Проституція у СРСР: факти та рідкісні фото
Багато хто вважав, що в СРСР проституції не існувало – однак це не так. Вона була, просто перебувала в підпіллі, різною мірою глибини в різні роки існування Союзу. По суті, ситуація з проституцією була чимось схожа на ситуацію з фарцовщиками — люди задовольняли ті ж самі потреби, що і в країнах “загниваючого Заходу”, просто більш складними, дорогими і небезпечними шляхами.
Ще в далекому 1956 році радянський Кримінальний розшук мав вельми цікаві документи, які склали оперативні працівники 9-го відділу, в якому містилися відомості про 600 повій, що працюють у Ленінграді (це тільки ті, кого вдалося знайти в ході оперативних заходів”). З’ясувалося, що повії знаходять клієнтів на вокзалах, у міських скверах, а також в дорогих ресторанах і кафе.
За матеріалами дослідження ленінградських оперативників, сам процес роботи повій практично не відрізнявся від такого ж самого в інших країнах — дівчата запрошували клієнтів до себе додому або в спеціальний притон — найчастіше він розташовувався в квартирі якоїсь старенької бабусі, яка теж мала з цього прибуток.
Ще можна було влаштувати секс у машині таксі (шофер був в курсі і йшов на час зустрічі), або навіть просто в тихому під’їзді, на сходах або в глухому дворі (яких в Ленінграді було безліч). Вартість послуг “нічних метеликів” в п’ятдесяті роки становила від 25 до 100 рублів, що в перерахунку на послереформенні гроші (після 1961 року) становила від 2,5 до 10 рублів. Пляшка горілки в СРСР (до війни в Афганістані) коштувала 2,87, хороший обід в їдальні — близько рубля, так що самі вирішуйте, мало це чи багато)
Найцікавіше у всій цій історії те, що на відміну від фарцовщиків (яким за радянськими законами давали реальні тюремні терміни за “спекуляцію”), повій де юре як би і не існувало, і не існувало особливої статті саме за заняття проституцією. Замість цього повій залучали за всілякі “супутні порушення” — зразок пияцтва, галасливої поведінки, дрібного хуліганства і іншого такого. Загалом, ситуація тут не сильно відрізнялася від інших сфер життя в СРСР — керувалися принципом “жопа є, а слова немає”.
Облави на повій з подальшим їх залученням за “супутними” статтями проводили не тільки міліціонери, але і всілякі “добровільні дружинники”, комсомольські загони і “бригади сприяння міліції”. Нерідко кумедні сценки потрапляння повій в міліцію можна зустріти в радянському кіно перебудовного часу.
Цікавий етап в житті радянських повій почався приблизно на початку 1970-х років. Відповідно до досліджень кримінологів, приблизно в ці роки з’явився клас так званих “елітних повій”, які працювали з іноземцями за валюту. Як і у випадку з фарцовщиками, в цьому бізнесі була задіяна ціла інфраструктура, що включала в себе керівництво готелів, що надавало місця для зустрічей, керуючих ресторанами (за чиєю протекцією видавалася бронь на столики) і т. д., зрозуміло усі задіяні особи отримували частину доходу повії.
Приблизно в ті ж роки в КДБ подумали, що непогано б скористатися цією ситуацією, після чого багато “елітних повії”, що обслуговували іноземців, стали працювати на КДБ. Завдання були різними — могли доручити, наприклад, вивідати у клієнта ту чи іншу інформацію, простежити за ким-то, зробити фотокопії тих чи інших осіб або документів і так далі. Ну, або просто зібрати компромат на ту чи іншу особу. Зв’язка “повії-КДБ” особливо щільно працювала в часи нечисленних міжнародних заходів, що проводилися в СРСР, наприклад Олімпіада в 1980 році.
Під час Олімпіади завербовані повії працювали в московських готелях “Росія”, “Метрополь”, “Інтурист”, Белград”, а ще, наприклад, з київського готелю “Русь” до Олімпіади вивезли всіх повій, залишивши тільки валютних, забезпечивши їм доступ в закритий для звичайних громадян “режимний” готель.
Трохи про ієрархію в цьому бізнесі.
Вона з’явилася саме в радянські роки і не сильно відрізнялася від існуючої зараз. Верхня ланка — це, як вже було сказано, “елітні валютниці”, що працювали при дорогих готелях. Більш низький ранг — звичайні рублеві повії, найчастіше знаходили клієнтів в ресторанах, кафе і т. д. і привозили їх до себе додому або в кубло. На відміну від “валютчиц”, у цих дам заняття проституцією нерідко було додатковим доходом.
Найнижчою “кастою” вважалися звичайні вуличні, вокзальні або дорожні повії, так звані “плечові” (обслуговували далекобійників і просто водіїв). У “нижчої касти” був найбільш високий рівень ЗПСШ, а також нерідко можна було потрапити на кримінал — на “клофелінниць” або наводчиц злодіїв.
В кінці вісімдесятих років, з початком перебудови, повії стали діяти більш сміливо і відкрито, нерідко викликаючи заздрість простих радянських громадян і навіть міліції. Ось що згадують про ті роки на одному з форумів в рунеті:”У 1983-1989 один удар з валютною коштував $50, ніч коштувала 200-300… Але то були путани вищого пілотажу (почитайте интердевочку). Дівки були екстра-класу, з вищою освітою, зі знанням мов, і всі стояли на обліку спецвідділу (залітних не брали)”.
А ось спогади вже не про “валютну еліту”, а про дам простіше: “Часто приходили не з порожніми руками до таких жінок. Тоді гроші у роботяги були не лише на тупий секс, але і на веселу обстановку. Це в нинішній час у роботяги є тільки бажання кинути пару палиць і все, далі гроші жим-жим, треба ще й на їжу на кожен день залишити. Нині часи інші – раніше і робота була у всіх, і грошики водилися вільні.”
Приблизно в ту ж епоху, з початком політики гласності, багато журналів стали публікувати безліч матеріалів про те, що раніше було під забороною, з’явилося в тому числі і безліч цікавих матеріалів про повій:
Була проституція у СРСР ще й раніше. Період НЕПу, Сталінського терору, Другої світової не лишався без індустрії розваг.
Після Жовтневої революції проституція отримала значне поширення, тому її проблеми активно вивчалися.
При венерологічній секції народного комісаріату охорони здоров’я РРФСР було утворено Комісію, яка діяла 3 1919 до 1922 року. Для посилення боротьби з проституцією, починаючи з 1923 року, функції координації протидії цьому негативному явищу взяла на себе Центральна рада щодо боротьби з проституцією, яку очолював нарком охорони здоров’я та губернські ради на місцях.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
