Щороку до волинських сіл і містечок приїздять паломництва-делегації з Польщі. Нащадки волинян, політики, священнослужителі, українофіли та українофоби приїздять туди, де 75 років тому розгорталися найстрашніші сторінки модерної польсько-української історії. Сторінки, які в Польщі називають Волинською різаниною, в Україні ж частіше – Волинською трагедією.
Як і чим живуть сьогодні символічні для поляків місця на Волині? Аби побачити це на власні очі, Хроніки Любарта поїхали у три волинські села: Павлівку та Кисилин Волинської області й Базальтове на Рівненщині.
Кисилин. Байдужість
«Злочин перед вівтарем» – так і схоже називаються статті в польських медіа про події на Волині 11 липня 1943 року. Село Кисилин, що до Другої світової війни було багатонаціональним містечком, – одне з місць, про які обов’язково пишуть у цих статтях.
Він є й одним із місць щорічного паломництва. У тутешньому костелі 11 липня 1943 року загони українських націоналістів вбили кисилинських поляків.
Кисилин був одним із таких містечок, які шукав герой Дж.С.Фоєра у «Все освітлене». До Другої світової війни тут жили євреї, поляки, українці, німці, чехи. Сьогодні – це глухе село, куди не ходить автобус.
Про сам Кисилин багато написано: він має непересічну історію. Про неї нагадують промовисті руїни колишнього костелу й монастиря, що перед тим був аріанською академією. Журналісти часом називають село «Сарматські Афіни», але це його далеке й забуте минуле.
Польська публіцистка Іза Хруслінська написала колонку після того, як 7 липня в селі Сагринь у Польщі – ще один символ українсько-польської різанини часів війни, але вже український – вшановували загиблих у 1944 році українців. Хруслінська зауважує якусь особливу меланхолію, яку відчуваєш на території, де колись мешкали українці – вона пише про польські східні регіони.
І щось подібне є в Кисилині – тихо, принишкло. А навколо села – могили і пам’ятники: євреям, полякам, радянським воїнам…
Кожна держава опікується своїми жертвами. Кожна конфесія – своїми. Православний священик не читатиме за католицьких загиблих, бо «кожен має робити свою роботу». Тому до Кисилина приїздять поляки оплакувати своїх загиблих, а українці їдуть до Сагрині, щоб оплакати там українські життя.
Василь Сокол, краєзнавець та історик з Кисилина знає причину кисилинського занепаду – байдужість. Байдужість, на його думку, оселилася в Кисилині ще півтора століття тому. «Байдужі до усього люди за межами власного паркану – головна ознака містечка-села Кисилин останніх десятиліть», – пише він про рідні місця.
Василь не має на увазі розбиту дорогу – невмирущий український привід понарікати. Він згадує комплекс будівель монастиря кармеліток, а колись аріанської академії – руїну та смітник. І риторично запитує, скільки десятиліть не можна впорядкувати місцеве «польське» кладовище. На риторичне запитання, утім, якось відповів його односелець. Безтурботно сказав: «Будемо жити без історії».
Василь цитує Джорджа Орвелла, затягуючись цигаркою на веранді дерев’яної батьківської хати. Ми дивимося, як краплі дощу падають з даху на пісок. Квіти під вікнами ковтають воду, Кисилин занурений у меланхолію і смуток.
Павлівка. Свята сусідів
– Ми мало цікавимося своєю історією, – зітхає Лариса Бобровська. Вона сидить за столом, разом із родичкою Любов’ю Неустрієвською і Цезарієм Нєстриєвським – він приїхав з Польщі. Гортають сімейні альбоми – такі, де кожне фото, зроблене на мильничку, і вкладається в окрему кишеньку-файлик.
Цезарій народився на Волині, але все життя прожив у Польщі. До України почав приїздити у 2000-х. Кожного візиту збирає всю інформацію, що може знайти про містечко Порицьк – тепер село Павлівка. Мапа містечка, родинне дерево – все у нього в товстій течці. Але деяких фактів, імен, дат бракує. Тож Лариса комусь дзвонить, розпитує імена родичок. Цезарій нотує: Гелена, Христина, Федора… Його син, який приїхав до Павлівки з Копенгагена, здається, трохи ошелешений тутешньою розрухою та свободою. Тільки й повторює, що в Данії – суцільний поліційний нагляд за людиною.
Село Павлівка не виглядає ані привабливо, ані особливо. Але саме тут у 2003 році президенти України та Польщі відкрили монумент Примирення – єдиний спільний пам’ятник жертвам польсько-українського конфлікту.
