і лиш один режисер делікатний — Юра. Гнат Петрович справді був людиною м'якого серця, що в театральній професії (та ще за тих похмурих часів) вимагало чималої мужності.

Здається, для Юри театр був поняттям сімейним. І це він цінував навіть вище за мистецтво. У театрі, окрім двох братів, працювали ще й їхні дружини-актриси, і сестра Тетяна, і її чоловік-актор. Вони разом з іншими пройшли весь шлях від заснування театру, і гріх було звинувачувати Юру в "клановості". Тим паче, що він "по-сімейному" ставився не лише до родичів-акторів. Коли 1933-го хмари скупчилися над Курбасом, Юра забув усі кривди й запропонував йому перейти до франківців. Той не пішов.

Та декого Юра таки врятував. Скажімо, актрису Катерину Осмяловську та її чоловіка Леся Липківського — сина першого митрополита Української автокефальної православної церкви Василя Липківського. Вони працювали в Одесі, де комсомольці змушували їх зректися батька. Юра взяв обох до себе й заборонив їх цькувати.

Траплялися речі й зовсім, як на той час, дивовижні. Артист Віктор Добровольський 10 місяців сидів під слідством у київській тюрмі НКВД. А як вийшов звідти, Юра одразу призначив його на роль Михайла в "Украденому щасті" Франка. У цьому вершинному спектаклі франківців усі троє головних виконавців знали, що таке насправді украдене щастя: Бучма чекав арешту після того, як забрали його друга Курбаса. А перший чоловік Наталії Ужвій, поет Михайль Семенко, був розстріляний.

"Украдене щастя" повезли до Москви. Сталін не хотів дивитися драму, а щось веселіше. Йому показали "В степах України". Це було за тиждень до війни.

Досі по телевізору показують фільм-виставу "Мартин Боруля" з Гнатом Юрою в головній ролі. Ця комічна печаль не старіє. Можна уявити, яким артистом він був для сучасників. Рекорд: вистава "Суєта" трималася на сцені з 1920-го до кінця 1950-х, і Юра незмінно грав там Терешка Сурму ("Катай, Матюшо, гуси!"). А ще він грав бравого солдата Швейка — на межі веселої непристойності.

Останні п'ять літ пенсіонер Юра сидів на балконі будинку на Ольгинській, 2 і дивився на театр, що йому не належав. А механізм, створений ним, продовжував працювати".

* * *

Одним з найкращих у творчій біографії Юри вважається образ Мусія Копистки у трагедії Миколи Куліша "97".

Були часи, коли ця вистава йшла по двадцять днів підряд — щовечора. І всі квитки продано! І щоразу перед виставою адміністратор театру О.Боярський зв'язувався з пунктом медичної допомоги: "Кареті швидкої треба бути в театрі рівно о 10 вечора! Після другої дії. Чому? Тому що після страшної сцени голоду люди в залі непритомніють".

Сучасники Юри згадують одну з мізансцен: "Бідна хата незаможника. На сцені сидить Копистка—Юра і мовчки крутить цигарку. Закурює. Здається, немає ніякої дії. Але тривога насувається, обступає зал, стискає серця тривогою…"

* * *

Із мемуарів Юрія Ягнича, який багато років працював у театрі ім. Франка.

"До останніх днів у нього жила невситима потреба праці. Мені здавалося, що і в лікарні, коли Юра зовсім не підводився з ліжка, в безсонні ночі в його свідомості відбувалось незриме творче таїнство. В тому, що це було справді так, переконує його остання просьба. За кілька годин до смерті він раптом гукнув мене, коли я виходив з палати:

"Одну хвилиночку!"

Я підійшов.

"Не забудьте сказати балетмейстерові і режисеру, щоб вони передивились танці в "Лихій долі". Ось тут,— він витяг з-під подушки зошит,— мої режисерські помітки. Хай подивляться".

А через дві години Гната Петровича не стало...

* **

Гнат Юра народився 8 січня 1888 р. у селі Федвар на Кіровоградщині. Виховувався у родині свого дядька. Ще в шкільні роки робив перші кроки на сцені. У роки Першої світової війни Гнат перебував у російському та австрійському таборах для інтернованих осіб. Згодом був мобілізований до царської армії. У 1917–1919 рр. Гнат грав на сценах київського Молодого театру та у першому на той час державному театрі України ім. Тараса Шевченка. 1920-го у Вінниці був створений український драматичний театр ім. Івана Франка. 1923 року театр був перенесений до Харкова, а з 1926-го – до Києва. Як художній керівник і режисер Гнат Юра працював у театрі до 1961 р., підготувавши близько 100 вистав. Найкращими ролями Г. Юри у виставах є Мусій Копистка ("97" М. Куліша), Фігаро ("Весілля Фігаро" П. Бомарше), Мартин Боруля ("Мартин Боруля" І. Карпенка-Карого), Швейк ("Пригоди бравого вояка Швейка" Я. Гашека) та ін. Г. Юра знімався на Київській кіностудії художніх фільмів ім. Олександра Довженка та Київській студії науково-популярних фільмів. Варто згадати його неповторну гру у кінофільмах "Тарас Шевченко", "Прометей", "Кармелюк", "Чисте небо", "Балада про солдата" та інших. 1954-го Гната Юру звільняють з посади головного режисера франківців. 18 січня 1966 року — помер у Києві, похований на Байковому кладовищі

Одна з київських вулиць, що на Борщагівці, носить ім'я видатного українського актора і режисера Гната Юри. Її було названо на його честь 1967 року. А по вулиці Ольгинській на будинку №2, де він проживав, встановлено меморіальну дошку його імені.

---

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.