Луцьк і модерність: як епоха змінювала місто

Є одна цікава особливість, коли ми оглядаємося назад на прожиті віки.

Луцьк і модерність: як епоха змінювала місто

Ця особливість – ХІХ століття, яке перервало вікову традицію лінійного розвитку суспільства і прискорило його. Стрімке збільшення кількості населення Землі, активна урбанізація, капіталотворча індустріалізація. І це – лише початок, який заклав міцні основи того, що відбувалося після Першої, а потім і Другої світових воєн.

У процесі змін цієї бурхливої епохи десь заблуканий і луцький слід. Місто властиво мало нову долю у ХІХ столітті, цілком відмінну від того, що воно знало раніше. Цей шлях був позначений перебуванням Луцька у складі імперії Романових, яка намагалася накинути захопленим після Третього поділу землям свою цивілізаційну модель. У цій статті я хочу розглянути, як Луцьк змінювався у ході модернізації і чому він зараз такий, який є.

Індустріалізація штурхає урбанізацію

Перш за все, немає чіткого і сталого означення модернізації, доби модерності, її хронологічних рамок. Я би вважав, що це доба, коли місто починає набувати рис індустріального розвитку ще в Російській імперії, потім має свої особливості у міжвоєнний період, а завершити можна епохою 1970-х, коли місто остаточно сформувалося у тих принципових межах (в тому числі територіальних), які воно має нині. Це умовно сто років від часу появи німецьких і чеських переселенців і заснованих ними підприємств. Цілком зрозуміло, що для інших територій ці рамки можуть як розширюватися-звужуватися, так і переміщуватися по хронологічній прямій вліво-вправо. Усе залежить від місцевих особливостей.

Є так звана концепція багатьох модерностей. Наприклад, у Лондоні – це доба ХІХ століття, розвиток верстатів, які замінюють ручну працю, етика і естетика вікторіанства. До речі, в Луцьку також є дещо з цієї естетики, яку добре видно на прикладі будиночка, де жила Леся Українка.

Характерний вигляд під'їздів у луцьких будинках до Першої світової

Як вважають ряд науковців, а серед них розробник теорії модернізації Рональд Інґлегарт, модернізація починається зі стабільного економічного зростання, яке відбувається на ґрунті розвитку підприємств. Виникають нові фабрики і заводи, замінюється ручна праця, виникає нова якість виробництва, регламентована жорсткими правилами, врешті-решт, з’являється явище конвеєру. Якщо подивитися на Луцьк у «довгому ХІХ столітті» (довге означає, що воно тривало аж до Першої світової), то ми бачимо зародження процесу індустріалізації. Для Волині можемо ввести термін «довгого XVIII століття», яке тривало до польських повстань 1830-х, відколи російський режим став активно впроваджувати російський устрій адміністрування і судівництва. Десь так інтуїтивно зрозуміло, чому у рапорті Волинського губернського правління за 1838 рік вказується, що в Луцьку немає жодної фабрики – бо ще триває фаза традиційного суспільства. Проте діє 4 «заводи»: 2 винокурні і 2 броварні. Не дуже змінюється ситуація через 30 років: 1 миловарня, 2 свічарні (де виливали свічки) і 1 броварня.

Ближче до кінця століття промислове виробництво Волинської губернії сконцентрувалося у Житомирі та Луцьку. Більшість виробів реалізовували на місцях, проте з Луцька частину везли у Королівство Польське (так звана Російська Польща). У 1880-х вже фіксують 6 заводів у місті: миловарня, свічарня, маслобійня, броварня, фарбувальна та тютюнова фабрики. Швидко їхня кількість подвоюється. Та більша частина промисловості все ж зосереджується у дрібних приватних руках. Діє ціла мережа майстрів та робітників. У 1903 таких налічується аж 665. Тут можемо видихнути з полегшенням: документально зафіксовано, що в Луцьку не було ватників :) . А серед кількох десятків інших тодішніх луцьких професій зустрічаємо колоритних майстрів: літографи, шпалерники, пряничники, черепичники, чемоданники, водовози тощо.

