Доволі часто посеред колег-друзів після завершення важливої справи існує добра традиція – гарно поїсти й випити чогось хмільного. Коротко і лаконічно це дійство нині прийнято означувати «могоричем». Цікаво, що така традиція побутувала на Волині ще майже чотириста років тому. Існував навіть спеціальний міський уряд (посада) – могоричників.
Серед обов’язків цих поважних панів була присутність при торговельних операціях, пов’язаних із купівлею та продажем свійських тварин, коней здебільшого. Завдання полягало у детальному огляді тієїї чи іншої тварини, засвідчення відсутності всіляких ґанджів, належний стан її здоров’я. Після залагодження справи, могоричників відводили до одного з місцевих шинків, де ті «їли і пили», отримуючи таким чином платню за свої урядницькі послуги.
Та навіть у цій ідеальній роботі траплялися казуси. Якби новий власник вже вдома запримітив за купленим конем яку ваду, то скаржитися мав не тільки і не стільки на попереднього господаря шкапи, а на неуважних могоричників.
Подібна ситуація трапилася у воєводському Луцькові у вересні 1638 року. До ратуші «за правдою» прийшов боярин з Княгигина Андрій Лимановський, позиваючи на лучанина Назара Кравця. Чоловік звинуватив свого контрагента, що той продав йому кульгавого коня за цілих сорок польських злотих. Міські урядники Роман Левонович, Василь Шилневич, Ян Матвієвич та Максим Соколениця першим ділом покликали до свідчень могоричників – Івана Кравця з Милович, Войцеха Шапника і Яцька з Бокова.
Перший із них зазначав, що жодної кульгавости не бачив. Другий засвідчив, що на могоричеві у шинкарки Папірнички був і бачив, що кінь «некрадений, неносатий і недихавичний (не хворів на астму, – ХЛ)».
А от певну кульгавість і сліпоту він таки запримітив. Третій свідок наполягав на доброму здоров’ї тварини. Маґістратський вердикт не змусив на себе чекати і був досить неочікуваним. У документі зазначалося: кінь при купівлі-продажу був здоровий, а кульгавим став уже у нового пана. Тож тварина, за рішенням урядників, повинна була залишитись у повода.
Адріан ван Остаде. Селянський танець у таверні, 1659 рік
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
