Родина волинян може отримати звання «Праведників народів світу»

Джерело: Слово правди

Інколи доля підносить справжні сюрпризи, а те, що здавалось, кануло у небуття, знову виринає на поверхню, набуваючи нових форм. Так сталось із історією родини Бойків із села Маркостав, чий будинок в роки воєнного лихоліття був прихистком для багатьох, хто цього потребував – українських повстанців, поляків та євреїв. Колись чимала родина, з якої залишився лише син Леонід з дочкою Любою, не вважала цей вчинок чимось надзвичайним і довгий час нікому не розповідали про врятовану ними дівчинку Маню, котра стала для них по-справжньому рідною.  

  Представник володимирської єврейської громади Володимир Музиченко презентував 2017 року англомовну версію своєї книги «Володимир єврейський» у Кембриджі, що у США. Після  цього до нього підійшов один із учасників, назвавшись Сіднеєм Лейфером. Чоловік розповів, що почувши про книгу, написану про трагедію єврейського населення маленького українського містечка на кордоні із Польщею, приїхав на презентацію, аби познайомитись особисто із її автором, адже його покійна мама теж уродженка Людмира (так євреї називали місто Володимир – авт.). В часи німецької окупації вона була врятована родиною простих селян з Володимирщини.

«Мене одразу зацікавило, хто ці люди та звідки вони, адже впродовж багатьох років збираю подібні свідчення очевидців тих подій на Володимирщині. Тож Сідней залишив координати та контактний телефон пані Люби, онуки жінки, яка врятувала єврейську дівчинку.  Спершу вона була здивована моєму дзвінку, адже про цю родинну історію знає не так багато людей, утім згодом погодилась зустрітись, аби розповісти все детальніше», – каже автор книги та багатьох статей на тему Голокосту.

Маму Володимира Музиченка, яка у роки війни ще була дитиною, також врятували прості українські селяни. Тому ця тема для нього близька і болюча. Він переконаний, що такі історії людського подвигу заслуговують на публічне визнання і пошану, адже досі про врятовану Бойками дівчину у селі Маркостав, окрім членів родини, ніхто не знав…

Леонід

Леонід Бойко – корінний  мешканець села  Маркостав, в якому живе відколи народився тут у 1932 році. Батьки все життя працювали на землі, утім прагнули кращого життя. Це і спонукало батька Леоніда виїхати до Аргентини, куди планував перевезти усю родину, але цьому завадила Друга світова війна. Свого батька Леонід так і не бачив жодного разу, адже народився вже після його еміграції. Про дитинство сивочолий чоловік згадує з легким сумом, адже зростати довелось у непрості часи, коли, аби мати шматок хліба доводилось важко працювати, обробляючи гектари землі, а ще мало не щодня боятись за власне життя. Окрім Леоніда у родині зростали ще троє дітей – старший брат та дві сестри. Та з 1942-го по 1945 роки у родині Бойків виховувалась  ще одна дочка Маня – єврейська дівчинка, яку врятували від загибелі. 18-річну юнку на прохання її матері тут прийняли як за дочку та рідну сестру.

 «Жили ми у селі Маркостав, але дещо на віддалі від інших будинків, на хуторі, що на березі річки Свинорийка. Тож про те, що у нас живе єврейська дівчина, в селі майже ніхто не знав. Відомо було лише маминій сестрі та сільському старості, який проте не здав нас німцям під час жодного з їхніх рейдів. Було одного разу, що прийшли вони перевіряти документи і до нас додому, але Маню, яка сиділа на печі, так і не знайшли. В цей же час у нас вдома на горищі переховувались і українські партизани. Утім, на щастя, усе обійшлось», – пригадує Леонід Бойко.

Маня

 Вона була середньою дочкою в родині єврейського рибалки із Володимира. Жили з того, що продавали рибу, виловлену в річці Луга,  ніколи особливо не розкошували. Маня відвідувала єврейську школу, але однаково дружила, як з польськими, так і з українськими дітьми.

Одного дня розмірене та спокійне життя в місті змінилось назавжди із приходом німецьких окупантів. Родина Мані, як і решта єврейських сімей, невдовзі опинилась за колючим дротом у гетто, котре облаштували у центрі міста.

«Ми не жили у розкошах до приходу нацистів, але були вільними. Ми ходили по вулицях і зустрічалися в клубах. Та після їхнього приходу в 1941 все це змінилося… В гетто усі жили по дві-три сім’ї в одній кімнаті, перебуваючи у постійному страху та голоді. Було зрозуміло, що німці планували етнічну чистку єврейського населення. Чули  історії, як нацисти знущались над євреями,  прибиваючи їхні вуха до дверей. Бачили, як скажених псів спускали на малих дітей, та усвідомлювали, що звідси потрібно втікати якомога швидше» – згадувала 69-річна Маня під час інтерв’ю ще у 1993 році, яке було опубліковане в одній із місцевих газет  штату Нью Джерсі під назвою «Живий доказ (Навчання дітям вцілілої Мані Лейфер)».

