Мюнхенська змова і доля України
30 вересня 1938 року в Мюнхені прем’єр-міністр Франції Едуард Даладьє і Великобританії Невіл Чемберлен при посередництві дуче Італії Беніто Муссоліні підписали з рейхсканцлером Німеччини Адольфом Гітлером угоду, за якою Чехословаччина повинна була поступитись Німеччині прикордонною Судетською областю, населеною в основному етнічними німцями. Мюнхенський пакт став останнім договором в політиці “умиртворення”, котру сповідували керівники Франції та Великої Британії по відношенню до експансіоністськи настроєного Гітлера.
На останні дні вересня припадає 80-та річниця Мюнхенської конференції. Ця подія стала кульмінацією політики “умиротворення” Гітлера, а досягнута угода вважається хрестоматійним прикладом дипломатичного безсилля західних демократій, потурання агресорові та наруги над основоположним принципом державного суверенітету. Минуло 80 років, але ефективних мирних засобів протидії країні-загарбниці так і не винайшли, пише історик Владлен Мараєв.
Дві Судетські кризи
На 1938 рік німці становили близько чверті населення Чехословаччини. Абсолютна більшість з них компактно мешкали в Судетській області – промислово розвиненому регіоні, багатому на корисні копалини. Нацисти, прийшовши до влади в Німеччині, почали системну роботу з розпалювання серед них античеських настроїв і прагнення “возз’єднатися” з історичною батьківщиною. Виразником таких настроїв стала Судетсько-німецька партія Конрада Генляйна. З плином часу вона перетворилася на справжню “п’яту колону” Третього Райху в Чехословаччині (чим не “Русское единство” Сергія Аксьонова в Криму напередодні подій 2014 року?).
У березні 1938-го Німеччина здійснила аншлюс Австрії, що мав дуже багато спільних рис із російською анексією Криму. Одразу після цього Генляйн прибув до Берліна. Своєю наступною жертвою Гітлер обрав Чехословаччину, тому відчув нагальну потребу домовитися зі своїм спільником про координацію дій.
24 квітня 1938 року на з’їзді у Карлових Варах Судетсько-німецька партія висунула вимоги до празького уряду: надати німцям якнайширшу автономію і чітко визначити її територію, всіх чиновників-чехів на цих землях замінити на німців, надати повну свободу для нацистської пропаганди в усій Чехословаччині. На базі партійної служби безпеки була сформована німецька служба безпеки в Судетській області, членів якої готували до здійснення терактів і заворушень. Одночасно нацистська Німеччина почала концентрувати війська на чехословацькому кордоні. Проте празький уряд також наказав передислокувати свої війська в прикордонні райони. На підтримку Чехословаччини виступили Франція і СРСР, які мали з цією країною договори про взаємодопомогу.
Тоді Гітлер почав діяти дипломатичними методами, намагаючись позбавити Чехословаччину міжнародної підтримки та ініціювати її дезінтеграцію мирним шляхом. При цьому він повсякчас демонстрував готовність збройним шляхом “захистити інтереси” німецької меншини в Чехословаччині.
На користь Гітлера зіграла й та обставина, що Польща і Угорщина також мали територіальні претензії до Чехословаччини. І він охоче підтримав їхні вимоги (точнісінько так само, як Росія у 2014-му пропонувала цим самим країнам взяти участь в розподілі України). Переговори між празьким урядом і Судетсько-німецькою партією тривали кілька місяців, але виявилися тільки марним гаянням часу.
Франція і Велика Британія на словах підтримували Чехословаччину, проте найбільше боялися великої війни. Пам’ять про недавню Першу світову була живою, французи і британці бажали збереження миру за будь-яку ціну. Тому Чехословаччині випала незаздрісна роль розмінного пішака на світовій шахівниці.
10 вересня 1938 року Судетсько-німецька партія організувала збройний путч. У відповідь в заселені німцями райони були введені чехословацькі частини, оголошено воєнний стан. Гітлер чекав на це. Він почав відверто погрожувати Чехословаччині війною і наказав німецькій армії підготуватися до вторгнення.
