Що робити з постіндустріальними зонами? Це універсальна проблема сьогодні у світі. Раніше такі території використовували для дуже специфічних цілей, а зараз вони не придатні для життя і дуже забруднені. Йоуст родом з Нідерландів, Джей — з Південної Кореї, але ми обоє живемо і працюємо в Лондоні. Ці проблеми дуже по-різному вирішуються залежно від суспільних контекстів і саме тому дуже важко дати якусь пораду конкретно для України.
Що дійсно можна зробити — це розпочати дискусію. Проблема складна: потрібно подумати, як ви бачите такі території, хто і як використовує розміщені там будівлі і простір навколо них. Варто не втратити усю цю комлексність у процесі регенерації. Не можна просто стерти все і почати з чистого листа.
Промприлад цікавий тим, що це не мертва фабрика. Вона досі функціонує, використовуючи близько 10% своїх потужностей. Це відкриває можливість сприймати старий завод не просто як шматки заліза, але як частину економіки.
Одна з найбільших помилок у Британії — це перетворення залишків індустріального минулого на частину нерухомості і додавання їй вартості. Наприклад, старий кран у порту стає декорацією для дорогих апартаментів біля води. Індустріальні залишки втрачають будь-яку соціальну чи економічну вартість і трансформуються в елементи естетики. Неправильно таким чином ігнорувати цей історичний спадок.
Стару фабрику можна трансформувати так, щоби продовжувати частину її колишньої діяльності. Це дало б змогу молодшому поколінню навчатися на досвіді робітників.
Інший цікавий аспект — спроби передати Промприлад у громадську власність. Це неймовірно важливо. У містах часто закривають все, крім основних державних функцій: лікарень, шкіл, — або приватної власності: житла, магазинів, офісів. Між ними не залишається ніякого громадського простору: бібліотеки зачиняються, музеї перебувають під тиском, громадські центри занепадають. Можна спостерігати приватизацію міста.
Це глобальний процес, який відбувається в Україні також. Він знищує для майбутнього покоління можливість мислити поза державними і ринковими категоріями. Суспільство завжди було чимось більшим, ніж держава чи ринок. Однак, ми чомусь будуємо міста, які не відображають цю комплексність. Ми створюємо міста, які є дуже обмеженою версією того, чим люди можуть бути.
Варто підтримувати простори, які перебувають у суспільній власності, наприклад, за допомогою краудфандингу або через залучення благодійних внесків. Під час ревіталізації постіндустріальних зон варто впроваджувати нові форми колективної власності та фінансування. Потрібно розглядати такі території як платформи, а не як продукти, давати їм реальне місце в економіці. Варто працювати з тим, що ми вже маємо; а також відкривати нове, використовувати доступні технології.
Джей Ан, Йоуст Бойндерман і Олександр Шевченко на фестивалі «Сеанс міського сканування». Фото: Марго Дідіченко, CANactions
Активізм і відповідальність
Молодим активістам і активісткам радимо думати про різні аспекти впливу, який можуть мати їхні проекти. Коли проектуєте стілець, отримаєте в результаті не лише стілець. Його будуть використовувати, а значить буде користувач. Це не лише про те, аби створити продукт. Дуже важливо переконатися, що ви нікому не завдасте шкоди.
Що змушує людей по-справжньому перейматися тим, що вони роблять, а не лише тим, щоби мати роботу? Ми стрімко створюємо економіку, де можливість опікуватися якістю і впливом на людей раціоналізуються, оскільки все має бути ефективним і працювати швидше. У Британії можна помітити, що працівники не беруть на себе відповідальності, їх надихають лише виконувати свою роботу. Наприклад, у кол-центрах операторам говорять, що вони повинні закінчити розмову з клієнтом якнайшвидше.
Чи можемо ми, як суспільство, заохотити людей більше перейматися тим, що вони роблять, брати відповідальність? Поводити себе як мешканці міста, а не лише як наймані робітники? MetaLab показує нам, як жити разом в містах. Це проект не лише про економіку міста чи про будівлі. Це про створення спільнот, які дозволяють людям взаємодіяти і спілкуватися напряму.
Джей Ан та Йоуст Бойндерман. Фото: Марго Дідіченко, CANactions
Міста в Україні
Ми відвідали лише три міста в Україні: Київ, Львів та Івано-Франківськ. У Івано-Франківську відчули неймовірну енергію. Це не місто, яке застрягло. Воно рухається, розвивається, шукає, що йому потрібно. Є відчуття, що тут відбувається багато експериментів і оптимізм завжди приходить разом з песимізмом.
У Івано-Франківську багато підприємницької, інноваційної діяльності. Ми обідали в ресторані Fabbrica, який використовує лише місцеві продукти. Вони свідомо намагаються не бути надто дорогими, це демократичне місце. У них найкращий дитячий майданчик, який ми коли-небудь бачили в ресторані у Європі.
З урбаністичної точки зору Київ досить цікаве місто, воно розвивається. Дуже важко критикувати щось, не знаючи контексту. Ми помітили величезну різницю між багатими і не дуже забезпеченими людьми. Деякі частини міста — красиві, а деякі — не дуже.
У Барселоні багато індустріальних районів 1950-х років майже не мають публічного простору. Вони були шматками закинутої території і простору між машинами. Знадобилося 50 років, щоби у них почали створювати новий публічний простір, перетворили ці території на справжні житлові квартали. Зараз вони надзвичайно яскраві, зелені. Цікаво, чи такі процеси відбуваються тут.
Очевидна річ, що українські міста і Київ зокрема — це частина Європи. Україна має спільний культурний та історичний спадок як з Західною Європою, так і зі Сходом. Європа велика і дуже різноманітна.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
