Джерело: Волинський монітор

Професор Зигмунт Вірпша, народжений у 1928 р. у Рівному, син Ольгерда Вірпші, якому Тетяна Самсонюк присвятила біографічний нарис у рубриці «Повернуті із забуття», поділився з читачами своїми спогадами. Ми опублікуємо їх на шпальтах «Волинського монітора» в кількох частинах. Першу частину спогадів автор назвав «Волинь».

Я, Зигмунт Вірпша, син Ольгерда Вірпші та Валентини Забєлло, народився 25 травня 1928 р. у Рівному на Волині. Мій дід, Домінік Вірпша, походив із Новогрудчини (родина жила, зокрема, в Білостоку і на території нинішньої Білорусі), а дальні предки, ймовірно, – з литовської шляхти, вони носили наданий Ягеллонами польський герб Одровонж. На батьковому (і дядьковому) перстні був гербовий знак: підкова зі змієм, а зверху – п’ятипала корона. Домінік і Казимира Вірпші мали 12 дітей. Домінік Вірпша помер приблизно в 1918 р. (у матеріалах справи Ольгерда Вірпші подано, що Домінік Вірпша помер у 1916 р. – ред.).

Мій дід Домінік Вірпшa, батько Ольгердa і ще 11 дітей

Казимира Вірпшa (дівоче прізвище Новаковська), дружина Домінікa, мати 12 дітей

Матір моєї матері, Вікторія (дівоче прізвище – Борковська), народилася в Білостоку, пописувала вірші й мала шестеро дітей із чоловіком Адамом Забєлло, який пропрацював 30 років у цукроварні в Житині поблизу Рівного.

Адам Забєлло – батько моєї мами. Білосток – Житинь

Вікторія Забєлло (дівоче прізвище Борковська) – мама моєї мами, Білосток

Адам і Вікторія Забєлло з дітьми. Справа наліво: Валентинa (пізніше – дружина Ольгерда Вірпші, моя мама), Станіслава, Мирослава, Вацлав і Луціян. Волинь

Адам Забєлло. Рівне, 1934 р.

Вікторія Забєлло. Рівне, 1934. Померла в 1935 р.

Після усталення польсько-радянського кордону в 1921 р. діти Домініка й Казимири Вірпшів повернулися до Польщі: всі, окрім Владислава. Він затримався в дядька Броніслава Вірпші, який передав йому фотоательє. Владислав пізніше одружився й залишився жити у Свердловську (тепер Єкатеринбург).

Броніслав Вірпшa, правдоподібно брат Домінікa Вірпші, який жив у Єкатеринбурзі. Був власником фотоательє, яке він передав своєму племінникові Владиславу, сину Домінікa. У 1940 р. Владислав приїхав зі Свердловська нас провідати, коли ми вже були на засланні в Північному Казахстані, привіз трохи продуктів (зокрема, цукор) і сфотографував нас. Приблизно в 1943 р. у Владислава від голоду померли двоє синів.

Батько, Ольгерд Вірпша, повернувся до Рівного із Самарканда та Коканда, де служив у війську і де мав наречену.

Ольгерд Вірпша перед Першою світовою війною. Коканд

Із ним на Волинь приїхали брати Ян і Казимир, сестри Анна (Аннуся), Зофія і двоюрідна сестра Вікторія. Анна вийшла заміж за Юзефа Войцеховського й народила від нього дочку Аннусю (зараз живе в Катовіце), а Вікторія вийшла заміж за Поплавського, з яким не мала дітей. Поплавський позичив моєму батькові гроші, за які той відкрив магазини в Рівному, Олиці та Здолбунові. Продуктовими магазинами в Олиці та Здолбунові керували Ян і Казимир. Батько мав у Рівному найбільший магазин сільськогосподарських товарів та продуктовий магазин, яким займалася його сестра Зофія. Дохід батько ділив навпіл із зятем Поплавським. Зофія Вірпша вийшла заміж за Адамовича, у шлюбі з яким народила двох синів, Еугеніуша і Костянтина, а після смерті чоловіка вийшла заміж за Борковського, з яким мала двох синів, Болеслава і Богдана, і дочку Ірену.

У Рівному ми жили на вулиці Ягеллонській, у дерев’яному одноповерховому будинку з  мансардою. В цьому будинку містилися три квартири. Поряд був розташований ще один будинок – на одну сім’ю. Обидва будинки мали спільне велике бруковане подвір’я, сторожку і дві дерев’яні вбиральні. Власником цих будинків був єврей, який здавав нам їх в оренду. Він жив неподалік. Я пам’ятаю, що одного разу відносив йому орендну плату. Спочатку ми жили в меншій квартирі (дві кімнати з кухнею), потім у більшій (три кімнати з кухнею).

Із тих часів пам’ятаю засклену веранду, а на ній – бутлі зі смородиновою наливкою та вишняком. Деякий час ми мали таксу, яку звали Жартик. Діти так дошкуляли тому собаці, що одного дня він утік через непричинену хвіртку.

Через стіну жив поліціянт Завістовський із дружиною Надією і сином мого віку, Вацеком. Разом із Надією та Вацеком ми пройшли потім весь Сибір. Одного року Вацек хворів, тому у школі був на клас молодший від мене.

Спочатку у нас працювала кухарка, яку звали Текля. Вона жила в кухні, спала біля печі. Неподалік вулиці Ягеллонської була бічна вуличка, на кінці якої жила Вікця, кравчиня, у якої ми шили одяг. Після війни вона вийшла заміж за Володимира Даткума. До самої смерті вони жили в Польщі, в Мальборку.

Наприкінці вулиці Ягеллонської була велика ручна водяна колонка, воду з якої носив кремезний єврей-водовоз, за нею – продуктовий ринок.