Він стоїть за селом, між двома дорогами, і ніби призначений тільки для того, щоб делегаціям було зручно приїхати сюди й покласти квіти, сказати щось для преси. Тут не хочеться затриматися, провести час. Сам гранітний постамент – у стилі численних подібних йому, зроблених ніби нашвидку, за стандартом пам’ятників: стела, хрест, дзвін.
На «польському» цвинтарі затишніше. Католицький, і православний цвинтарі розділені дорогою. По обидва її боки ростуть високі дерева, дають густу тінь, так що в спекотний день хочеться затриматися коло паркану, перепочити. Павлівчани саме таким розташуванням цвинтарів пояснюють те, що завжди в Порицьку українці та поляки жили в мирі. А вбивству десятків чи навіть сотні людей у костелі 11 липня 1943 року винні чужі. Тут погляди розходяться: совіти, німці, бандерівці – останні все-таки українці, але не місцеві.
Де в Порицьку стояла синагога, де був костел – сьогоднішні мешканці не можуть чітко пояснити. Жодних знаків на тих місцях немає. Про польське населення тут найміцніший спогад – свято Божого тіла. «Божого цяла», – вимовляє трохи на польський взір Олена Гусар, яка працює в Павлівській сільраді. Чим особливе це свято? Це просто день, у який не працюють. А для тих, хто сумнівається в тому, що «свята сусідів треба шанувати», як казала бабця Олени, мешканці мають кілька історій: кому згорів хлів, хто відрізав палець, бо нехтував цим святом. Святого Божого тіла – не можна нічого робити. І крапка.
Базальтове. Камінь
Від назви зразкового робітничого селища Янова Долина лишилася лише назва базальтового кар’єра: Іванодолинський. На цьому місці збудували радянське село Базальтове (Рівненська область), а від Янової Долини лишилися цвинтар, бетонні септики й, можливо, танцмайданчик. Принаймні мешканці села впевнені, що це він.
Базальтове затиснене лісом з усіх боків, він підступає до брам. Спитаєш дорогу – скажуть: «Під лісом». Бо під лісом тут майже все.
Пам’ятних знаків з місцевого матеріалу тут не бракує. На в’їзді – дороговказ із викарбуваним Шевченковим «Заповітом», у центрі – пам’ятний знак на честь хрещення Русі, в лісі – пам’ятник на братській могилі військовополоненим та воїнам УПА і нарешті величезний базальтовий хрест загиблим у Яновій Долині полякам.
Хрест виготовив 20 років тому місцевий підприємець – директор базальтового підприємства Володимир Бачук. Згадує, що незнайомці зупинили його на дорозі й попросили показати пам’ятний знак загиблим – тоді це був лише дубовий хрест. Відвіз, а ті люди виявилися поляками. Запропонували йому виготовити монумент. Копали фундамент – діставали мішки кісток…
Хрест стоїть край лісу, грибники його минають. Час від часу в селі з’являються авта з Польщі – і тоді якийсь час під ним горять лампадки.
Янову Долину знищила пожежа. Потім тут був табір для військовополонених. І виросло Базальтове. Місцеві мешканці, природно, чужим минулим не цікавляться. Чужим – тому що в Базальтовому немає тих, хто мешкав тут до війни.
– Ви не знаєте когось в селі, хто пам’ятає минулі часи? – запитую бабусю біля магазину.
– Ой, треба йти картоплю рить…
– Як тут було коли село називалося ще Янова Долина?
– Я ото бачу, поле пустує.
Мешканці можуть понарікати, що за польським цвинтарем ніхто не доглядає. У квітні, на річницю подій 1943-го, коли до Базальтового з’їздяться єпископи і паломницькі автобуси з Польщі, сходять туди, подивляться, трохи послухають. Іти ж недалеко: під лісом.
Мені вдається познайомитися з однією людиною, яку цікавить минуле, і ще й у доволі конструктивному ключі. Пані Віра, вчителька біології та хімії, збирає фотографії з інтернету: як виглядало поселення Янова Долина, як тут видобували базальт. Зображення охайно вкладені в теку з файлами формату А5, разом із мапою селища і фотографіями рівних рядів дерев’яних однакових будинків робітників, громадського центру селища. Жінка знає, де проходили колишні вулиці колонії:
– Де зараз городи – була вулиця, викладена базальтом. Глибше копнеш – і йде бруківка.
Віра Степанівна чекає, доки екскурсія, яку вона розробила, буде комусь потрібною. Адже до Базальтового приїздять чимало людей з Польщі. Вони трохи загублені. Поставлять лампадку – і що далі? Їдуть назад, бо в селі навіть немає, де пообідати.
Така екскурсія могла б показати не історію трагедії Янової Долини, а історію виробництва, до якого сьогоднішнє село має прямий стосунок. З каменю Базальтове виросло і живе. Але мало пам’ятає.
Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
Коментарі