Ким був Ладигін, чиє ім’я носила вулиця Євгена Коновальця до 1991 року?
На невеличкій затишній вулиці, перейменованій 1991 року на ім’я видатного українського політичного та військового діяча Євгена Михайловича Коновальця (1891-1938), небагато будинків. Майже усі житлові. Непарний бік вулиці закінчується на будинку за номером 5, хоча є будинки за номерами 1а та 1б. Парні ж є усі, від другого до дванадцятого номера. Особливості забудови такі, що є будинки з парними номерами з літерами “а”.
За часів СРСР Радянська вулиця була однією з найдовших у Луцьку. У 1991 році її поділили на 3 частини: вулиці Лесі Українки, Володимира Винниченка та Стрілецьку. А у 1910 року межа Луцька проходила по містку через річку Сапалаївку, що знаходиться по вулиці Винниченка. Тут стояла арка з двоголовим орлом і написом “Повітове місто Луцьк “. Тоді ще не було ніякої дороги у бік, де знаходиться сучасний залізничний вокзал, побудований, до речі, лише 1959 року. Вокзал знаходився на сучасній Стрілецькій вулиці, у будинку, в якому потім відкрили ресторан “Світлофор”. Побудували вокзал ще у 1890 році за наказом імператора Олександра ІІІ разом з залізницею від Ківерців до Луцька. З цієї нагоди вулицю Староковельську (сучасну Винниченка та Стрілецьку до “Світлофора”) перейменували на Вокзальну.
Отже, ця вулиця була розташована на значній відстані від центру та самої межі міста. У кінці ХІХ століття тут побудували казарми для квартированих у місті полків армії Російської імперії: Охотського та Камчатського. Більшість з цих будинків знаходиться тепер на вулиці Стрілецькій. Два – на Коновальця за номерами 3 та 5. Це звичайні житлові будинки з досить специфічним розташуванням квартир.
Дуже цікава архітектура цих будівель: багато декоровані орнаментом з цегли двох кольорів – червоної та жовтої, вони стали одним з кращих прикладів архітектури цегляного стилю у Луцьку. У приміщеннях високі стелі (3,5 метри заввишки), металеві сходи, дерев’яні старі двері з візерунками. У цих будинків дуже грубі стіни (до метра товщиною). Завдяки ним чудово зберігається тепло. Коли у Румунії 4 березня 1977 року стався потужний землетрус амплітудою 7,5 балів, це було відчутно по всій Східній Європі. Люди, що мешкали в тих старовинних будинках, нічого навіть не відчули. Хоча навколо, в інших будівлях, усі страшенно були налякані. Так, будували тоді серйозно…
За Другої Речі Посполитої, 1920 року Вокзальну вулицю об’єднали з Головною (тодішня назва сучасної вулиці Лесі Українки, до того вона носила ім’я останнього російського імператора Миколи ІІ). Так з’явилася Ягеллонська вулиця, названа так на честь Ягеллонів — династії польських королів (1386–1572) і Великих князів Литовських (1377–1572) литовського походження.
У казармах на Ягеллонській розмістилися вояки 24 польського піхотного полку. Неподалік, на місті сучасних пологового будинку та обласної лікарні (проспект Грушевського та вулиця Гулака-Артемовського) знаходився військовий аеродром.
У кінці 1920-х Ягеллонську вулицю поділили майданом Габріеля Нарутовича (перший президент Польщі у 1922 році, вбитий екстремістом) на дві частини. Цей майдан знаходився приблизно там, де тепер Театральний майдан. Сучасна вулиця Лесі Українки залишилася Ягеллонською, а решта вулиці ( сучасні Винниченка та Стрілецька) стала називатися на честь Юзефа Пілсудського, видатного польського політичного діяча, що був тоді при владі.
Після приєднання Західної України до СРСР у 1939 році вулиця Пілсудського отримала назву Червоної Армії. Німці, які захопили Луцьк у червні 1941 року, знову перейменували вулицю – вона стала називатися Північною.
До періоду німецької окупації відноситься напис на будинку N 5, що на Коновальця. Німецькою мовою – Dienststelle 43143. Це могло означати те, що у будинку знаходилася організація зі збору інформації про військовослужбовців німецької армії. Якщо комусь треба було дізнатися про якогось німецького солдата чи причетного до подій з німецькими військами, зверталися сюди.
Після закінчення війни сучасна вулиця Стрілецька мала назву вулиця Червоної армії. 1961 року з’явилася вулиця Радянська, до якої входили сучасні вулиці Лесі Українки ( до цього мала назву вулиця Сталіна), Винниченка та Стрілецька. Мабуть тоді колишні казарми й перетворилися на житло. Після того, як у Луцьку розташувалася 37-ма дивізія новоутворених Ракетних військ стратегічного призначення, військові-ракетники отримували житло у тих старих, але, напрочуд міцних будинках. До середини 1970-х років тут було пічне опалення. Зручності на чотири квартири, загальний санвузол. У квартирах не передбачалося окремого водопостачання. І досі проектом не передбачено подачу у будинки гарячої води. До початку 1980-х років у квартирах був балонний газ.