У французькому уряді спалахнув внутрішній конфлікт, оскільки одна частина міністрів вимагала надати збройну допомогу союзникові, інша – зайняти позицію невтручання. Прем’єр-міністр Едуард Даладьє усвідомлював, що без підтримки Великої Британії Франція не зможе перемогти Німеччину. Це підтверджував досвід Першої світової війни. Тому він запропонував британському колезі Невіллу Чемберлену провести переговори з Гітлером і втримати його від нападу на Чехословаччину. Італійський прем’єр Беніто Муссоліні зголосився бути посередником на перемовинах, але він фактично діяв в інтересах Гітлера.
Тим часом, 17 вересня нацисти створили з судетських німців добровольчий корпус (ополчення) під командуванням Генляйна. Фінансуванням і озброєнням займалася гітлерівська націонал-соціалістична партія, СС, німецький вермахт (абсолютна аналогія з проросійськими бойовиками на Донбасі). За два тижні активної діяльності на території Чехословаччини “добровольці” здійснили 239 терактів. Унаслідок них 110 осіб загинули, 50 дістали поранення і 2029 були силоміць вивезені до Німеччини. Обстановка загострилася до краю.
Мюнхен
29-30 вересня в мюнхенському будинку “Фюрербау” відбулася доленосна конференція. В ній взяли участь глави урядів чотирьох країн – Німеччини (Адольф Гітлер), Італії (Беніто Муссоліні), Франції (Едуард Даладьє) і Великої Британії (Невілл Чемберлен). Близько 1 години 30 хвилин ночі 30 вересня вони підписали договір. Делегацію Чехословаччини ознайомили з його змістом постфактум.
Угода передбачала відторгнення від Чехословаччини і передання Німеччині в термін з 1 до 10 жовтня Судетської області з усіма укріпленнями, обладнанням та озброєнням, шахтами, фабриками, заводами, залізницями, запасами сировини (понад 40 тисяч квадратних кілометрів із населенням до 4 мільйонів осіб). На додачу, Чехословаччина зобов’язувалася протягом найближчих трьох місяців задовольнити територіальні вимоги Польщі й Угорщини. Учасники Мюнхенської угоди гарантували нові чехословацькі кордони проти неспровокованої агресії. Протягом чотирьох тижнів Чехословаччина мала звільнити з лав збройних сил і поліції всіх судетських німців, які б того побажали, а також випустити на свободу тих, кого ув’язнили за політичні злочини.
Того ж дня, 30 вересня, Чемберлен і Гітлер підписали британсько-німецьку декларацію про “бажання наших народів ніколи більше не воювати один проти одного” і методом консультацій “сприяти забезпеченню миру в Європі”. Дещо пізніше, 6 грудня 1938 року, в Парижі подібну декларацію підписав міністр закордонних справ Франції Жорж Бонне зі своїм німецьким колегою Йоахімом фон Ріббентропом. У ній мовилося також про те, що між Францією і Німеччиною більше немає жодних територіальних суперечок, і обидві сторони “урочисто визнають в якості остаточного той кордон між їхніми країнами, який існує нині”.
Радянський Союз висунув свої війська до західних кордонів, демонструючи готовність буцімто стати на захист суверенітету Чехословаччини. Однак, по-перше, за умовами радянсько-чехословацького договору, СРСР міг прийти на допомогу лише у випадку, якщо першою те саме зробить Франція. По-друге, польський уряд категорично відмовився пропустити через свою територію Червону Армію для надання допомоги Чехословаччині. Адже всі чудово розуміли – Сталін використає таку прекрасну нагоду для встановлення прокомуністичних режимів і в Польщі, і в Чехословаччині, і, за можливості, в усій Центральній Європі.
До того ж, втручання СРСР зашкодило би загарбницьким планам самої Польщі. Скориставшись умовами Мюнхенського договору, на початку жовтня 1938 року поляки анексували Заолжя (частину Тешинської Сілезії) та невеликі райони Північної Словаччини сукупною площею понад тисячу квадратних кілометрів із населенням понад 250 тисяч осіб.
Отже, лідери західних демократій разом із нацистським і фашистським диктаторами грубо порушили суверенітет Чехословаччини та розподілили її території без згоди її ж уряду. Франція і Велика Британія дбали винятково про власні інтереси, вважаючи, що пожертвувавши Чехословаччиною можна відвернути початок великої війни. Чемберлен, щойно його літак приземлився в Лондоні, заявив: “Я привіз мир нашому поколінню”.
Насправді, він зміг відтермінувати початок Другої світової війни на 11 місяців. Гітлер після Мюнхенського договору міг би тріумфувати – але в дійсності він був украй роздратований, бо вже підготувався до війни і планував одразу захопити принаймні всю Чехію.