Сім’я в нас була велика: коли всі збиралися разом із якоїсь нагоди, то спали покотом на підлозі. Якийсь час жив із нами кузин Мєтек Останкович, займаючи третю кімнату, в якій не було вікон. У 1939 р. він одружився з Доброхною, із якою мали доньку Івону і двох синів.

Навесні ми регулярно їздили на пікніки до лісу, спочатку драбинястим возом, а пізніше службовою вантажівкою. Одна з таких маївок відбулася в місцині, де росла азалія. Пам’ятаю, що від сильного запаху квітів у мене тоді розболілася голова.

Родина Вірпшів на пікніку в Ромашківці (нині Ківерцівський район Волинської області).

1933 р. Ольгерд Вірпша – другий справа

Родина Вірпшів на пікніку в 1936 р. Волинь. Ольгерд Вірпша – справа (з вусами). Зигмунт Вірпша, автор цього тексту, сидить зліва, у білому одязі

У віці 4–6 років я ходив до військового дитсадка. До школи мене готувала також бабця. У Рівному я пішов одразу до другого класу повшехної школи. В школі я вступив до харцерства. Ми ходили в походи лісами (наприклад, до Городка). Командиром загону був друг Славецький. Серед прізвищ, які пам’ятаю із загальної школи, – Славецький, Рох, Папуга, Гоцько, Бронштайн, Векштайн.

Десь у 1935 р. проводили електрифікацію школи. Ставили телеграфні стовпи, які поскладали на шкільному подвір’ї. Раз ми борюкалися, і хлопці накотили один із таких стовпів мені на долоні, мені роздробило всі пальці. Для лікування треба було протягнути дріт через кінчики пальців. Це все тривало кілька місяців і було дуже боляче. На щастя, функціональність долонь і пальців вдалося відновити повністю.

Після школи я ходив до загальної бібліотеки і зачитувався книжками. Я читав навіть дорогою додому. Із батьком Ольгердом я грав у шахи, поступово досягаючи щораз кращих результатів, а в кінці й переваги над ним. Певний час, під примусом матері, я ходив на травневі молебні та служив міністрантом під час мес.

Валентина Вірпша із синами Зигмунтом (зліва) та Єжи. Рівне, вулиця 3 Мая. Приблизно 1937 р.

 

Ольгерд Вірпша. Рівне. Приблизно 1937 р.

Після закінчення повшехної школи, в липні 1939 р., я відвідував курси, на яких готували до гімназії. Вони відбувалися в Берестечку. До гімназії в Рівному я пішов уже під час війни.

Канікули ми завжди проводили в гарному селі Ходоси на березі Горині, десь за 10 км від Рівного. Проживали ми в батькового друга, осадника Горчицького. В нього були жінка-українка та син Мирослав мого віку, ми з ним разом гралися. Околиці були дуже гарні. Коли нас, двоюрідних братів та сестер, з’їжджалося багато, ми ночували у стодолі на сіні. У кухні було аж чорно від мух, які сиділи на стінах. Не допомагали ані липучки, ані молочні приманки. В дерев’яних туалетах надворі в екскрементах переверталися полчища хробачні, з яких, звісно, вилуплювалися ці мухи. Туалетів у будинках не було. Поблизу господарчих будівель змайструвала собі гніздо велика колонія шершнів, яких ми оминали десятою дорогою. На ланцюгу, причепленому до довгого дроту, бігали два пси, досить дружелюбні. На спуску між обійстям та річкою був великий сад (де росли яблуні, груші та вишні), який орендував єврей-садівник. Сад простягався до пагорба над річкою. Я часом ходив туди ловити рибу. Одного разу, коли мені було десь 7 років, я впав головою вниз з обриву на березі Горині і втратив свідомість. Купатися ми ходили на пляж за лукою. Вода в Горині була кришталево чистою, кілька разів ми бачили, як пропливали величезні рибини. Ходили чутки, що на глибочіні бувають і такі соми, що хапали і з’їдали качок. За поворотом Горині була Біла Гора, з-під якої били кришталево чисті й холодні джерела. Часом ми ходили до тих джерел за найчистішою водою. Іноді ми ходили на село до знайомих хлопців на квашене молоко (його зберігали на мотузці в глибокому колодязі, щоби було холодним) і на пампушки із хлібного тіста з часником. Щорічні канікули в Ходосах мені міцно вкарбувалися в пам’ять.

На початку вересня 1939 р. біля мого будинку викопали протиповітряний рів, який, проте, виявився непотрібним. Тоді був лише один авіаналіт на Рівне: поблизу нашої вулиці впала одна бомба, після неї залишилася велика воронка. Потім у Рівне увійшло радянське військо, з’явилися черги за продуктами. Якогось разу я рився на піддаші нашого продуктового магазину і знайшов там рулони банкнот великих номіналів.

У школі нас почали навчати російської. Навесні 1940 р. у нашу квартиру вселився радянський лейтенант, який намагався навчити нас географії та історії. Невдовзі ми були змушені переселитися до будинку в передмісті, де було дуже тісно. Потім арештували мого батька, Ольгерда.

13 квітня 1940 р. нас посадили у вантажівку й перевезли на залізничну станцію, де запхали до вагонів для худоби. Сніги були величезні, люди були змушені прокопувати дорогу, вантажівка їхала сніжним яром понад 2 м завглибшки. Потягом у закритих вагонах із отворами в підлозі для справляння нужди нас везли більше двох тижнів. У дорозі годували супом і поїли чаєм, інколи і вночі. 

Зигмунт ВІРПША

Фото із сімейного архіву Зигмунта Вірпші

---

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.