Пригадую, там де зараз гуртожиток прикордонників, знаходилася гарнізонна гауптвахта. А штаб дивізії був через 50 м від будинка №5 по вулиці Коновальця, за парканом. Тепер там штаб Луцького прикордонного загону. До появи нової вулиці Ладигіна колишні казарми називали ДОСами (російською “дом офицерского состава”). Сучасний будинок №5 був ДОС 15, сусідній №3 – ДОС 14.
Десь у 1960-ті побудували для військових ще два двоповерхових будинка біля колишньої гауптвахти. Тепер це будинки за номерами 4 та 6.
На початку 1970-х з’явилися наступні будинки на парному боці вулиці. Пам’ятаю, що на їх місті знаходилися господарські будівлі ДОСів, тобто звичайні сараї. Замість зруйнованих сараїв для мешканців ДОСів командування ракетної дивізії відшкодувало нові вздовж паркану біля управління ракетників.
Усі будинки на вулиці будувалися за радянських часів виключно для військовослужбовців : переважно ракетників, хоча надавали житло також авіаторам
У середині 1970-х, приблизно 1974 року з частини колишньої Радянської, що межувала з проспектом “Правди” (нині Грушевського) та вулицею Гулака-Артемовського створили нову вулицю, що назвали іменем якогось Ладигіна. З видатних людей можна пригадати лише одного зі схожим прізвищем – російського винахідника Олександра Лодигіна, який винайшов електричну лампу розжарювання. Але той був Лодигін, а не Ладигін. Відомим є й факт, що місто Кам’янець-Подільський звільнила 25 березня 1944 року 121-ша Червонопрапорна Рильсько-Київська стрілецька дивізія на чолі з генерал-майором Іваном Ладигіним. Але при чому тут Луцьк? Якщо врахувати те, що вулиця була перейменована 1991 року, можна припустити, що Ладигін – якійсь місцевий представник партійної номенклатури. Мабуть, єдиний випадок у топоніміці Луцька, коли ніхто не знав, чиє ж ім’я носить вулиця.
Там, де тепер п’ятиповерхівка за №1 та дев’ятиповерховий будинок №1а наприкінці 1970-х- на початку 1980-х була територія, що належала управлінню ракетної дивізії. За рахунок будівництва житла для військових ця територія поступово звужувалася.
У кінці 1970-х років на місті колишніх городів власників “фінських” будинків сусідньої вулиці Гулака-Артемовського побудували дитячий садочок “Незабудка “. До речі, теж для військовослужбовців гарнізону. Це теж вулиця Коновальця, будинок 10а.
До того часу, як на початку 1980-х з’явився довгий дев’ятиповерховий будинок на Грушевського (який дехто називає “китайською стіною”) тодішня вулиця Ладигіна була прямою та виходила прямісінько до плавального басейну
Десь у середині 1980—х побудували гуртожиток, який тепер у підпорядкуванні Луцького прикордонного загону.
Усі будинки для військових у Привокзальному районі обслуговувала військова організація, яка мала назву КЕЧ (квартирно-експлуатаційна частина) району. Вона теж спочатку знаходилася на цій вулиці, у будинку №10.
Після проголошення незалежності України, як вже було зазначено, вулиця отримала ім’я Євгена Коновальця. Один будинок з’явився з того часу – елітний за номером 8а. Більше будувати нема куди – місця немає.
Євген Коновалець
Хто такий Ладигін – важко сказати. Проте, добре відомо, хто такий Євген Коновалець. Тим більш одна зі сторінок його життя була пов’язана з Луцьком. На початку грудня 1919 року у сумнозвісному “трикутнику смерті” біля містечка Любара ( тепер Житомирська область) головний отаман Армії УНР Симон Петлюра видав наказ про самодемобілізацію українських військових частин. Коновалець та залишки його корпусу Січових Стрільців перейшли на територію Польщі та були інтерновані у польському таборі військовополонених у Луцьку. У нашому місті Євген Михайлович знаходився до квітня 1920 року. За умовами угоди Петлюри з Пілсудським він разом з усіма військовополоненими був звільнений з табору.
Постать Євгена Михайловича Коновальця, командира легендарних Січових Стрільців у 1918 – 1919 роках, чільника Української Військової Організації у 1920 – 1929 років та керівника Організації Українських Націоналістів займає одне з перших місць у плеяді видатних історичних діячів України. Життя і діяльність цієї людини незламної волі, високого духу і непохитної віри у свій народ можуть служити взірцем для сучасних і прийдешних поколінь українців.
Вулиця у Луцьку отримала ім’я Євгена Коновальця, який загинув 80 років тому від рук більшовицького вбивці. Коновалець віддав своє життя у боротьбі за незалежність України.
Коли трагічно обірвалося життя Євгена Михайловича, ця луцька вулиця була складовою частиною вулиці Юзефа Пілсудського – політичного опонента Коновальця, який заперечував ідею української незалежності. Іронічна посмішка історії?..
Лучанам можна пишатися тим, що на мапі Луцька є вулиця, присвячена Євгену Коновальцю – видатній людині, справжньому патріоту України.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
