«Пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, соціально-класової приналежності, віросповідання, соціально-культурного рівня. Україна має стати батьківщиною для всіх своїх громадян».
«Свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців».
В’ячеслав Липинський народився 5 (18) квітня 1882 року в селі Затурці (сучасний Локачинський район Волинської області) в родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських. Зростав у католицькому, хліборобсько-шляхетському, культурно польському середовищі. Рід Липинських гербу Бродзіч походив із Мазовії.
Навчався Липинський свого часу в Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях. Після закінчення навчання в 1902 році Липинський відбував військову службу в Ризькому драгунському полку, який дислокувався в Кременці на Волині. На початку Першої світової війни він був мобілізований як резервний офіцер до четвертого драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у складі російської армії генерала Самсонова відбув східнопрусську кампанію.
Навесні 1903 року Липинський став студентом Ягеллонського університету в Кракові. Там він вивчав агрономію та паралельно був слухачем лекції з історії, української літератури Богдана Лепкого.
У 1906 році отримав диплом та одружився у Кракові з Казимирою Шуміньською. Подружжя через якийсь час виїхало до Праги. Напередодні Першої світової війни брав участь в організації за межами Росії українського політичного центру, трансформованого в Союз визволення України (1914 рік).
В’ячеслав Липинський зауважує у своїх працях, що брак територіального патріотизму, який стосується й іншонаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди відігравав деструктивну роль у творенні української державності. Автор висунув свої критерії того, хто є українцем, а хто – чужинцем:
«Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією».
Непохитне переконання Липинського у рівнорядності державного і національного організмів лежить у підвалинах його твердження про те, що «бездержавність» українського народу зумовлюється несформованістю української нації (український народ є етнос, але не нація). Розвиваючи дану тезу, можна довести, що В’ячеслав Липинський є одним з перших, хто проводить чітке розмежування між нацією як «фактом політичним» та етносом як фактом «племенним» й «ідеологічним». Фактично, він дає методичне обґрунтування відмінності між етносом і політичною нацією.
На початку червня 1918 року В'ячеслав Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української Держави. Наприкінці серпня 1919 року він передав справи посольства своєму заступникові, оселився у Райхенау, де проживав до 1926 року.
Музей у Затурцях
У листопаді 1926 року за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського переїхав до Берліна працювати у новоствореному Українському Науковому інституті як його дійсний член.
Після серцевого нападу 26 квітня 1931 року Липинського перевезли до санаторію «Вінервальд», де він помер 14 червня 1931 року.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