На початку ХХ століття не дуже розвиваються фабрики, натомість засновуються по-справжньому великі підприємства, які працюють (майже) до сьогодні. Одна з них – ливарні братів Свобод, які в процесі модернізації переросли в «Електротермометрію». Вацлав Земан засновує і розвиває велику броварню, чиї пива п’є вся губернія, а деякі сорти отримують міжнародні відзнаки. Абрам Глікліх у 1890-х відкриває цегельню «Лучанин», яка збудувала половину Луцька на зламі століть. Діють парові і водяні млини Фрідмана і Пінчука. А найголовніше, що в 1909 році в Луцьку з’являється електрика – Альфонс Яр на концесійних умовах будує електровню і починає продавати електричну енергію за абонементами і одночасно освітлює головну вулицю міста – Шосейну, яку невдовзі перейменували на Імператора Миколи ІІ.

Індустріалізований Луцьк початку ХХ століття

З цим часом тісно пов’язаний розвиток залізниці. Одна з перших гілок в імперії – Києво-Брестська – пройшла неподалік Луцька у 1870-х. Саму станцію збудували пізніше, але вона не була пріоритетною. У той час, як суттєво менші населені пункти мали гарні приміщення вокзалів у стилі модерн, Луцьк користувався невеличким і непривабливим приміщення вокзалу.

Після Першої світової війни Луцьк став центром відновленого Волинського воєводства. Не відбулося переходу до нової промислової якості. Місто не зазнало принципової індустріалізації за міжвоєння. Продовжувала розвиватися залізниця. До Львова проклали полотно. Волинський сільсько-господарський тижневик «Наш Голос», який видавався в Луцьку, ще у 1921 році писав, що «в найближчих часах має бути урухомлена залізнична колія Луцьк-Стоянів, а далі Львів. Таким чином незабаром будемо мати нову дорогу до Львова і замісць того, щоб іхати туди, завдаючи круга, і тратити на це добу, а то й більш, то на переізд до Львова з Луцька на впростець потрібується лише 6-7 годин часу. А це буде мати велике значіння в нашім економичнім житті.» У цьому ж часі заснували річковий порт та збудували радіостанцію, десяту в тодішній Польщі.

Справжня індустріалізація настала в Луцьку аж у 1970-х роках. Перш за все це були заводи всесоюзного значення. У 1973 році в Луцьку здали першу чергу заводу синтетичних шкір, де використали нову на той час технологію виробництва. Першу продукцію в 1972 році дав пластмасовий завод. А пізніше – шовковий комбінат і підшипниковий завод. Збудували і менші заводи. Рухати це все мали живі люди. Цікаво, що за десятиліття сімдесятих населення Луцька збільшилося майже в півтора рази! З 93 тисяч до 137 тисяч, а ще за десять років позначка сягнула 200 тисяч. Урбанізація набула широкого розмаху, місто не могло збільшуватися лише кількісно і територіально.

Урбанізація штурхає культуру

У довгому ХІХ столітті Луцьк все ніяк не міг перейти на якісно новий вид урбанізації. Тоді все розвивалося повільно. Повільно, хоч і невпинно, розросталися межі міста. Старі села приєднувалися до Луцька: Вулька, Красне, Гнідава, Яровиця. Проте це були лише територіальні зміни. Хоча центральні і важливі вулиці набували рис сучасної забудови, зводилися великі на 3-4 поверхи будинки в різних модних стилях, це не було настільки масштабним, щоб говорити про стрибок в урбанізації.

Справжнього поступу цей бік модернізації Луцька зазнав у міжвоєнний час, який «підтягнув» містобудування до нових модерністичних стандартів Європи того часу. Спочатку це була колонія для урядовців в середині 1920-х, потім котеджі в середмісті й на околицях у стилі функціоналізм (на старих вулицях функціоналістських будівель майже не будували; крайня найближча межа до острівного осердя – нинішня вулиця Кривий Вал з сучасними тоді головною поштою і касою рільничних спілок). З’являлися ідеї поліпшення міського планування на основі цілого величезного району, який мав постати на місці нинішнього центрального парку. Як зазначали радянські критики, що аналізували роботу міжвоєнної архітектурної і містобудівної думки, ця думка була «гуманістичнішою», намагалася врахувати історичний спадок міста, а також поєднати сучасне містопланування з унікальними природними особливостями Луцька. Не все довели до кінця – завадила війна.

