Немає нічого дивного, що в різні часи лучани шукали, шукають і буду шукати кращої долі, більших заробітків за межами нашої держави. Звичайно, це сумно, що люди емігрують, розбиваються родини, втрачаються контакти з рідними, але це життя, і так було й так буде.

В 1920-х роках країни Південної Америки активно рекламувались в тогочасних ЗМІ Волині як такі, де лучани та волиняни зможуть змінити своє життя на краще, швидко адаптуватись і заробляти шалені гроші. Омріяна, далека та екзотична Південна Америка манила багатьох лучан і снилась їм у снах. Подорож на комфортабельному кораблі «аля» Титанік, сприятливий клімат, неосяжні землі, благодатна земля, океан, екзотичний рослинний та тваринний світ, все це було перевагами.

Допомогу в реалізації мрії – еміграції до Південної Америки –  надавало таке собі Пароплавне Товариство «Chargeurs Réunis», засноване у 1872 році в Франції. В Луцьку в 1920-х роках їхній офіс знаходився за  адресою вулиця Ягеллонська, 75. Для довідок працював телефон – 92. Білети до південного континенту можна було придбати на Волині ще, до прикладу, в Ковелі, по вулиці Колейовій, 2.

Лучанам на вибір активно рекламували три країни: Аргентину, Бразилію та Уругвай.

Для того, щоб здійснити свою мрію треба було для початку отримати еміграційний паспорт, а до того передувала процедура різних дозволів, довідок, тобто, з тих часів майже нічого не змінилось. Ну, як без оплати? Задаток тоді становив – 5 доларів для початку, ну а далі вже в індивідуальному порядку.

Умови еміграції були тоді не рівні для всіх. Якщо ви жінка, якій не виповнилось 25 років, то можете подорожувати лише в супроводі ближчих родичів, або маючи виклик від родини, яка вже емігрувала до Америки.

Обов’язковим був огляд лікаря від Пароплавного Товариства.

Деякі умови еміграції на сьогодні є справжнім дикунством. До прикладу, у вимогах, прямо було записано, що люди із сильними вадами зору, слуху, епілептики та інші важкі хвороби, не можуть емігрувати до країн Південної Америки.

Окремим пунктом було прописано «ті, що не вміють писати і читати, можуть їхати…». Тобто були й такі.

Кожна країна виставляла свої так звані локальні вимоги для лучан.

Так, до Аргентини ви могли емігрувати, якщо були віком лише від 15 до 60 років. Жінки могли самі їхати з дітьми, якщо діти були старші ніж 15 років. На менших дітей потрібно було отримати дозвіл в Буенос-Айресі. Якщо вам було за 60, то ви могли виїхати лише тоді, коли в Аргентині вас вже чекали діти чи онуки.

Якби якийсь жонатий лучанин надумав чкурнути від жінки на заробітки до Аргентини, то в нього б це вийшло не зразу. Обов’язковим був письмовий дозвіл дружини. Інші дві країни якихось особливих умов не ставили для подорожуючих.

Якщо ж вся документальна тяганина була вирішена, лучанам розповідали про умови подорожі. Вони отримували квитки на судно під назвою «Pologne», в ІІ та ІІІ пасажирських класах. Під час подорожі до послуг пасажирів була їдальня, курильня та читальна зала. Якщо у вас було більше коштів на подорож через океан, вам могли запропонувати судно «Lutetia- Massilia», де були кабіни класу «люкс». Подорож до Бразилії в 1920-х роках тривала 14 днів, до Уругваю та Аргентини трішки довше – 17.

Фото 1 з ?

На обох суднах в їдальні була суто французька кухня.

До послух пасажирів, як уже згадувалось, була кімната-читальня, де  знаходились численні словники та перекладачі з різних мов. Тобто подорожуєш і паралельно мову вчиш, щоб швидше адаптуватись.

Вага безоплатного багажу повинна була не перевищувати 100 кг. За кожні зайві 50 кг треба було доплачувати по 15 шилінгів. Також на кожному пакунку повинна бути картка власника, місце та дата прибуття.

Дозволялось вести з собою: білизну, одяг, взуття, столове начиння, якщо срібне (до 2 кг на 1 особу), знаряддя праці та меблі. З біжутерії «брильянтові кульчики (сережки), годинник із ланцюжком, два золоті персні». На вивіз більше речей і коштів більше ніж 200 доларів, треба було отримувати дозвіл.

Аргентині був обов’язковим так званий шкільний примус, тобто дітей обов’язково треба віддавати до школи у віці 6-14 років. Школа безкоштовна.

По приїзді емігранти мають право жити в безкоштовному готелі рівно 5 днів.

Окрім того, були ще такі рекомендації для подорожуючих чи тих, хто їхав назавжди. Кращу роботу отримують ті робітники, які знають іспанську мову. Ремісникам радили їхати до провінції, а не великих центрів.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.