§ Як роми оселилися в Луцьку

Як роми оселилися в Луцьку Фото: колаж Олександра Котиса

Федір Стоянович мріє про Венецію. Площа Сан-Марко, канали, гондоли. Але цього літа вони з дружиною їдуть лише до Польщі. Працювати, як і тисячі інших українців.
Волинські роми сьогодні мають ті ж проблеми, що й волинські українці, і схожими методами шукають виходів зі скрути. А до Другої світової війни вони були частиною багатонаціональної екосистеми Волині – поруч із українцями, поляками, євреями, чехами тощо.
Федір Степанович підсуває мені горнятко з чаєм і розповідає, як жили роми на Волині в дорадянські часи. Розповідає так, як згадували в його родині.

 

Анімація Олександра Котиса

 

«Кочове життя пам’ятаю, наче крізь сон», починає Федір. Він народився 1953 року. Епохи, коли роми мандрували від села до села, не пам’ятає. Тому його розповідь про кочове життя – зі слів батька і старших братів і сестер.

Річний цикл у ромській громаді був чітко розділений на дві частини: теплу і холодну пори року. З квітня-травня по жовтень-листопад громади їздили возами від села до села, у кожному – виконували роботу, яка була потрібна селянам. Принаймні так жили роми-ковалі:

«Розбивали табір: десять-п’ятнадцять повозок. Ставили палатки – називали те приміщення шатром, а тепер кажуть – палатка. Люди з села йшли: замовляли серпи, плуги, сокири, рогачі до печі – все, що треба було на господарстві».

Ковалі в родині Стояновичів були водночас і музиками. Тож коли табір приїздив до села, згадує Федір батькові розповіді, приходила місцева молодь і влаштовували танці. Селяни, знаючи, що до села їде табір, замовляли музикантів на весілля: «То було престижно. Баян, гармошка, гітара, – похідні інструменти. Скрипка, бубен».

Табір розбивали на березі річки чи на лузі – на околиці села. Селяни несли буряки, овес – коней теж треба було годувати. Одразу розкладали похідну кузню. Федір Стоянович розповідає, як це було:

 

 

Коли в одному селі всю роботу зробили, переїжджали в наступне – і по колу, доки не повернуться у перше село. І так минало літо. На холодну пору підселялися до людей: коли наставали морози – возили своїми кіньми дрова з лісу. Навесні виорювали городи, засівали поля і після того їхали далі.

Федір Степанович трохи ностальгує за часами, що минули, і яких він не застав:

 «Зараз так би не було – українець до українця лише за запрошенням заходить в гості. А тоді люди були добродушні й милосердні одні до одних».

Взимку, поки жили в селі, ромські діти ходили до школи. Шкільний рік тривав для них півроку: з листопада до травня. «Ото й всенька була наука», – каже Федір.

Визнає, неграмотні були, бо яка ж це школа: «все було примітивне». З іншого боку, тоді й українці не були надто вчені. Його батько з кожної школи брав довідку про те, що дитина її відвідувала. Сам учив дітей букварика – батько закінчив чотири церковні класи.

Тут Федір Степанович згадує щось і дістає з полиці абетку ромською мовою. Її видала десять років тому Волинська організація ромів «Терне рома», де він є заступником голови правління. На перших сторінках – ромські прапор і гімн.

 

 

До речі, Федір належить до тих, хто наполягає, що варто казати «ром», а не «циган», хоча, звісно, у ті часи, про які розповідає, серед українців його родину знали саме як циганів. Самоназву народу – рома, із наголосом на останньому складі, – прийняли на Всесвітньому ромському конгресі в Лондоні в 1971 році. Слово «циган» означає, якщо заглибитися в його давньогрецьке походження, недоторканий.

***

У 1956 році в СРСР виходить закон про осілість («О приобщении к труду цыган, занимающихся бродяжничеством»). Як пише дослідник ромів Ніколай Бєссонов, автори закону передбачили заходи, які мали б полегшити ромам перехід до осілого способу життя. Місцева влада мала виділяти їм землю та будинки, працевлаштовувати, стежити, аби дітей віддавали до шкіл.

Федір Стоянович пригадує, що його батькові з родиною дали новий будинок у Старій Вижівці. Але в районному центрі не було роботи, тому родина все одно їздила з місця на місце.

Саме після цього «закону про осілість» перші роми оселилися в Луцьку. Як розповідає Тетяна Логвінюк, голова громадської організації ромів Волині «Терне рома», кільком сім’ям дали землю та матеріали, і дозволили будуватися біля Цукрового заводу. Завод тоді тільки зводили, й там була робота.

Про це згадує сьогодні й Ліда Коржевич, донька коваля Сергія Коржевича, родина якого оселилася тоді в будинках-бараках біля Цукрового.

«Біля Цукрового заводу такі бараки були, як сараї. Там жили і ходили на роботу на завод. Потім самі побудували барак на три сім’ї. Батько мав також свою кухню. Вночі працював на заводі, а вдень – у кузні, у дві зміни. Люди приїжджали до нього до хати: плуги та інші речі робив, що кому треба».

Федір Стоянович розповідає, що біля цукрового заводу опинилися ті ромські родини, які у 1950-х роках кочували неподалік Луцька. Його ж родина на той час переїздила між селами Ковельського й Рожищенського районів – слідом за батьковими місцями праці. Попри указ про осіле життя, «люди звикли переїжджати з місця на місце і не могли в одному поселенні затримуватися». Тож родина їздила, хоч і не кочувала за старим звичаєм, а батька Степана приймали на роботу ковалем: «у колгоспі він завжди був потрібен».

***

Степан, батько Федора Стояновича, не дарма брав довідки зі школи: діти вивчилися. Мій співрозмовник працював шофером, потім у пожежній службі й на залізниці. Після розпаду СРСР, у 1990-х, як тільки не заробляв.

«Видумував комерційні структури», – каже з усмішкою. Возив з країн Балтії одяг і продавав по селах. Тоді кофту можна було виміняти на кілька добрих курей. І спекти їх одразу на вогнищі, а зранку дивитися, як над синіми горами залягає туман – згадує тодішні поїздки Карпатами.

«Роми в нас у Луцьку перші комерсанти, – каже Тетяна Логвінюк. І додає, що дуже багато нині виїздять працювати за кордон. – Незалежно від віку і статі. На полях, на зборах ягід. Їдуть і заробляють гроші. Там немає різниці, хто в тебе працює, аби працював».

 

 

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.

Автор: Світлана ОСЛАВСЬКА

Коментарі