«Царський» (зліва) та «польський (справа) Луцьки на прикладі забудови вулиці Кривий Вал

Переконаний, що це треба розглядати не просто, як стик двох будинків, а як зустріч двох епох, які однаково модернізували Луцьк, а відтак цей стик треба цінувати як історичний

Найбільш помітні урбаністичні зміни сталися у сімдесятих. Неймовірну масу людей зрослого міста треба було якось перевозити зранку на заводи, а ввечері – додому чи в кіно. На початку сімдесятих в Луцьку з'явилася новинка – тролейбус. Стали активно розбудовуватися нові житлові та промислові квартали. Місто росло не тільки кількісно, а й якісно. Луцьк територіально вийшов за колишні межі й активно став наповнюватися багатоповерхівками та житловими районами. Сьогодні багато мешканців міста живуть на вулицях і кварталах, збудованих у сімдесятих. Архітектура сімдесятих дуже відрізнялася від попереднього десятиліття. Вона відображала змінені підходи і принципи будівництва міст і загалом трансформації всього радянського життя. В архітектурі тогочасного міста відбувався перехід до комплексної забудови. Однією з особливостей такого будівництва стало явище так званого типового проекту.

В 1972 році у волинському філіалі всесоюзної проектувальної організації «Діпроміст» розробили проект забудови району на землях колишнього села Гнідава. Проектна чисельність району – 48-50 тисяч. Будували 33-ій, згодом і 40-ий. Фактично, після цього місто не може запропонувати чогось якісно нового й досі – лише забудовуються внутрішні території, від чого лише зростає дискомфорт.

З урбанізацією, однак не всередині одного міста, а в рамках цілої країни, пов’язаний ще один критерій модерності – так званий критерій Карла Дойча. Це німецький соціолог середини і другої воловини ХХ століття, який стверджував, що суспільство може вважатися модерним, якщо рівень урбанізації становить більше 50%, тобто треба, аби більше половини мешканців жили у містах. Більшість європейських країн досягнули цього критерію після Другої світової, Волинська ж область – у 2000 році.

Культура штурхає епоху

Під культурою тут мається на увазі те, як змінюється сама людина при переході від традиційного суспільства до модерного. Що стається з людиною і її найближчим оточенням – сім’єю.

Проста і зрозуміла теза модерності – накопичення грошей. Великі суми починають вкладатися у виробництво, яке рухає весь процес змін. Цікаво, що історія Європи вже знала таке: наприкінці середньовіччя стали виникати цехи та гільдії, вони запустили капіталістичну економіку, яка й ознаменувала собою кінець середніх віків і початок доби Відродження, а з нею і Реформації.

Середньовічне суспільство жило за своїми впорядкованими правилами. Хоча людина не завжди була впевнена у завтрашньому дні через набіги ворогів, але вона володіла усіма засобами, аби прожити і знала, як це все працює. Аграрне суспільство, хоч і залежне часто від природи, але не знало ніяких інших вибриків. Ще одним джерелом впевненості була відсутність необхідності приймати життєво необхідні рішення. Життя регламентувалося чіткими законами, які йшли від церкви, держави чи звичаєвих відносин. Це, правда, дуже сковувало людину і не давало їй внутрішньої свободи. Але доки не сталися деякі зміни, такої свободи ніхто і не прагнув. Люди не переміщувалися з класу в клас і рідко навіть мандрували з села в село – вони знали своє місце і певний порядок. І головне, що всі ці речі були вроджені.

