Джерело: Волинська правда

У 1615 році у Києві сталася неординарна подія – волинська православна шляхтянка Єлизавета (Галшка) з роду Гулевичів пожертвувала власний двір у Києві з усім майном і землею Київському православному братству. Тут відразу постав Богоявленський монастир та Братська школа, які після об’єднання із Лаврcькою школою, заснованою митрополитом Петром (Могилою) у 1631 р. (тоді Петро (Могила) ще був архімандритом Києво-Печерської Лаври) стала Києво-Могилянським колегіумом, а згодом – Києво-Могилянською академією.

Вона походила з православного шляхетського роду, і наслідуючи родинні традиції, підтримувала українську культуру і Православну Церкву. Важкі міжконфесійні суперечки кінця XVI століття ледь не стали на заваді її особистому щастю, але вона не лише одружилася із коханим молодим чоловіком, але й посприяла тому, щоб він лишився православним, у той час як його батько, на той час вже архієрей, став прихильником і творцем унії з Римом, а згодом став і унійним Київським митрополитом. В історію України, і Волині, зокрема, вона увійшла як меценат і прокровителька української культури. А похована вона була у некрополі Луцького Хрестовоздвиженського православного братства, у братській Свято-Хрестовоздвиженській церкві, яка і нині стоїть у Луцьку.

Це була видатна  культурна діячка і перша українська меценатка Галшка (Єлизавета) Гулевичівна (1575-1642).

Галшка (Єлизавета) Гулевичівна походила з  українського шляхетського православного роду Гулевичів, який був відомий з початку XVI ст. Її дід, Федір Гулевич, у чернецтві Феодосій,  у 1540 р. був висвячений на Луцького православного єпископа. Його син  Василь з 1569 р. обіймав посаду воєводи Волинської землі. Галшка була наймолодшою дочкою цього Василя.

На початку 90-х років ХVI ст. вже дорослою дівчиною, ця Галшка Гулевич закохалася у молодого шляхтича Христофора Потія. А батьком цього Христофора був ніхто інший як Володимир-Волинський єпископ Іпатій (Потій), який на той час вже встиг зарекомендувати себе як прихильник унії з Римо-Католицькою Церквою.  Отож, родина Гулевичів, що як і князь Костянтин-Василь Острозький належала до табору противників унії, була не у захваті від вибору дочки. Це ж можна було сказати і про єпископа Іпатія (Потія). Але молоді люди все ж обвінчалися у 1593 р. у Володимирі-Волинському.

Тим часом, на соборі 21(12) червня 1595 руські єпископи Київської Митрополії переважною більшістю прийняли остаточне рішення про унію та делегувати двох своїх представників  – єпископів Іпатія (Потія) й Кирила (Терлецького) для її укладання в Римі.

Своєю чергою, князь Костянтин Василь Острозький 25 червня 1595 р. уклав листа-відозву до усіх православних людей Литви і Польші із різким засудженням дій проримськи налаштованих архієреїв.

У 1595 р. Іпатій Потій від’їздить із таємним візитом до Риму і від імені всіх православних владик України і Білорусі складає присягу на вірність Папі Римському. Там, після докладного перегляду укладених цими архієреями догматичних “Артикулів” і визнання віри, яке було складено посланцями від імені всієї ієрархії за формулою, виробленою Тридентським собором, 23 грудня 1595 папа Климент VIII прийняв руських владик з їх духовенством і вірними в лоно Католицької Церкви. Про що офіційно оголошувалося у виданій того ж дня апостольській конституції Magnus Dominus et laudabilis nimis.

Після повернення Іпатія (Потія) з Риму відбулася у 1596 р. відома Брестська унія, ухвалена відповідно до укладених артикулів. Своєю чергою, під захистом князя Острозького відбувся і православний собор, на якому унія була засуджена, і в якому, до слова, взяли участь і два єпископи – Львівський Гедеон (Балабан) та Перемишлський Ісая.  Розкол між Церквами ознаменувався взаємною анафемою, що поставило останню крапку у неможливості знаходження компромісу між ними.

