Джерело: Радіо Свобода

Левко Лук’яненко закарбував своє ім’я в українській історії – хоча б тим, що був автором Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. І саме в цей день був його день народження. Символічно! А, може, це знак згори?

Життєвий ірраціоналіст?

Не скажу, що добре знав Лук’яненка, але доводилося в різний час зустрічатися з ним. І чомусь у мене склалося враження, що це світла людина, яка «не зовсім від цього» світу, щось у ній є містичне й водночас ірраціональне.

Бо ж хіба раціонально (з точки зору радянського обивателя) виглядала його біографія? Випускник юридичного факультету Московського університету і водночас член компартії міг би робити успішну кар’єру по партійній лінії. Як це, наприклад, робив його ровесник Михайло Горбачов. До речі, вчилися вони на юрфаці в Москві майже в один і той же час. Обоє були з селянських сімей. Навіть родові корені в обох дещо пересікаються – дід Горбачова по материнській лінії був із Чернігівщини, де народився Лук’яненко. Однак, які різні долі цих людей… Зрештою, Лук’яненко міг робити кар’єру по лінії юридичній.

Але він обрав долю дисидента, який у період «відлиги» разом зі своїми однодумцями намагався створити підпільну партію, що мала на меті здобути незалежність України. Для радянської людини це «було вкрай нерозумно».

Далі був смертний вирок, довготривалі ув’язнення.

Уперше я побачив Лук’яненка в період «перебудови» на зборах Львівського «Меморіалу». Тодішній його виступ мені врізався в пам’ять. Лук’яненка не дуже хотіли пускати до трибуни. Адже це був «крамольний дисидент». Коли ж надали йому слово, то говорив він про речі на той час ще незвичні. Він виступив із критикою Леніна, закцентувавши увагу, що радянська система зі всіма своїми вадами була створена цим теоретиком і політиком.

Саме в часи «перебудови» Лук’яненко опинився у вирі політичної боротьби, результатом якої стало омріяне ним проголошення незалежності України. Показово, що коли в Москві владу хотіли захопити путчисти, Лук’яненко писав Акт незалежності нашої держави. У нього не було страху. А були сподівання.

​Мрії та реалії

Однак, чи справдилося те, про що мріяв Лук’яненко? Чи була побудована та Україна, якою би він хотів бачити її – де існує справедливість і де не жирують казнокради; де нормально функціонує економіка; де люди не покидають масово країну, бо не можуть у ній заробити на прожиття; де, зрештою, повнокровно розвивається українська мова й культура. На жаль, у часи незалежності будувалася не така Україна.

Чи була в тому вина Лук’яненка? Адже він був своєрідним патріархом колишніх дисидентів, які пішли у владу. Очолював партію, що стала парламентською. Сам неодноразово обирався депутатом Верховної Ради. Був на високих державних посадах.

Звісно, при бажанні можна сказати, що в тих бідах, які пережила й переживає наша держава, є й частка вини Лук’яненка. Але таке звинувачення кинути найлегше. Складніше зрозуміти цю людину. Я переконаний: цей чоловік бажав добра Україні. Інша річ, багато з того, що він робив, не вдавалося. Чому?

Треба враховувати, що дисиденти були своєрідними мрійниками. Вони вибудовували «ідеальні» політичні моделі. Однак не дуже задумувалися над тим, як їх реалізувати. А для реалізації потрібен досвід, розуміння тонкощів управління.

Який же був досвід у Лук’яненка та його соратників? Переважно досвід боротьби з радянським режимом. Це досвід революціонерів, які ладні ламати систему.

Так, радянська система була зламана. Але після «ломки» треба було будувати. Дисиденти не особливо це вміли. Та й «критичної маси» підтримки в українському суспільстві після проголошення Незалежності в них не було. Україна й далі, за великим рахунком, багато в чому лишалася радянською.

У такій ситуації дисиденти-мрійники, опинившись у системі влади, зустрілися з прагматиками – переважно колишніми комуністичними й радянськими функціонерами. Ті мали чималий управлінський досвід. Була в них також електоральна підтримка. Тому вони відносно легко нейтралізували й маргіналізували дисидентів.

Серед них опинився Лук’яненко. За часів президентства Леоніда Кравчука, в 1992 році, йому запропонували поїхати надзвичайним і повноважним послом у Канаду. На позір, це виглядало гарно. Адже Канада – розвинута країна Західного світу, де до того ж є велика українська діаспора. Здавалося, для Лук’яненка відкривалося широке поле діяльності. Однак, схоже, у владних кабінетах мали інші плани. Потрібно було «вислати» з України авторитетного опозиційного політика, щоб він «не заважав». Це вдалося. Лук’яненко склав із себе повноваження народного депутата й голови Української Республіканської партії, яка заповідалася стати серйозною опозиційною силою. З часом ця партія почала розвалюватися й втратила підтримку.

На дипломатичній роботи Лук’яненко довго не був – близько півтора року. Повернувшись в Україну, брав участь у різних політичних проектах. Не будемо тут вдаватися до деталей. Зазначимо лише – це були більш чи менш опозиційні проекти. Часи мінялися – але Лук’яненко не змінювався. Він і далі лишався опозиціонером.

Наскільки політична діяльність Лук’яненка в часи незалежності була успішною й конструктивною – хай про це судять політологи. Принаймні він робив свою справу. І був чесним із собою.

В останні роки Лук’яненко відійшов від активної політичної діяльності. Давався взнаки вік. А, можливо, й «опускалися руки», бо важко було вплинути на ситуацію. До того ж сучасним українським політикам, більшість з яких відзначається жорстким прагматизмом, цей колишній дисидент виявився «не цікавим».

Зате Лук’яненко «воював пером». Ним було написано й видано низку книг – переважно мемуарного характеру. Зрештою, ця праця була належно оцінена. У 2016 році йому вручили Шевченківську премію у сфері публіцистики й журналістики.

Лук’яненко помер, не доживши до свого 90-ліття якихось півтора місяці. Із його смертю, здавалось би, відійшов цілий «материк» нашої історії – «материк» дисидентів, які мріяли про «гарну Україну». Сумно! Маємо інші реалії. Але життя – це боротьба. І саме достойне життя в боротьбі прожив Левко Лук’яненко.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.