Однак повільно відбувалося накопичення капіталу і зародження нових правил. Виникло поняття ринку і правил, диктованих не церквою чи державою, а лише рухом капіталу, а це є наживне і досяжне для однієї людини. В ході цих процесів починає виникати середній клас. Важливим показником якісного переходу для багатьох міст стало магдебурзьке право, яке дозволяло проводити ярмарки і торги. У ході торгівлі з іншими містами та країнами в Луцьку став виникати шар заможних міщан, якими головно були вірмени. Поява багатих людей і ринкових механізмів призводить до нових тенденцій всередині міст. Ринок, конкуренція, монополія, капіталізм – відбувається розшаровування суспільства на багатих (задоволених) і бідних (поневолених і невпевнених).

Але це лише зовнішні зміни. Як і під час оновлення в ХІХ столітті, відбуваються дуже важливі внутрішні психологічні зміни. Людина опиняється в руках самої себе. Вона більше не має впевненості і відчуття підтримки. Зростає страх, невпевненість, озлобленість на багатших. Масова невпевненість вимагає компенсації шляхом створення доктрин, які дають ілюзію впевненості. В цьому і полягає суть фроммівської втечі від свободи – втечі від невпевненості та ізольованості, яку неможливо терпіти. З цим суспільство стикнеться і в ХХ столітті, коли виникнуть нацизм і комунізм.

Цей механізм, зрештою, приводить не просто до кінця порядків середньовіччя, а до виникнення принципово нового явища – Реформації. У класичній своїй праці Макс Вебер показує, яким чином дух капіталізму зароджує протестантську етику. Економічний розвиток призвів до появи нової гілки християнства. В цьому і суть втечі від свободи епохи Реформації: від свободи, яка дає невпевненість, до підкорення Богу і владі, зречення себе, що дасть відчуття милості вищої сили над людиною.

95 тез Мартіна Лютера – своєрідний маніфест модернізації XVI століття

Навіщо так довго на цьому зупинятися і де тут Луцьк? Там само, де й був раніше. Місто розвивалося в русі цих тенденцій. Ми не можемо зробити історичний психоаналітичний розтин одного міста, але бачимо всі ці європейські тенденції в Луцьку, хоч які і мали свої регіональні відмінності: розвиток цехового укладу, магдебурзьке право, розбудова Ринку і з ратушею, антагонізм між соціальними класами. Ця ремарка в Реформацію також корисна для проведення паралелі з епохою модерності.

При переході від традиційного суспільства до модерного у ХІХ-ХХ столітті людина перестає бути такою, як раніше. Вона перестає бачити себе тією старою. Водночас з’являються спроби класифікувати людину. За різними параметрами, її можна віднести до тієї чи іншої групи. Саме в цей час виникає поняття ідентичностей. Правда, дехто критикує термін «ідентичність», вважаючи, що його вживання «забагато на себе бере» і може призвести до хибних висновків. Так, американський соціолог Роджерс Брубейкер каже, що немає вроджених ідентичностей, це все дуже спрощені моделі. Краще говорити про ідентифікацію як концептуально легшу модель ідентичності.

Це важливо, бо одним із процесів «модерністичної ідентичності» є поява цілого ряд спілок, клубів, рухів, партій та організацій. Якщо виокремити лише культурні рухи, а серед них лише театральні, то в Луцьку на початку ХХ століття бачимо немало різних гуртків: «Юноши-любители драматическаго искусства», «Еврейская свободная сцена», «Луцкій кружокъ любителей еврейскаго драматическаго искусства Идише Фрайе бине», окремо вистави від Луцької української громади, Товариства польської молоді тощо. І це явно щось нове порівняно з минулим. А спортивні клуби, краєзнавчі об’єднання, автомобільні і корпоративні товариства і багато-багато іншого з міжвоєнного періоду – це майже стандарт тих часів. Всі ці рухи множать сенси того, ким є людина, ким вона себе може назвати. У міжвоєнній пресі зустрічаємо цілу масу повідомлень про злети, зустрічі, засідання, виїзди тих чи інших спілок, товариств, клубів.