Разом із тим, це не зашкодило сімейному життю Христофора Потія і Галшки Гулевичівни. Мало того, саме під впливом жінки Христофор сам залишився православним.

І в день, коли сім’я Іпатія Потія має урочисто прилучитися до новоствореної Унійної Церкви, молоді люди втікають з дому і знаходять прихисток у батька Гулевичівни. Батько Христофора єпископ Іпатій (Потій), що згодом став греко-католицьким Київським митрополитом, погрожує відлучити сина від сім’ї, якщо він не отямиться.  Згодом Христофор захворів і невдовзі помер. І Потії  звинуватили у смерті Христофора його молоду дружину. З часом вони відсудили у Галшки подарований на весілля маєток та хотіли відібрати у неї доньку, але лише оформили над нею опікунство до 16 років та зобов’язали Галшку охрестити її за католицьким обрядом. Але вона не лише охрестила її як православну, але й у 1615 р. віддала заміж за православного оршанського хорунжого Миколу Млечка, остерігаючись, що родичі чоловіка змусять її доньку вийти заміж за католика. Цим вчинком вона накликала на себе гнів Яна і Петра Потіїв – братів покійного чоловіка, що вважалися опікунами її дочки Катерини. Але навіть у судовому порядку вони нічого не могли вдіяти – Катерина була заміжньою, отож їх опікунство над нею припинилося.

По смерті Христофора, Галшка у 1601 p. одружилася вдруге зі Стефаном Лозкою, мозирським маршалком, заможним українським шляхтичем із Полісся.

Врешті, слідуючи родинній традиції, Галшка Гулевичівна присвятила себе підтримці Православної Церкви. Отож, 15 жовтня 1615 р. вона подала до київських городських книг фундуш (дарчу), в якій відказала власний двір із землею, зі всім добром з того двору і землі на братський православний Богоявленський монастир і на братську школу. Так розпочала своє буття Київська братська школа.

Гулевичівну підтримали київські жителі, відомі вчені й культурні діячі того часу: Іов Борецький, згодом перший митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Лаврентій Зизаній, Олександр Митура, Памво Беринда, архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький. У 1620 р. до Київського братства  вступив “з усім військом Запорізьким” сам гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Київська братська школа, згодом об’єднавшись із заснованою у Києво-Печерській Лаврі школою, поклала початок Києво-Могилянській академії.

По смерті чоловіка Галшка повернулася до Луцька, де підтримувала вже Луцьке Хрестовоздвиженська православне  братство і його школу. У 1641 р. вона склала тестамент, за яким майже все своє майно заповіла на Луцьку братську школу і Хрестовоздвиженську церкву, де й була похована.

До слова її родич, луцький земський писар Семен Гулевич відомий тим, що у 1636 р. став фундатором Свято-Михайлівського монастиря (у документах XVII ст. згадується як монастир Святого Духа) у селі Білосток на захід від Луцька. Будучи членом Луцького Хрестовоздвиженського православного братства, Семен Гулевич  прийняв, під іменем Сильвестр, чернечий постриг, і був хіротонісаний згодом у єпископа Перемишльського. Власне, сам монастир пан Гулевич заснував, згідно певних історичних відомостей, вже будучи у чернечому сані. Так, згідно архівних даних чернецтво він прийняв у 1633 році, тоді ж і виставив він свою кандидатуру на вакантну кафедру православного єпископа Перемишльського і Самбірського, якої добився лише через три роки. Своєю чергою, історик Володимир Рожко пише, що прийнявши чернецтво, Семен Гулевич сам став першим ігуменом заснованого ним Білостоцького Свято-Духівського монастиря. Монастирський храм – велична Свято-Михайлівська церква збереглася донині і є приходським храмом села Білосток Луцького району.  Окремі історики вважають, що на такі дії Семена Гулевича спонукав саме приклад Галшки Гулевичівни, яка, як йшлося вище, стала фундаторкою Київського братського монастиря.

Отож, постать Галшки Гулевичівни однозначно, посідає вагоме місце серед видатних волинян, тим більше, що її називають першою українською меценаткою.

---

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.