Моє дитинство минуло на вул. Ярощука, яку старожили любили називати по-старому – Матейка. Вона повертає нас у 20-ті рр. минулого століття: на дорозі бруківка замість асфальту, тротуари акуратно вимощені квадратною плиткою, на бордюрах видно емблеми мерії, біля розкішних особняків автомобілі «Шевроле Мастер Седан», «Опель Олімпія». Чоловіки в начищених туфлях та костюмах: широкоплечі піджаки, звужені рукави і широкі штани, жінки у жакетах, що підкреслювали талію, вузьких спідницях та капелюшках…
У 30-х рр. ХХ ст. тут мешкали відомий польський та український організатор кооперації Йоахим Волошиновський, видатний український архітектор Сергій Тимошенко. Напередодні Другої світової в елітному куточку міста зі стильними модерністичними особняками і облаштованими котеджами насолоджувалися життям інженери, чиновники, офіцери, судді. Тут діяли великі та впливові громадські організації, архітектурні бюро, а українці, поляки, євреї жили у дружбі та злагоді. За століття до цього тут панувала живописна ідилія: річка, озеро, млин, сади і старовинна панська садиба на узвишші.
За якихось 150 років місцевість у районі сучасного пр. Волі та вул. Ярощука у Луцьку змінилась до невпізнання. Наша вулиця починалась зі старої дороги до панського маєтку. Тоді вона називалась просто – Сільська. За планом другої половини ХІХ століття, який склав землемір Діонісій Бурчимуха-Камінський, навколишні землі нагадували сільські краєвиди: на місці, де зараз спортивний майданчик університету, знаходився став, поруч – дамба і старовинний млин, неподалік – невеликий ліс, навколо орні землі та городи, фруктовий сад, вигін, чагарник. Цими землями проходила урядова «Києво-Брестська шосейна дорога», вона збігалась із сучасною проїжджою частиною пр. Волі.
У 1855 році маєтність «село Вулька Підлуцька», куди входили землі сучасної вул. Ярощука, майор Франц Валентійович Зайковський придбав у поміщиці Валентини Степанівни Грановської. Згодом ці землі дістались у спадок його дітям – дворянам Леопольду-Валентію і неповнолітньому Фаддею-Емілію Зайковським.
Маєток Зайковських на карті 1886. Ліворуч на фрагменті карти Марсове поле, колишній костел бернардинів (тоді він ще не став православним собором), по центру тягнеться Києво-Брестське шосе (проспект Волі)
Малому Фаддею відійшла ділянка, що простягалась між сучасними вулицями Винниченка (вдавнину: вул. Шосейна та Ковельська), На Таборищі (колишнє військово-таборове поле), вул. Шопена (колись вона називалась Таборовою), вздовж р. Сапалаївки. Саме на цій землі знаходились панський будинок з двома житловими флігелями, конюшні, погреби та сараї. В одному з флігелів жила мати спадкоємців Антоніна Зайковська, обидва сини утримували її та щорічно виплачували 300 рублів.
Парк та фруктовий сад над сапалаївським ставом, які знаходились на місці сучасного спортивного майданчика університету, наприкінці ХІХ ст. були взяті під охорону і вважалися зразком садово-паркового будівництва. З тих пір вулицю почали забудовувати.
Старовинна панська садиба в центрі Луцька
У 1929 р. Мєчислав Орловіч писав, що у Луцьку збереглось немало характерних садиб кінця ХVIII – поч. ХІХ ст., зокрема й маєток Аделії Зайковської на вул. Матейка. Панський будинок дивом достояв до наших днів, його можна побачити за адресою вул. Ярощука 9. Від інших старовинних особняків садибу вирізняє квадратний план та характерний дах із заломом – подібний у колишній повітовій канцелярії 1789 р. в Луцькому замку, де зараз знаходиться картинна галерея.
Садиба на вул. Ярощука, 9 – унікальний архітектурний об’єкт. Найближчий аналог знаходиться у музеї-скансені Любліна – це садиба з Жиржина середини XVIII століття: ґонтова покрівля, дерев’яні колонні ґанки. На жаль, будиночок на Ярощука немає статусу пам’ятки в сучасній Україні, хоча ще у 30-х рр. влада Луцька взяла садибу та зелені насадження навколо під охорону.
Будинок належав давньому місцевому роду Зайковських, перед Другою світовою тут жили останні представники роду Аделія та Тадеуш Зайковські. Після смерті чоловіка Аделія успадкувала чималі землі включно з давньою садибою. Згідно з архівними документами, Аделії належали два дерев’яні будинки по вул. Матейка 17 і 19. Будиночок на вул. Матейка, 17 вона здавала в оренду, у 19-му будинку мешкала сама. Ці будинки були настільки старі, що Аделія не знала, коли їх спорудили.
Садиба Зайковських на фото Генрика Поддембського, 1925
Аделія Зайковська – помітна постать в історії міжвоєнного Луцька. Походила з польської родини, члени якої протистояли зросійщенню поляків Волині, а сама вона «була активною і відважною жінкою…», - писали про неї земляки. Під час Першої світової вона належала до «Польського виконавчого комітету на Русі» (Серед завдань цієї організації було й таке: «Поляки можуть і мають щиро разом з іншими працювати для добра вільної України...»). Жінка користувалась великою повагою та довірою, вона координувала відродження закладів польської освіти в Луцьку. Вона очолювала культурно-освітню секцію комітету, співпрацювала з відомим діячем Ігнацієм Балінським – головою цієї організації у Луцьку.