Луцьк, 1929. Виїзд колони із кількох десятків самоходів автомобільного клубу до Кременця

Мабуть, ключовою тезою в дискусії про модерність є націоналізм. Це головна з «ідентичностей» модерності. ХІХ століття ще називають добою романтизму, коли люди стали активно цікавитися минулим, їздити історичними місцями і збирати старожитності, організовувати музеї, засновувати культурно-історичні часописи. Маємо цілий ряд авторів, які цілеспрямовано досліджували луцьку минувшину у тому часі. Це різні мандрівники, священики, філософи, математики, які в ритмі часу трепетно благоговіли перед минулим. Вони дали базу для розуміння національної ідентичності.

Великі імперії, які тримали міцною рукою європейців у «тюрмах народів», стали розпадатися на початку ХХ століття. Народи стали звільнятися від ідентифікації себе з імперією і на основі уже здобутих романтикам відомостей плекали самоусвідомлення політичної нації. Виникав і розвивався націоналізм. Просто кажучи, якщо раніше панувала теза, що «Річ Посполита це держава під владою короля», то тепер стало виникати розуміння (як ми сьогодні розуміємо, дуже спрощене і примітивне) національної ідентичності: «для поляків – країна Польща, для українців – Україна, для німців – Німеччина». Модернізація проголосила велику тезу про право народів на самовизначення. Поняття «батьківщини» тепер розповсюджується на цілу національну країну.

Модерність vs християнство

Також це можна зрозуміти і з тієї точки зору, за якою, як висловився український історик Ярослав Грицак, в Першу світову відбувається крах вертикалі «я-монарх-бог». Монарха як гаранта християнства більше немає. Людина опиняється наодинці із собою і починає страждати на самотність та відчуженість, вона шукає підпорядкування чомусь більшому за неї. І ґрунт для нової втечі вже був. В епоху модерності таким є націоналізм. Ми знову вертаємося до Фромма і його тези про психологічний механізм «втечі від свободи». Саме він підтримує людину при переході до модерного суспільства.

Про те, як це розвивається в Луцьку, можемо бачити на прикладі тюрми, де сиділо багато яскравих прихильників інших переконань, аніж «польська держава». В тому числі це були і комуністи (згадаймо постать Степана Бойка), але також і українські націоналісти чи запідозрені в українському націоналізмі. Волинський воєвода 1930-х років Генрік Юзевський, який намагався вести помірковану політику щодо національних менших, зі своїм так званим «волинським експериментом» був незрозумілий сучасникам. Його критикували, бо вважали, що не може бути ніякої лояльності до меншин. Ряд дослідників міжвоєння зазначають про націоналістичну хвилю, яка в той час експортувалася з Галичини на Волинь. Юзевський намагався створити «сокальський кордон» для запобіганню цьому поширенню.

Через кризу вертикалі «я-монарх-бог» відбувається ще одна дуже важлива трансформація – криза християнства у Європі і відтік вірян. Першим ударом називають Першу світову війну, коли люди по обидві сторони окопів були переконані, що Бог на їхній стороні. Маємо в Луцьку немало як братських могил, так і кладовищ, де ховали «ворогів», так і окремих меморіальних комплексів (австрійські, українські, німецькі, польські поховання), хай навіть вони не збереглися до нашого часу. Справа саме в цій моделі, яка відображає кризу традиційних уявлень, а навіть більше – їхній повний крах. 10 мільйонів убитих за 5 років. Після миру у комп’єнському лісі прийшло усвідомлення: чи може після такого церква претендувати на якусь моральність і чи здатна захистити мир? Закріпила ці тенденції Друга світова війна, у якій церква знову постала у негативному світлі через загравання з нацистським режимом.

Єпископ Адольф Шельонжек освячує військову техніку, закуплену для війська мешканцями Луцька, 1938 рік

По війні спочатку церкви знову стали повнитися людьми, але згодом відбувся суттєвий відтік. Настала доба релігійної апатії. Однак ці процеси не стосувалися Радянського Союзу, де апатія не йшла з глибин суспільних рефлексій, а стала державною ідеологією у вигляді атеїзму.

