Вагомий внесок у дослідження самобутньої полісько-волинської культури, а відтак і лінгвістичних особливостей тих теренів свого часу здійснили наукові співробітники Полісько-Волинського народознавчого центру. Він функціонував у Луцьку більше десятиліття, трансформувавшись пізніше в Інститут культурної антропології. Історики, філологи, етнографи під керівництвом Віктора Давидюка спричинилися до низки ґрунтовних розвідок на означену тематику. Тому в нинішній рубриці подаємо два сюжети з цікавими мовними конструктами, що походять із архіву саме цього науково-дослідного центру.

З архіву Полісько-Волинського народознавчого центру (далі – ПВНЦ) про село Пнівно Камінь-Каширського району: «Кулесь у нас було багато лісу. Ну, всяке буле там дирева: дуб, сусна, ялена. Ліси були хорошії. Люде наше з них только і жиле. Але уден раз цілу ніч лев дощ, вельми блескало. Тугді загурівся наш ліс. А туді хто його  мав гасете? Він так гурів дві ниділі. Ми гадали, що згорет усе на світи. Але Біг змилувався над наме грішниме, і вугонь якось затушевся сам. Усе гілля погорило. Тілько слупе чорне поуставалися. І туді люде почале різате субі гете слупе на дрова. Тилько піньке усталися. То й гуворат, шо від слова піньок буде назва нашого сила».

З архіву ПВНЦ про село Гірники Ратнівського району: «Те було вельми давно. Колесь мені моя мати розказували. Жиле люде на великих гирках по п’єть, шисть хат. А вод гирки до гирки треба було плисти крепою, бо скризь було болото. З чесом і почали звати Гирники».

Джерело: Шкляєва Н. В. Поліські села в народних переказах. – Луцьк : ВМА «Терен», 2011. – С. 22, 54.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.