З її ініціативи постало дві загальні школи: ім. Королеви Ядвіги та ім. Яхновича, які фінансував Центральний громадянський комітет. Попри те, що Луцьк був прифронтовим містом, а потім переходив з рук в руки, вона невтомно розвивала шкільництво. У 1918 році в Луцьку створили гімназію ім. Тадеуша Костюшка і пані Аделія для убогої шкільної молоді відкрила бурсу: дітям надавали їжу, одяг, нічліг, книги і зошити. Відділ Польської шкільної матері, де вона працювала, 1929 р. у Луцьку побудував потужний освітній заклад з торгівельною та ремісничою школами. На його відкритті пані Зайковська вітала тодішнього президента Польщі Ігнація Мостіцького. Сьогодні в цьому приміщенні знаходиться СБУ (пр. Василя Мойсея, 4).
Аделія Зайковська пережила більшовицьку та німецьку окупації. У серпні 1945 року літня та хвора жінка, як і десятки тисяч інших корінних поляків Волині, покинула дім своїх предків та виїхала на репатріаційному ешелоні до Польщі. Зійшла з потягу аж у містечку Тожим, біля кордону з Німеччиною. Доживала віку скромно, але з цінною приватною бібліотекою, яку змогла вивезти.
Тривалий час дерев’яний будиночок на вул. Матейка, 17 орендував у неї відомий українсько-польський громадський діяч Йоахим Волошиновський. Ще до Першої світової він розвинув потужну кооперацію на теренах підросійської України, а започаткований ним кооперативний рух пізніше фінансово допомагав уряду УНР. Наприкінці 20-х Волошиновський переїхав на Волинь, видавав однойменний тижневик «Волинь», очолював воєводське управління самоврядування та намагався створити систему кооперації за західними зразками для місцевих фермерів – українців та поляків.
Будучи послом Сейму, добрим знайомим Пілсудського і другом воєводи Юзефського, Волошиновський не гнався за регаліями: покинув державну службу, яка давала йому чималі гроші та елітне житло в урядовій колонії, щоб займатися кооперацією. У старенькому дерев’яному будиночку Зайковської по вул. Матейка, 17 він мешкав зі своєю дружиною Марією, яка працювала вчителькою.
Волошиновський
Й. Волошиновський любив українську мову та культуру, прагнув навчити української місцевих поляків, аби ті не спілкувалися з українцями російською. Разом із письменником Модестом Левицьким він розробив та видрукував навчальний посібник «Krotki kurs jezyka ukrainskiego w 10-ciu lekcjach» («Скорочений курс української мови в 10-ти лекціях разом з маленьким словником відомих виразів». - Луцьк, 1928р.).
Українсько-польський кооператив «ГУРТ» і провулок Райдужний
У 30-х роках Волошиновський створив на Волині кооперативний союз «Гурт», у якому українці та поляки освоювали основи європейської кооперації. «Гурт» мав власне двомовне видання «Спільна справа», а під час наступу влади на українську кооперацію, союз оберігав українські кооперативні традиції, мову та діловодство, допоміг багатьом місцевим українцям (а вони складали 70% усіх членів) та полякам стати заможнішими.
У 1936 р. «Гурт» мав 27 районних кооперативів (або «районівок») із 120 крамницями, які займались заготівлею, збутом та обслуговували споживчі потреби лише своїх членів. У травні 1938 р. «Гурт» об’єднував 40 «районівок», 138 крамниць – загалом 24602 учасників. «Гурт» став майданчиком для співпраці українців та поляків, не засліплених шовінізмом. Районні осередки дозволяли акумулювати ресурси для потужних проектів на відміну від дрібних сільських кооператив, закритість об’єднання дозволила збільшити кількість його учасників та не перетворити соціальне підприємство у звичайний бізнес.
Офіс кооперативного союзу «Гурт» станом на 1936 р. знаходився за адресою вул. Матейка 13, неподалік від орендованого житла Й. Волошиновського. 1937 р. за цією ж адресою знаходився гуртожиток для дівчат: батьківський комітет при Державній гімназії у Луцьку з 1 вересня відкривав інтернат для учениць середніх шкіл.
Варто зазначити, що вул. Матейка до Другої світової починалась з вул. Болеслава Хороброго, (сучасного проспекту Волі). До неї прилягали Закоп’янська (Степана Бандери), Ожешкової (Євгена Сверстюка), Садова (або Оґрудова, нині – Будівельників) та провулочок під назвою Райдужний. Він починався від Банкової (Потапова), йшов вздовж Сапалаївки та виходив на вул. Матейка біля будинку під сучасним номером Ярощука, 21Б.
Місцева преса знущалась із Райдужного провулку у міжвоєнні роки, мовляв, у місцевих мешканців життя точно не райдужне: весною та восени вуличка перетворювалась на непрохідне болото, адже не мала твердого покриття. Неподалік від провулку мешкав наш славетний кооператор Волошиновський, а міжнародним символом кооперації, до речі, був прапор кольорів веселки.
Фрагмент довоєнної карти з вулицею Матейка
У 20-х роках лучани не мали централізованого водогону і воду брали з річок, із Сапалаївки. У 1924 році на вул. Матейка стараннями магістрату викопали артезіанську свердловину. Згодом русло Сапалаївки упорядкували, став осушили, вулицю продовжили від річки до католицького цвинтаря та урядової колонії. У цій частині вулиці стало комфортно – міріади комашні перестали надокучати. І тільки у другій половині 30-х на вул. Матейка з’явився централізований водогін.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
Коментарі