Леонія Цілінська врятувала Сереховичі, але загинула від рук односельців?

Сім’я Цілінських оселилася в Сереховичах у 1921 році. Їй належали найродючіші землі між Сереховичами та Грабовим. Коли влада змінилася з польської на радянську, родина залишилася в селі.

– Пані Леонія з чоловіком мали багато дітей: синів Костянтина, Юрія, Віктора, Бориса та дуже вродливу доньку Мусю, – розповідає Галина Анісімова, батьки якої жили неподалік від польського маєтку, що розташувався в урочищі Околонія. – Юрій був офіцером і в 1939 році його призвали в польську армію. Згодом він потрапив у полон до німців. Його дружина Марія Охман вчителювала у місцевій школі, в 1939-1940 роках навіть очолювала педагогічний колектив.

Старожили згадують Цілінських як доброзичливих людей, які підтримували хороші стосунки з селянами. Їхні діти гралися з сусідськими. Пані Леонія допомагала бідним, коли ті хворіли, і порадами, і ліками.

Цілінські мали великий сад, що в той час могли дозволити собі лише багатії. У ньому достигали яблука та груші, порічки й смородина. І донині в однієї із сереховичанок зберігся кущик кизилу із саду поляків. Господиня варила з плодів варення та возила на продаж у Ковель. Щоправда, сам господар полюбляв оковиту та гру в карти. Як наслідок, програв майно, що належало родині, спився і помер.

На цьому кладовищі похована родина Цілінських, неподалік його й розстріляли поляків

– Пані Леонія дещо зналася на медицині, тому не раз допомагала односельчанам, – розповідає колишня вчителька сереховичівської школи Раїса Заяць. – Мій батько Сава Корнісік у п’ятирічному віці впав з лавки, тож, коли його батьки звернулися до Цілінської, вона легко встановила йому правильний діагноз: вивих тазостегнового су­глоба. Щоправда, сім’я не мала грошей, щоб лікувати дитину, тому тато так все життя й накульгував.

Неспокійними були часи після того, як Західну Україну приєднали до Радянського Союзу, тим паче, коли розпочалася Друга світова вій­на. Після окупації району, окрім регулярних німецьких військ, партизанів та УПА, в лісах нишпорили озброєні банди, непідконтрольні жодній зі сторін, тому, на думку окремих краєзнавців, заможна родина поляків стала жертвою злочинців, що прагнули збагатитися.

– Якось селом поповзла чутка, що незабаром через Сереховичі із Седлища в Тойкут проходитиме німецький обоз, – провадить Раїса Савівна. – Двом місцевим жителям із сумнівною репутацією спала на думку нерозумна ідея випробувати фашистську міць – вони вирішили кілька разів стрельнути по обозу й подивитися, що з цього вийде. Люди розповіли про це Леонії Цілінській, а вона жила неподалік від цих «сміливців». Невідомо, як жінка вмовила односельців не робити цього. Тож обоз мирно, без інцидентів минув Сереховичі й вирушив у сусіднє село Грабове. Так полька врятувала і людей, з якими німці неодмінно розправилися б, і село, яке спалили б.

Та лиха доля не оминула саму Леонію Цілінську і її родину. Одного дня пізно ввечері 1943 року до маєтку поляків під’їхало кілька підвод. Невідомі наказали родині та ще кільком людям, які були в будинку, збиратися. Їхали поштовою дорогою в напрямку піщаної гори, минаючи кладовище. Неподалік цвинтаря, на полі, підводи зупинилися. Згодом пролунали постріли.

 – Полеглих там же й захоронили. З Цілінськими загинула їхня невістка Марія Охман, яка все життя навчала українських дітей, – розповідає Раїса Заяць. – Пізніше на прохання сина Костянтина, який залишився живим, бо був далеко від рідного дому, Цілінських перепоховав на кладовищі односельчанин Федір Кошелюк. Згодом Костянтин поставив власним коштом рідним пам’ятник. Після цих трагічних подій у Сереховичах люди казали, що Цілінська загинула, хай як це парадоксально, від рук тих, кому допомагала. Син Костя після війни жив в Одесі. Подальша його доля невідома. Пам’ятаю, як у сімдесятих роках минулого століття моя мама, що була добре знайома з Цілінськими, на одне із релігійних свят отримала з Польщі вітальну листівку від іншого сина Леонії Цілінської – Юрія.

У трагічній історії польської родини є ще чимало білих плям. Одні зі старожилів розповідають, що в тій трагедії вижили лише сини Костянтин та Юрій, бо були у від’їзді. Втекти від бандитів нібито вдалося Віктору, однак доля таки наздогнала його згодом, він загинув за інших обставин. Деякі із сереховичівців вважають, що Цілінські стали жертвами польсько-українського протистояння, тобто загинули від рук УПА. Шансів довідатися правду з кожним роком стає все менше, бо очевидці тих подій відходять в інші світи, з тих чи тих причин не відкривши усієї правди.

Можна переписати історію на догоду тим чи тим політикам, як це намагається дехто зробити. Але нікому не дано її змінити. Єдине, що нам до снаги зробити для зміцнення добросусідських стосунків з польським народом, – це добре засвоїти уроки минулого, щоб воно ніколи не повторилося.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Автор: Наталія ЛЕГКА

Коментарі