У чоловіка, що сидить напроти, дуже художня, якась навіть поетична зовнішність, варта романів Гемінґвея. У нього добра посмішка, капітанська борода, засмага на серці і замріяний погляд крізь усе на світі, в якусь лиш йому відому далечінь. Це яхтсмен Василь Йосипович Яблонський. Три місяці на рік він – зірка на Світязі, його знає кожен, хто там побував. Біле вітрило кораблика пана Василя стало, наче якоюсь хорошою прикметою, по якій можна перевіряти погоду. Підійдеш до берега і вже мимоволі шукаєш поглядом розмірений рух його яхти на горизонті. Побачив – загадуєш собі гарний день.
Цей чоловік ловить вітер. Він мчить за мрією і знає, як зловити її за хвіст, як фантастичного дракона. В цьому є щось суто чоловіче і разом з тим щось дуже хлопчаче: мріяти про вітрильник, живучи на асфальті, далеко від моря чи бодай якихось пристойних водойм. Це бажання могло назавжди залишитись лише недосяжним міражем. Воно могло б розтанути в буденних справах і земній метушні. Він зробив чоловічий і людський максимум: збудував дім, посадив дерево і виростив сина ще й доньку. Зрештою, мрія – не необхідність. Без неї можна спокійно прожити. На мрію завжди бракує часу і не вистачає грошей. Але якраз лише мрія, така чиста і кльова, як у цього чоловіка, додає життю вогню і потужного вектору руху. Така мрія, як сама Любов, народжується від переповнення буттям і чимось абсолютним.
І хто знає, як воно склалося б, якби не печальний випадок, який відправив Василя Йосиповича, викладача картингу на станції юних техніків у Палаці учнівської молоді, на вимушену пенсію. Багато часу на роздуми про важливе. Простір, щоб відділити зерно від полови. І врешті, усвідомлення того, що маєш одне життя на здійснення того, чого справді пристрасно бажаєш. Він міг би завести город, кроликів чи кота. Міг би вигадати багато земних занять. Але серцю не накажеш. Для любові не існує півміри.
Одного дня в майстерні пана Василя розгортається велике як за масштабом, так і за метафізичною важливістю, дійство – він здійснює власну мрію. Процес довгий і захопливий. На згадку про нього він має з собою на човні (у відерці) фотоальбом з поетапним створенням яхти. З'являється каркас, як замальовка. Обшивається фанерою – і мрія набуває форми. Човен обростає красивими деталями з червоного дерева і елегантними білими вітрилами. Яхта отримує ім'я "Алекс", на честь найменшої, але такої важливої для нього жінки, – трирічної онуки Сашеньки, і через три роки праці, відкоркувавши на березі шампанське, спускається на воду. І з тих пір, уже шостий рік поспіль, щоліта капітан Яблонський підіймає сніжно-біле вітрило, ловить вітер і будить фантастично красиве світязьке сонце на світанку.
Колись в Болгарії він побачив красиву бухту і зловив себе на думці: "Гарно, як на Світязі". І зрозумів, що немає сенсу їхати за тисячі кілометрів, коли поряд є своя не менш дивовижна краса. Відтак щороку, влітку він проводить два місяці на найбільшому в Україні озері. Це особливе для нього місце. Вони зі старим Світязем мають про що поговорити і схоже вже давно порозумілися. Капітан з повагою і увагою ставиться до його норову і примх, адже доводилось ночувати у шторм в очеретах Гряди, в той час як тимчасовий літній дім має на базі політеху. Світязь віддячує йому попутним вітром і казковими краєвидами. І вдячними гостями яхти, яких він, між іншим, не шукав. Вони самі ловили яхтсмена за рукав з проханням покататися, щойно той кине якір. Капітан щиро і з радістю розповідає про свою красуню, як про виплекане дороге дитя. З любов'ю і пристрастю, як про кохану жінку.
Пан Василь чекає літа, як дитина канікул, щоб спустити на воду свою мрію, погладити хвилю і по-хлопчачому випробувати себе на швидкість. "Я потім ще два місяці відхожу від життя тут. Так, вдома є чим зайнятися, але це інше..." Так. Інше. Бо морський вовк, хоч раз відчувши дику свободу вітру, напружено чекатиме її знову. Так. Інше. Бо чоловікові іноді потрібно побути без усіх, щоб стати самим собою. Хтось ховається в печері. Хтось полює на мамонта. А він ловить вітер і біжить за туманом. І в тому його щастя і краса. Бо здійснити мрію – це прожити не даремно. Це додати гарячих барв життю і градусів до температури тіла. І довести, що можна спокійно існувати і без заповітних бажань, а можна прожити життя-мрію.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