Із цим довелося почекати ще п’ять місяців. Далі була німецька анексія Клайпедського краю Литви, італійська окупація Албанії, зрештою – напад Німеччини на Польщу. Аж тоді Велика Британія і Франція наважилися оголосити Німеччині війну. Й аж тоді з’ясувалося, що Вінстон Черчилль мав рацію:
“Якщо країна, обираючи між війною і безчестям, обирає безчестя, вона отримує і війну, і безчестя”.
Українське питання
Мюнхенська угода стала справжнім нокдауном для празького уряду. Йому довелося визнати автономію Словаччини і Підкарпатської Русі. Так у жовтні 1938 року українське Закарпаття нарешті здобуло довгоочікуване самоуправління, гарантоване ще Сен-Жерменським договором 1919 року. Після двотижневого перебування при владі мадярофілів і москвофілів, уряд автономії очолив авторитетний український діяч Августин Волошин.
Але за тією ж Мюнхенською угодою, право на свій “шматок” Чехословаччини здобула й Угорщина. Тому вже 2 листопада 1938 року в Бельведерському палаці Відня відбувся так званий “арбітраж”. На ньому Йоахім фон Ріббентроп зі своїм італійським колегою Галеаццо Чіано (зятем Муссоліні) передали Угорщині південні райони Закарпаття і Словаччини. Закарпатська автономія втратила понад 1500 квадратних кілометрів із населенням близько 170 тисяч осіб. До складу Угорщини перейшли найбільші міста краю – Ужгород, Мукачево, Берегове. Урядові Волошина довелося переїхати в Хуст.
15 березня 1939 року Сойм у Хусті, дізнавшись про німецьку окупацію всієї Чехії та проголошення самостійності Словаччини, проголосував за створення незалежної держави під назвою Карпатська Україна. Президентом став Августин Волошин, прем’єр-міністром – Юліан Ревай, головою Сойму – Августин Штефан. Державними символами стали синьо-жовтий прапор, гімн “Ще не вмерла України…”, герб із зображенням червоного ведмедя, синіх і золотих смуг і тризуба з хрестом на середньому зубі. Проте найближчими днями Угорщина з санкції Гітлера окупувала Карпатську Україну.
До речі, поява на мапі світу Карпатської України занепокоїла Сталіна і його посіпак. Адже існування навіть крихітної незалежної Української держави могло призвести до посилення антибільшовицького визвольного руху в Радянській Україні. Виступаючи на XVIII з’їзді ВКП(б) у березні 1939 року, Джугашвілі спробував висміяти Карпатську Україну, порівнявши її з Радянською, як “моську зі слоном”.
Post scriptum
Доля мюнхенських підписантів добре відома.
Невілл Чемберлен помер від раку кишківника через два роки, встигнувши побачити остаточний крах своєї політики “умиротворення” агресора, коли німецькі бомби вже падали на Лондон.
Едуард Даладьє, який понад усе мріяв про мир і збереження територіальної цілісності Франції, дочекався німецької окупації і п’ять років провів в ув’язненні – зокрема, в концтаборі Бухенвальд.
Беніто Муссоліні був схоплений і розстріляний італійськими партизанами 28 квітня 1945 року, а його тіло вивісили за ноги на глум натовпу в Мілані.
Адольф Гітлер через два дні після того у “фюрербункері” посеред оточеного Берліна наклав на себе руки.
Ще через 11 днів його судетський поплічник Конрад Генляйн у чеському Плзені розбив окуляри і склом перерізав собі вени.
Після війни анексовані землі повернули Чехословаччині (окрім Закарпаття, яке відійшло до СРСР). Доля судетських німців виявилася сумною. Чехи прагнули помститися їм за розвал своєї країни. Понад три мільйони осіб депортували до Німеччини і Австрії, 15-20 тисяч із них при цьому загинули. Відбувалися масові розстріли, зґвалтування, пограбування цивільного населення. Траплялися навіть випадки вбивства немовлят.
Певні висновки з цієї трагічної історії світове співтовариство, все-таки, зробило. 27 березня 2014 року 100 країн світу (52% членів ООН) засудили російську анексію Криму. Понад 40 держав запровадили політичні й економічні санкції проти країни-агресора. Та на цьому, наразі, все.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
