8 і 9 травня цього року найяскравішим видовищем знову став придуманий у Росії так званий Безсмертний полк, на ходу якого виходять далеко не завжди онуки і правнуки і не завжди з портретами своїх дідів, ідеться у сюжеті ТСН.Тиждень.

При цьому побачити в цих колонах реальних ветеранів, яким повинно бути щонайменше 90 років, стало цілою проблемою. Технологія, яку придумали ще 2011 року і охоче підхопили в Кремлі, успішно працює. Точно сказав президент Петро Порошенко під час акції "Перша хвилина миру": "Цей "Безсмертний полк" Росія розглядає як реальний підрозділ своїх Збройних сил. І бажання українців вшанувати пам'ять дідів і прадідів, які здобули перемогу у Другій світовій, вміло використовує в нинішній гібридній війні проти нас".

Що крім влучних слів запропонували в ці дні тим українцям, хто все-таки хотів згадати? Чи скористались відповідальні за інформаційну політику в Україні шансом розказати історію справжню, а не буквально видуману радянську, яку й досі просуває Кремль через театральні "безсмертні полки"? Чи знають ті "рядові", які в них йшли, що Сталін скасував це свято? Що забороненим воно було аж до 1965 року, коли комуністи вирішили переписати війну на новий лад? Що ми з вами знаємо, скажімо, про реальну участь України і її втрати у Другій Світовій?

Спочатку говорили про 6,75 млн загиблих. А нині вже відомо, що разом із убитими, померлими, жертвами концтаборів, депортованими і так званими вивезеними остарбайтерами Україна втратила до 14 мільйонів людей.

А чи багато ми знаємо про так звані "заград-отряди" НКВДистів, які стріляли в спину своїм же, виконуючи наказ Кремля - "Ні кроку назад!" Їх, до речі, теж називають ветеранами. І вижило їх найбільше. 

А про маршала Жукова, який серйозно вважав, що ворога треба завалити трупами! А на ролі цих трупів цілком підходять українці, які пережили фашистську окупацію. І що хлопців, мобілізованих на Київщині під час наступу Червоної армії, озброювали половинкою цеглини і відправляли у їхню першу і останню атаку?!

Лише недавно почали спливати цитати, з приводу яких досі сперечаються. Коли постало питання, як же забезпечити 300 тисяч українських новобранців, Жуков заявив: "Обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше в Сибирь после войны ссылать". 

Всього в загони смертників московські генерали зібрали 900 тисяч українців. А хто знає, що стоїть за словом Корюківка і чим це містечко відрізняється від відомого на увесь світ білоруського села Хатинь? Про нелюдську жорстокість фашистів у Хатині, де спалили 149 мешканців, мала знати кожна радянська людина. А про українське містечко у Чернігівській області, де спалили жінок і чоловіків, дітей і старих було у 45 разів більше, воліли не говорити. 

Українська Корюківка в час Другої Світової війни стала місцем найжорстокішої у світі розправи над мирними жителями за три дні було знищено майже 7 тисяч людей, але чому ж після того вона не стала героїчним поселеннями і чому про неї не пишуть навіть в підручниках?

У 1943 році Корюківка була величезним навіть за теперішніми мірками селищем, тут жило багато забезпечених людей, а на площі був розташований розкішний ресторан з офіціантами, і саме в цей заклад зганяли людей з навколишніх вулиць начебто на перевірку документів, а потім розстрілювали наче на скотобійні. У перші ж години вбили 500 осіб.

В іншому кінці Корюківки була ще одна сім'я - солдатська вдова з чотирма дітьми. Галина Попова розповіла, що її брату Олексію на той час було 8 років, а їй - чотири. Ще одній сестрі Валентині було рік і три місяці. Їхніх сусідів не зганяли нікуди, а просто постріляли по хатах.

Небувале за розмахом знищення мирного населення Корюківки розпочалось 1 березня о 9-й ранку, сюди в'їхала Зондеркоманда 4А, керівниками групи були німці, однак сама група загалом складалася з угорців та слов'ян. За словами Сергія Бутка, наукового співробітника Інституту національної пам'яті України, у каральній команді було 300 осіб.

Чому ж Корюківка без втрат простояла два роки окупації і раптом - знищення? За кілька днів до жахливої трощі на німецьку в'язницю в Корюківці напали партизани, напад розробив комуніст Микола Попудренко. Історик Андрій Науменко стверджує, що Попудренку цей напад потрібен для того, щоб зарекомендувати себе на високому рівні.

Партизани повбивали німців-охоронців та визволили двох дітей партизанського ватажка Федіра Ступака, яких відвезли в Москву. За фашистськими порядками після такого населення підлягало знищенню. Людей стріляли по хатах, а помешкання підпалювали, аби не ховати трупи.

За словами Попової, її брат сказав: "Дядечку, не вбивай нас. Я ще жити хочу. І щось у нього спрацювало. Він сказав: "Йдіть звідси". І показав на поле".

Вцілили і Ганна Нековаль з мамою, які заховалися у ковбасні на розі, де наразі звичайний будинок. А потім якась добра душа прихистила  їх  ще з кількома жінками у погребі. Вже потім вона дізнається, що в ресторані в центрі розстріляють двох її братів, молодшому було чотири роки. Усього було вбито 6700 людей. Сьогодні вдалось встановити імена лише 1700. 

Тих, що вціліли в Корюківці, зараз кілька людей, і вони не охоче відповідають на питання, чому радянська влада замовчала трагедію.

Навколо Корюківки - суцільні ліси, адже Чернігівщина - це Полісся, і саме в лісах на той момент знаходилось за різними оцінками від 3 до 5 тисяч партизан. Саме вони спочатку спровокували німців, а потім жоден з них не зрушив з місця, аби порятувати місцевих. Однак партизани лише спостерігали, але бездіяльність - такий самий злочин. "У них були вказівки – не втручатися. Треба було довести населенню, що німці - звіри і треба народу підійматися на боротьбу", - сказав Андрій Науменко.

Нацистські звірства були частиною кремлівського плану. Тому вони самі і створювали приводи для них. Та говорити про це було не можна - кинути  тінь на світлий партизанський образ означало щонайменше опинитися в концентраційних таборах ГУЛАГу.

Найбільше лицемірство - на площі, де стояв той самий ресторан, де вбито найбільше, за радянської влади встановили меморіал тим самим партизанам, які спочатку спричинили, а потім не втрутились у той геноцид.  

У 2013 році наче розпочали будувати меморіал чомусь в хащах на болотах за півторА мільйона доларів. Зробили покручений місток та каплицю, а ще дорогу, злі язики кажуть, вона дивним чином веде і до дачі колишнього голови райадміністрації. Свідки розповідають, що їхні батьки через три роки прийшли до селища подивитися, де лежать їхні рідні, а побачили - черепа.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.