Замок Любарта у Луцьку – здавна був привабливою родзинкою для поетів, мандрівників, художників. Про образ твердині у їхній творчості можна сміливо писати мистецтвознавчі дисери.
Наразі – коротка підбірка 5 українських поетів, які писали про замок. Усі вірші написані з 1883 року до 1988.
Леся Українка, уривок поезії «Віче», 1901
Зубчата тінь від замкового муру
все довшала, а далі й двір покрила.
В бойниці небо стало темно-синім,
не стало вже червоного віночка
на голові малої Жанни д'Арк,
а ми співали... Раптом наша варта
нам гасло подала: «Гуси, додому,
вовк за горою!» - Все затихло миттю:
«великі» йшли!.. Під муром притаївшись,
ми бачили, як постаті незграбні,
хитаючись та пишучи «мисліте»,
блукали по замковому дворі, -
«великі» йшли з веселої беседи.
Ой, видко, шлях був довгий та трудний,
либонь, їм там судилось ночувати...
Таємне віче розійшлось таємно:
скрадалися ніжки маленькі тихо
у темряві; ніхто не озивався:
ручки стискались мовчки на прощання;
за брамою всі різно подались...
Де ви, мої товариші колишні?
Ми розійшлися, мов стежки по лісі.
Чи ви коли ще згадуєте замок
і всі ті речі, співи, таємниці?
Чи, може, вам - «великим», мудрим людям -
тепер уже не до дитячих мрій?..
Олена Пчілка, уривок поезії «Волинські спогади», 1883
Ти, Луцьк стародавній, що досі слід явний
Ховаєш старої давнини,
Й тебе я спізнала, й тебе пильнувала, -
Були то хорошії днини!
Старезний твій замок, дідизни останок,
Навік в моїй думці зостався.
І повідь весняна, широка, - і давня
Та церковця, в котрій прощався
Мій дух із тобою!.. Не жалем-журбою
Хотіла б тебе спом'янути,
Волинський куточок, де мов в сповиточку
Години ті сплять незабуті!
Юрій Косач, «Любартів замок у Луцьку», 1926
Над стрем'ям Стиру - срібнолукий Лучеськ
нап'яв тятиву: хланями просторів
дзвенить стріла, синіє хмар співучість,
і горда башта стала на дозорі.
Гніздо шулік - це замчище суворе,
оселя чвар і зрад, похіття і жадоби,
ні, недарма їм судищ, в непокорі,
жадав народ, зриваючи закови.
Лунав тут гомін учт, чаділи жаги
сновид святенних, захмелілих мстою;
на вежах маяли зміїні жала-стяги,
палало золото, загарбане розбоєм.
Мовчать бійниці. Тишу полуденну
холодить легіт з піль, голубить промінь,
та вже Любарт не вступить у стремено,
не задуднить помостом ратна комонь.
Давно вже прах розвіян Ягайлонів,
і шарлат витлів вщерть княжат похмурих;
їх срібний панцир потоптали коні
полків козацьких, кресаних у бурях.
Ось башти тінь - сторіч привиддя чорне -
Впаде на площу, а на яснім ґанку,
де весен памолодь, сторінку перегорне
чиясь рука
«Життя нового» Данте.
Кость Шишко, «Луцьк напровесні 1971»
Півколом місто обступило
свинцеві дзеркала води.
З труби цегельні - сивий дим.
Мостів пружні бетонні жили
стягли з зусиллям береги:
високий з вкрапленням хатинок,
й будинок сперся на будинок
на клапті плоскої дуги.
Незграбний велет-елеватор
важким дредноутом пливе.
І кран застиг, мов журавель,
над цегляним гніздом театру.
Губна гармошка хмарочосу,
собору срібні куполи,
й на ложі вуличних полиць -
будівлі, мов книжкові стоси.
За обрій вітер одганя
рудаву пінку черепиці.
Тут - древня церква чепуриться,
там - вежі замок ввись підвів
і грізно зириться з-за костелу.
А ген, де лугу просторінь,
крокують щогли в далечінь,
на дріт нанизуючи села...
Дмитро Павличко, Без назви, 1980-ті
На замку Любарта в бійниці -
Гніздо пташине.
Нема нікого. Погляд птиці
Під серцем лине.
Десь перфоратори і кайла -
З міського виру.
А може, коні Свидригайла
Летять до Стиру?
А може, їдуть до Варшави
Княжата ниці
На балювання та забави
В чужій столиці?
Любили втискуватись предки
В передпокої,
Тягнулись хтиво до серветки
Балів герої...
На вежу вийшла ціла школа. -
Тихіше, діти!
Там на гнізді пташина квола,
Не сполохніте!
Не чують? Ні, не розуміють.
В них інша мова.
А гуси на лугах біліють,
Як скатерть нова.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
