Однією із цікавих і малодосліджених сторінок луцької минувшини є історія заснування та функціонування у місті чернечих римо-католицьких орденів. Так найпершим конвентом «релігії римської» у Лучеську був осередок отців-домініканів. Його появу в середньовічному Луцьку традиційно пов’язують із наданням короля Владислава Яґайла на користь духівників привілею від 1390 року на маєтність Городницю (нині – однойменне село у Млинівському районі на Рівненщині неподалік Луцька). У королівському привілеї, однак, ідеться про фундацію, що вже існує. Орденські документи зафіксували запис від 1371 року про «Johannis luc’os (luc’nisios)», що може бути потрактований як ім’я члена чи абата-настоятеля луцького монастиря.
За свідченням 1752 року історика ордену Ф. Нововейського, в останній чверті ХIV століття на Татарській вулиці у «місті Луцькому» існувала домініканська дерев’яна каплиця святого Миколая. Тож є підстави стверджувати, що місійний осередок у Луцьку був заснований раніше 1390-х роках. Як припускає Наталія Сінкевич, це вповні вірогідно могло статися у 1370-х роках. Луцький конвент, на думку авторки ґрунтовної монографії, започаткувався і діяв у складі Товариства братів-пілігримів, що функціонувало на руських землях з 1378 року.
Дослідження діяльності римо-католицьких чернечих орденів Луцька загалом і домініканського зосібна поки не знайшло належного висвітлення в історіографії. Добрим винятком є спеціальна монографія Н. Сінкевич, присвячена Домініканському ордену на Волині. Релігійний авторитет серед місцевого населення, персональний склад ченців та землеволодіння Луцького домініканського монастиря Внебовзяття Богородиці простудійовані у низці наукових праць київського дослідника Сергія Горіна. Питанням організації та функціонування домініканських монастирів на теренах Центрально-Східної Європи упродовж ХIII – XIV століття присвятив свої статті львівський історик Модест Чорний.
Монастир луцьких отцiв-домiнiканiв на малюнку Наполеона Орди
Різні аспекти діяльності домініканського ордену на теренах Речі Посполитої добре досліджені сучасними польськими науковцями. Так, наприклад, конвенти у Ленчиці, Ловичі Пьотркові Трибунальському, Плоцьку, Варці та Сохачеві вивчають Томаш Столярчик і Міхал Скочинський. Роль Кракова як осередку домініканського місійного руху висвітлює Віктор Шимборський. Діяльність ордену на білоруських теренах досліджує Марек Милавський. Римо-католицькі костели у політичній візії та державній політиці Владислава ІІ Яґайла студіює Тадеуш Трайдос.
Юридика отців домініканців (підвладні духівникам території із населенням) була досить помітною у Луцьку першої половини ХVII століття. 3 грудня 1616 року половину Кучкоровця (нині – мікрорайон Луцька Кічкарівка) домініканському монастирю своїм тестаментом (заповітом) дарував шляхтич Станіслав Петровський. Загалом, упродовж другої половини ХVІ – першої чверті ХVІІ століття луцькі домінікани володіли 15–20 дворами в місті. Отцям домініканам належала низка незаселених ґрунтів-пляців у Луцьку. З-поміж шляхів набуття маєтностей – пожертви, обмін, захоплення – спричинились до накопичення в руках духівників-домініканів значної кількості земельних володінь та підданого населення. На ґрунтах юридики домініканів мешкали ремісники (шевці, перепечаї (пекарі)), аптекар Станіслав Клоцький та цирульник Ірій Келнор. Монастир володів лазнею та броварнею неподалік від Стиру.
Цікавим аспектом діяльності луцьких отців домініканів було провадження торгівлі. Так, дрібним торгом займався підданий домініканської юридики у Луцьку, «війт на ґрунті кляшторному» Іван Нагай. 31 жовтня 1638 року зі скаргою на нього до маґістрату приходив мешканець тієї ж юридики Іван Олексійович. Скаржник зазначав, що Нагай, «відкупившись від панщизни й осівши тут, в місті Луцькому, на ґрунті їх милості отців домініканів луцьких, оминувши всілякі міські повинності, й віддаючи [податі] до кляштору, під приводом вольностей міських, торги і ярмарки тут, в Луцьку, як і в інших містах, провадить…».
Самі ж духівники вели торгівлю і поза межами Луцька. Свідченням тому є випадок, що стався із представниками луцького домініканського конвенту влітку 1649 року. 21 липня до ґродського суду задля подання протестації звернулися велебний у Бозі «лектор Письма Святого» Томаш Ґротовський і Микола Бонковський – законники кляштору святого Домініка і костелу Внебовзяття Богородиці у Луцьку. Чоловіки свідчили з відома та від імені домініканського пріора конвенту Берната Ґрибовського та кляшторного слуги Михайла Яблонського, який у тому часі був при смерті. Винними у смертельних ранах слуги скаржники називали шляхтича Григорія Ґлембоцького і його поплічника – Матвія Дзиґаловського. Їхніми помічниками були піддані слуги Дем’яна та Олександра Гулевичів Дрозненських з маєтності Довге (нині – село Довгів на Горохівщині).
