33 роки тому вбили Василя Стуса
У 1985 році в ніч з 3 на 4 вересня у камері-одиночці табірної колонії біля села Кучино, Пермської області РФ помер Василь Стус – український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник.
Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991), Герой України (2005, посмертно).
Про це у Фейсбуці написала письменниця Оксана Забужко.
Подаємо її допис у повному обсязі:
«Я НАУЧУ ВАС СВОБОДУ ЛЮБИТЬ...» 33 роки тому, в ніч з 3 на 4 вересня, на безкраїх просторах Росії, в каторжанському Кучино було вбито одного з найбільших Поетів 20 XX ст., якраз того року номінованого Генріхом Бьолем на Нобелівську премію.
Випадково вчора гортала його листи з табору в пошуках одної цитати з зовсім іншого приводу – і наткнулась на ось цей його дитячий спогад з Донецька (котрий ще зветься Сталіно, і де його сестра згодом викладатиме математику Рінату Ахметову, – навряд чи знайти в 20 XX ст. іншого Поета, чия доля так тісно була б «зшита», крупною строчкою по всіх нервових вузлах, із усім злом, заподіяним його країні аж до дня сьогоднішнього!
«Пам’ятаю, як зробив першого приймача – сам! Дроту не вистачило – і я слухав навушники на морозі, в холодному сараї, вбравши на себе все, що міг. І цей детекторний приймач веселив мою душу. Чомусь запам’яталося надовго, як Б.Гмиря співав такої пісні:
Сбейте оковы, дайте мне волю –
я научу вас свободу любить.
Було багато інших пісень, але вони пішли за водою, як солома чи тріски. А ця – запам’яталася» (с)(В.Стус. Лист до сина від 25.04.1979)
Геній завжди наділений передчуттям судьби. Пісня ця (запис у тому самому виконанні – Б.Гмиря з хоровою капелою Українського радіо) – народовольська, каторжанська, була популярна серед російської інтелігенції в роки миколаївської реакції. Неважко уявити, як вона звучала в сталінські роки тим, чиї близькі пішли по тому самому вічному російському етапу (вічному, бо Росія – це країна-зона, країна-гарнізон, і її автентичний фольклор – тюремний, а населення ділиться на «конвойних і острожних»). Але цю пісню любив сам Сталін, і тому її крутили по радіо. І хлопчик у зимовому донецькому сараї на цей звук – здригнувся від поклику богів...
Така невеличка репетиція Гетсиманського Саду (потім у нього буде й Сад, і молитва про чашу, все, як завжди бувало й буває в історії в таких, як він, – «але не як я хочу, а як Ти»...). А ще потім – уже по своїй мученицькій смерті – він вчитиме нас, покоління за поколінням – ЛЮБИТИ СВОБОДУ.
(Хтось почує, хтось не почує. Хтось пройде мимо, хтось піде до росіян у конвойні, хтось виїде з свого абрикосового Донбасу – туди, в країну-гарнізон, на ті слабообжиті простори черговим «воєнним посєлєнцем»... У 2008-му «конвойна Юля» постарається, щоб його університет не отримав його імені, у 2010-му «конвойний Діма» повикидає його вірші з шкільної програми, – але пізно, пізно: ми вже вкусили з посадженого ним Дерева Свободи! Ми знаємо, як це – не кулитись од нагая, і не критись руками...)
І партизани в окупованому Донецьку, де навіть меморіальну дошку йому «конвойні» знищили, – сьогодні розклеюють ночами по мурах його рядки: Стус на свободі, він у себе вдома – і нема, і ніколи вже не буде над ним вашої жандармської влади...
Бережіть нас, Василю Семеновичу.
Спасибі Вам».
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
