Мої улюблені місцини в Луцьку – це законсервовані роками закутки. Ти пам'ятаєш їх все життя однаковими. Можливо, вони трохи пошарпані часом, нехай навіть змінились несуттєві деталі, але за великим рахунком залишаються такими, якими запам'ятав їх колись.
Луцька дитяча залізниця – це не просто унікальна забавка для малюків. Це казковий, неймовірний приклад збереженого роками дива… Вона, наче часовий портал, повільно затягує тебе у дитинство. Спочатку дзвінкий і якийсь ніби іграшковий звук гудка потяга, який чути ще здалеку, лоскоче у серці незбагненним дежавю. Злітає пил з дитячих згадок, заворушилась давно забута радість. Решту дороги уже йдеш чи то на звук, чи то на спогади, які стають все яскравішими з наближенням. З кожним кроком злітають роки, як з осіннього дерева листя. І ти провалюєшся у лише тобі зрозумілі найтепліші, найсолодші у світі спогади, натискаючи підошвою сандалів яскраво-жовті м'ячики опалої аличі…
Маленький, але вигадливий вокзальчик станції "Росинка", здається першим пригадує тебе, а потім уже ти його. Його сходи подекуди покришились. Це і не дивно, адже на них зійшлись тисячі дитячих доріг маленьких лучан. З 1954 року тоді ще трофейний Паровозик, побудований у 1941 році німецьким заводом «Геншель», до сучасної новішої моделі, перекатав, без перебільшення, все місто. Масивні дерев'яні двері станції з хитрою геометрією різьблень вкриті милими тріщинками, ніби рідне обличчя зморшками. Крізь шибку можна роздивитись газову грубку, як колись у бабусі вдома. Чорно-білі фотографії на стіні. Стара громіздка, але досі робоча фото техніка. Програвач на вінілових платівках. Модель діючого дитячого потяга, зроблена дитячими руками "з того, що було в гаражі". Фара від того самого, ще першого трофейного паровоза. Тут від одного погляду теплішає. Здається, час зламав об це місце зуби…
Ступаю на перон. Потяг щойно пішов. Ми завітали сюди навмання, без розкладу. На станції ні душі. І на всю околицю, скільки стає сил у простеньких колонок програвача, ніжним оксамитом співає Елвіс "…Can't Help Falling In Love…". Ніби сон, їй-богу.
Поступово перон наповнюється людьми. В батьківських постатях впізнаєш однокласників, сусідів – усіх тих, з ким катався тут маленьким. У них замріяні обличчя. В їхніх очах спогади. Кожен з них не просто привів розважити дітей. Кожен із них ловить за хвіст власне дитинство.
До станції наближається господар цього затишного дому. Він свистить і підстрибує. Він тішиться гостям і впізнає їх по очах. Колеса скрегочуть по старих рельсах, яким за декілька літ стукне ціла сотня років. Обличчя машиніста гарне й добре. Він посміхається і махає рукою. На ньому гронами висять діти і тягнуть кожен у свій бік. Кабіна паротяга забита малюками. Олександр Михайлович не відмовляє нікому. Його люблять, як рідного.
Двоє дівчат в маленькій хатинці обабіч станції переводять стрілки, зустрічають поїзд..
– Подобається вам тут? – питаю.
– Дуже, – кажуть. – Нас тут люблять і хвалять. Ми виросли на цій залізниці. Тут працював наш дідусь, завжди брав з собою. Йому 60 і він вже 5 років на пенсії, а ми от і далі на залізниці.
Вздовж вагонів шикуються малі провідники і контролери. Серйозні. Ні краплі іронії. Діти на роботі. Малою я захоплювалась ними і заздрила. Захоплююсь і заздрю їм тепер, але вже по-іншому. Напевно, багато з них почнуть свій шлях в дорослу професію з цієї залізниці. Абсолютно точно усі вони закохаються в дорогу і подорожі. Ритм коліс потягу назавжди прописав в їхніх серцях код любові до шляху за горизонт. З цього перону стартують тисячі щирих дитячих мрій і летять вздовж річки Сапалаївки, колишучи густий очерет. Поїзд несе тебе уже не крізь хащі зарослого колишнього ботанічного саду, він везе тебе крізь роки… Де дерев'яна лава вагону так високо, що ноги ще не дістають підлоги. Де батьки – ровесники тебе теперішнього, вдома чекають суботні мультики і мамине печиво, а літо довге, як ціле життя…
І нехай з тих пір Слоник у парку уже 100 разів змінив свій колір і перестав бути фонтаном, сад заріс чагарником, а старий рідкісний клен скинув з крони кору – то є життя і в нього свої закони. Але дух дитинства і спокою, віри-в-усе-на-світі і довіри-кожному-й-скрізь тут залишиться назавжди. Минатимуть роки, але дітвора й далі ходитиме сюди на ретро-прогулянки, де, як у мультяшній пісні, "мама каталась і тато катався, коли вони були такими, як я".
Такі душевні заповідники, вільні від часу і змін, мусять бути як нагадування про вічні цінності і незмінність найважливіших життєвих орієнтирів. Щоб було куди сховатись, якщо в цій божевільній дорослості раптом щось піде не так, а серцю захочеться чогось справжнього. Щоб дитина у кожному з нас могла стати в одну мить щасливою від квитка на дитячий потяг у жмені і карамельок в кольорових платтячках в кишені.
Бо, напевно, так і працює зв'язок поколінь.
Мабуть, так і передається естафета любові.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