3 липня увесь конвент луцьких отців домініканців, як свідчили позивачі, вирядив їх до Львова задля продажу збіжжя і вирішення певних монастирських справ. Після вдалої торгівлі у Львові, духівники поверталися до своєї луцької обителі. По дорозі, отець Ґротовський вирішив навідати свою родичку, яка в тому часі мешкала у Довгові. Шляхетна Катерина Брамівна Миколайова Коротовська з Бочаниці (сьогодні – однойменне село у Гощанському районі на Рівненщині) приймала поважних, велебних у Бозі гостей у власному домі. Жінка розповіла святобливим мандрівникам про кривди, шкоди і прикрості, заподіяні їй та її підданим слугам Григорієм Ґлембоцьким.
Пiтер Брейгель Старший. Жнива, 1565 р.
Явище наїздів та пов’язаних із ними розбоїв та грабежів повсюдно супроводжувало життя людей середньовіччя та раннього Нового часу. Історики зауважують про специфічну і доволі цікаву культуру ворожості, притаманну панівним станам в означених історичних епохах (у західній історіографії її позначають терміном feud), де форми вияву насилля поміж землевласниками розцінюються не як бандитизм, а спосіб провадження регульованого конфлікту, що відбувався за певними правилами. Ознаки культури ворожості київська дослідниця Наталя Старченко характеризує таким чином: практично будь-яка дія могла бути сприйнята як образа, що плямувала честь. Захистити честь можна було лише з допомогою помсти, що описувалася як відповідь на ворожі дії супротивника, зазвичай тривалі. Під час скарги відбувалася апеляція до пов’язаних зі скривдженим осіб – родичів, приятелів, патрона тощо, які зобов’язувалися стати на захист члена своєї групи і продемонструвати силу і солідарність. Відповіді в помсті були відносно еквівалентними, вони мали бути публічні й провадитися за певними правилами, що дозволяло їх леґітимізувати в очах спільноти та робило честь її виконавцям.
Взаємообмін насильницькими актами могло припинити замирення через компроміс, а не суд, який чітко визначав ролі «кривдник – жертва» і розподіляв вину і сатисфакцію відповідно до цих позицій. Вербалізація насильства зазвичай передувала застосуванню безпосередньої сили, слова відігравали велику роль в культурі ворожості, адже сторони намагалися леґітимізувати свої дії; основні поняття, які озвучувалися під час «дебатів», – передовсім честь і сором. Тож конфлікти розгорталися за готовими моделями. Учасники, у свою чергу, проговорювали свою поведінку за допомогою клішованих формул, які були добре відомі та легко упізнавані.
Чимало елементів, притаманних культурі ворожості, спостерігаємо на прикладі випадку з луцькими домініканами у липні 1649 року. Так скривджена Г. Ґлембоцьким пані Катерина, розуміючи необхідність засвідчення шкод перед ґродським судом, завбачливо і хитро вирішила з допомогою поважних і велебних гостей подарувати коня урядникам Луцького ґроду. Щедрий дарунок, вочевидь, мав сприяти вирішенню майбутнього судового позову і розгляду справи проти кривдника.
Якраз цьому і взяв намір завадити шляхтич. Г. Ґлембоцький, “довєдавъшыс а запомнєвъшы права посполитого, винъ в нєм сурово на заступъцовъ дорогъ публичъных ωписаных, с сприспособлєными комъпринъципалами и помоцниками своими з шаблӕми, киӕми, рогатинами, сєкирами, цєпами и зъ чым кто з них моглъ», перестрів ченців на дорозі «заступивъшы дорогу в полю за сєлом Долгом, потаємнє мєжы житом».
Озброєний селянин XVI столiття. Реконструкцiя Сергiя Шаменкова
Зненацька захопивши духівників, Г. Ґлембоцький почав до них кричати, «словами нєпристойними гонор їх ганьблячи», потім продовжив образи шарпанням. У одного із скаржників – М. Бонковського, розбійники понівечили шкаплір (шкатулу, скриньку із грішми). Через це духівники втратили усі зароблені за продане у Львові збіжжя кошти – 300 злотих, а також атласну постіль, що її отець Бонковський придбав за 10 злотих. У сутичці згинуло і кілька книг Т. Ґротовського, куплених у Львові за 15 злотих. Утратою для домініканів, разом із попередніми речами, стали ще 20 червоних золотих. Чи не найбільше у конфлікті посеред довгівського поля постраждав слуга домініканських духівників Луцька – Михайло Яблонський. Чоловік віддано боронив честь, гідність та здоровʼя отця Ґротовського.
Задля початку судового розслідування обурені таким свавіллям отці домінікани заручилися допомогою возного, шляхетного Миколая Козловича. 20 липня 1649 року він разом із «людьми добрими» Яном Сосновським та Андрієм Роґульським ходили до луцького конвенту. Там судові розпорядники бачили і засвідчили усі шкоди, завдані ченцям біля Довгова. Після реляції возного, духівники подали скаргу на довгівського розбійника до Луцького ґроду.
Тож намір луцьких отців-домініканів збільшити матеріальні статки власного конвенту у липні 1649 року закінчився прикрою сутичкою – розбійницьким пограбуванням посеред житнього поля неподалік села Довгова у Луцькому повіті Волинського воєводства. Цей випадок засвідчує, водночас, один із шляхів збільшення монастирських прибутків луцьких духівників ордену св. Домініка – торгівлю збіжжям, вирощеного на власних монастирських полях. Цікавою і цінною бачаться також зауваги про атласну постіль і книги, що їх велебні отці везли до свого релігійного осідку зі Львова. Ці та інші деталі дозволяють глибше поринути у повсякденне життя духівників домініканського монастиря Внебовзяття Богородиці у Луцьку середини ХVII ст.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
Коментарі