Демографія

Коли ми говоримо про модерність, то бачимо розвиток міст, але не меншою мірою це стосується села. Якщо взяти в розрізі Волині, то аж до загальноросійського скасування кріпацтва селяни жили так, як і впродовж кількох століть раніше. Проте стається зміна – селянин тепер може їздити і якщо може знайти роботу на міських фабриках, то починає жити в місті. Справжнього перелому на прикладі Луцька ми це бачимо вже після Другої світової. До міста приїжджає багато вихідців з сіл. На вихідні, а особливо в «городні сезони» люди їздять до батьків у село і проводять час там. Ми і нині можемо спостерігати щось подібне, особливо коли починається сезон студентських канікул – місто пустіє. Оскільки друга фаза радикальних змін у демографії Луцька стається у 1970-1980, тобто недавно, то сьогодні дуже значна частина мешканців міста «пам’ятає» село.

Чому я кажу друга, бо перша фаза, яка характеризує модерну демографію Луцька, а так само і всієї Європи, це демографічний злам часів війни. Є цікава картинка (вибачайте за якість), яка ілюструє розподіл мешканців міста у 1930-ті роки. Зрозуміло, що переважна більшість лучан – євреї.

Однак стається війна і нацизм. Чехи, поляки і німці покидають Луцьк. Євреїв знищують фізично. Українці розчиняються у вирі подій і як такої громади вже немає, бо одразу по війні формується клас радянської людини, для яких подібних як у тридцятих картинок не малюють. Національності перестають грати важливу роль, яка сегментує суспільство на культурні групи. Отже, модерність пов’язана зі зникненням єврейського чинника. Ми не можемо на прикладі Луцька, як і мабуть будь-якого іншого міста, побачити, до чого це призвело, оскільки інтенсивність змін була такою динамічною (війна, різні міждержавні операції та трагедії, нова радянська ідеологія), що виділити лише вплив одного єврейського чинника неможливо. Просто констатуємо, що з 1939 до 1979 року демографія міста кардинально змінилася: зникнення євреї (більше половини мешканців міста) і національних громад узагалі, притік селян, притік росіян, стрімке збільшення населення.

Це дуже кардинально змінило атмосферу в місті. Порівняти Луцьк у 1939 і 1945 роках – за шість років місто змінилося так, як не змінювалося, певно, за все довге ХІХ століття. І це також особливості модерності – дуже швидкі й інтенсивні темпи. Кількісне збільшення після війни всього – речей, споживання, задоволення, виробництва – разом з культурними змінами і рухами врешті-решт поставило принципове питання століття, сформульоване одним визначним дослідником: мати чи бути?  Але з цього уже починається великий дискурс постмодернізму.

На завершення хочеться ще вказати на одну особливість. Як культура, а в даному випадку, зрозуміліше було б сказати, «цивілізація» впливає на майбутнє. Якщо ми візьмемо набір кількох міст Західної України і запитаємо «чому так?», то відповідь є. Розглянемо такі міста, як Луцьк, Рівне на противагу таким, як Франківськ, Тернопіль, Ужгород. Ми навіть у зовнішньому оформленні помітимо принципову відмінність. І ця відповідь – ХІХ століття. У той час, як Луцьк після розділів Речі Посполитої втрапив до Російської імперії і втратив статус центру Волинського воєводства, а став звичайним повітовим «городком» у специфічній імперії Романових, міста Галичини залишилися в європейській цивілізації, реалізованій тоді в імперії Габсбургів. Власне, український історик Ярослав Грицак говорить про три моменти: належність до імперії, релігія і комунізм. Головна релігія на Волині і Галичині також різнилася: православ’я vs грецький католицизм. Це дуже довга і глибока тема, яку можна широко розвивати. Я хотів лише вказати на цей своєрідний «індикатор цивілізаційності», який зіграв свою роль в Луцьку, і разом з демографічним кліматом заклав міцні основи для подальшого розвитку міста і його розуміння тепер.

Реклама

Коментарі


Реклама