Після понад піврічного перебування у гетто, Мані разом із батьками та сестрами вдалось втекти, прошмигнувши повз охорону. Це була пізня осінь, а попереду на них чекали довгі 14 тижнів випробувань, які родина провела переходячи від поля до ферми, від копиці сіна до купи дров, від стайні до комори, перебиваючись тими скупими продуктами, які вдавалося виміняти на сімейні коштовності.

«Це найгірше, коли переховуєшся, бо не знаєш кому довіряти, куди бігти, що їсти, коли міняти місце схову, де наступний будинок, чи коли наступлять морози. Незнання – це  найгірше», – розповідала Маня у своєму інтерв’ю.

Навесні 1942 року сім’я вирішила ненадовго повернутися в гетто аби змінити одяг, сяк так вмитись та найголовніше – переконати родичів тікати з ними. Проте вони не знали, що майже нікого з рідні не залишилось у живих – 60 членів їхньої сім’ї знайшли вічний спочинок у братській могилі біля села П’ятидні. Маня, її батьки і сестри разом з одним дядьком і його сином – це всі хто вціліли. Фатальним день їх повернення виявився і для батька Мані, якого застрелили нацисти.

Повзком на світанні вціліла жінка разом із трьома доньками пересувались вулицею, аби дістатись межі гетто та знову втекти. За чотири дні пройшли сорок кілометрів, ховаючись та остерігаючись переслідувань. Єдиною розрадою для дівчат був вечірній час, коли мама тихо наспівувала старі єврейські мелодії.

Переживши чимало потрясінь, коли Мані доводилось проводити по декілька тижнів у невеликому ящику з-під картоплі, боячись і носа звідти висунути, вона таки знайшла притулок у будинку сім’ї Бойків на хуторі у Маркоставі. До кінця війни він став для неї другим домом. Понад рік Маня не мала звісток від матері та сестер, які пішли до іншого села, але їм, на щастя, також вдалось  урятуватись.

Маня та Леонід

  З усіх дітей своєї рятівниці Лукерії – жінки, яка через війну, при живому чоловікові залишилась удовою та сама змушена була тягнути усе господарство, чи не найбільше Маня припала душею до молодшого Леоніда. Зараз чоловік пригадує, що вона була для 10-річного хлопчика старшою сестрою і, наче рідна, сиділа над ним та доглядала, коли захворів пневмонією.

Уже давно немає тієї старенької землянки на березі річки Свинорийки. Рано відійшла у Вічність і сама Лукія, яка померла у віці 55-ти років від раку шлунка. Повмирали з різних причин і усі її діти, окрім молодшого Леоніда, який так і залишився жити у рідному селі, збудувавши власну хату. Закінчив  лише чотири класи сільської школи та все життя важко працював – спочатку у колгоспі, а потім на фермі та у власному господарстві.

Частенько згадував чоловік і свою названу сестру Маню, про подальшу долю котрої довгий час не було жодної інформації. Тоді він ще не знав, що її родина, яка після війни виїхала до Ізраїлю,а пізніше емігрувала до США, неодноразово намагалась зв’язатись зі своїми рятівниками. Утім листи  чомусь не доходили до адресата у, на той час, ще радянську Україну.

І лише дев’ять років тому вже Маніним дітям вдалось розшукати Леоніда через якусь туристичну агенцію. Невдовзі рідну землю своєї мами відвідали усі троє синів разом із дружинами, але сама Маня спілкувалась з Леонідом та його дочкою Любою лише телефоном, адже через поважний вік та проблеми зі здоров’ям не наважилась  вирушити у таку далеку дорогу. Три роки тому Маня померла і спілкування з нащадками врятованої єврейки стало не надто частим і обмежилось лише листуванням із одним із синів Сіднеєм.

Вчинок, вартий відзнаки

Почувши цю неймовірну історію, Володимир Музиченко запропонував Сіду Лейферу подати кандидатуру членів родини Бойко на присвоєння їм звання «Праведників народів світу». Щоб допомогти в цьому питанні зі свого боку, він запросив до себе додому Леоніда Бойко з дочкою Любов’ю Іваницькою із Нововолинська, щоб поспілкуватись і записати відеоінтерв’ю.

Таке високе звання в різний час отримали 80 жителів і вихідців з нашого міста і району, котрі надавали допомогу і притулок євреям приреченим на смерть. Особа, яка визнана Праведником, отримує  іменну медаль та почесний сертифікат. Імена Праведників карбують на Стіні Пошани в Саду Праведників у Яд Вашемі в Єрусалимі.

Можливо, невдовзі до списку у якому наразі понад 22 тисячі імен Праведників світу, допишуть імена і членів родини Бойко. Принаймні, початок для цього вже покладено – Володимир Музиченко отримав схвальний лист від представниці меморіалу Яд Вашем, котра повідомила про відкриття нової справи.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Автор: Тетяна ІЗОТОВА

Коментарі