Він народився у передмісті міста Ромни — Засуллі, тепер Сумської обл. в родині машиніста-залізничника Дмитра Олександровича Давидова і Юлії Максимівни Яновської. «Антоненко-Давидович» одночасно є псевдонімом і прізвищем його прадідів — реєстрових козаків Антоненків.

Після Охтирської гімназії Антоненко-Давидович вступив на природничий відділ Харківського університету. Невдовзі переводиться на історико-філологічний факультет Київського університету. Через матеріальні нестатки та безперервну зміну влади офіційно так і не здобув вищої освіти. Йому довелося опановувати науку самотужки.

У 1920-1921 роках Борис Антоненко-Давидович завідував Охтирською повітовою наросвітою. Разом із більшовиками він воював проти місцевих повстанських ватаг, збирав продрозкладку й проводив вибори до Рад. Пізніше він розчарувався у більшовизмі. Вирішив зайнятися літературою.

1927 року в журналі «Життя й революція» надруковано повість Антоненка-Давидовича «Смерть». Письменник намагається дослідити феномен більшовизму. 1929 року Антоненко-Давидович випускає у світ збірки репортажів «Землею українською», в яких багато місця приділено національному відродженню. Після цього письменника звинувачують у націоналізмі. Він змушений переїхати в Алмату, Казахстан.

2 січня 1935 року Антоненка-Давидовича заарештували й під конвоєм відправили до Києва.

«Я не знаю, які у вас є засоби впливу на в'язнів під слідством. Та навіть коли б, припустимо, якимись невідомими способами вам пощастило зламати мене і я виказав би вам на себе й на інших оцю фантасмагорію, і коли б ви не тільки дарували мені моє «мерзенне», як ви кажете, життя, а навіть випустили на волю, то я повісився б на першому ж сучку. Тому що таким людям як я, можна жити з переламаним хребтом, але з переламаним моральним хребтом я жити не зміг би», - казав він на допиті.

На підставі фальшивого звинувачення Антоненка-Давидовича було засуджено на 10 років концтаборів. Письменник відбував засудження у СИБЛАГу та БАМЛАГу. Після того його відправили на довічне заслання в село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.

Після повернення до Києва у 1957 році Антоненко-Давидович вирушає в подорож Україною. Враження від подорожей передає у збірках репортажів «Збруч» (1959) та "В сім'ї вольній, новій" (1960). Допрацьовує привезений із заслання в чернетці роман «За ширмою». Відразу після виходу роману письменника знову починають звинувачувати в неблагонадійності. У 1970 році вийшла книжка «Як ми говоримо», в якій автор розмислює над культурою української мови.

Борис Антоненко-Давидович помер 8 травня 1984 року у Києві. Похований на Лісовому кладовищі в Києві.

Книжки Бориса Антоненка-Давидовича виходили у Болгарії, Польщі, Англії, Канаді, США та Австралії. Через 5 років після його смерті в Україні виходить книга художньої прози «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки». За неї Антоненку-Давидовичу посмертно в 1992 році присуджено Державну премію ім. Т.Г. Шевченка.

Поет Максим Рильський зустрівся зі своєю майбутньою дружиною у знайомого Івана Очкуренка. Це був земляк, який дозволив йому пожити у своїй квартирі у Києві. В 1923 році Рильський влаштувався вчителем української мови і літератури у Другій залізничній трудовій школі - нині СШ №7 імені Максима Рильського.