Здавна кожне пиво мало свою географію, історію й оригінальну автобіографію. Пиво, як і люди, буває запаморочливим і нудотним, веселим та марудним, тож перефразуємо слова про вождя російської революції: пиво завжди «живіше від усіх живих». Розглядаючи карту Західної України, можемо сміливо зупинитися на пивній «географії» Волині в цілому та міста-героя Рівного зокрема.

 

 

Рік заснування першої Рівненської пивоварні й досі є приводом для дискусій. Набравшись нахабства, що спирається на «Военно-статистическое обозрение Российской империи» зразка 1850 року щодо стану промисловості в «уездном городе Ровно», можемо сміливо стверджувати, що пивоварний завод тут існував у 1849 році й мав на той час виробничі оберти в 990 російських рублів щорічно. Зрозуміло, ті російські рублі були не сучасними фантиками РФ і стало підкріплювались якщо не золотим, то, принаймні, срібним еквівалентом.

Зі скасуванням кріпосного права у 1861-му й початком будівництва залізничних доріг у західному напрямку (на Волинь і далі, до австро-угорської Галичини) Рівненська пивоварня протягом 1866 року випустила продукції вже на 1200 рублів. Спрагу спролетаризованих селян, які трудилися на нових промислових підприємствах та залізниці, потрібно було тамувати. Напій для втамування робітничих душ, що жадали хмелю, було обрано безпомилково — пиво. Отож, від невеликого кустарного промислу Рівненська пивоварня невпинно йшла до заводських масштабів із великими виробничими потужностями.

Iмператор Олександр Другий Новий, небачений поштовх пивоварінню на Волині дали визнані майстри цієї справи в Європі - чехи. Після підписання міждержавної угоди між російським царем Олександром Другим Романовим (знаним більше в молодих літах за телесеріалом «Бідна Настя») та австрійським цісарем Францом-Йосифом Габсбургом (майже невідомим серед нашого люду) в 60-х роках XIX століття на Волинь почали масово переїздити чеські переселенці. Головною причиною цього була організація постійних повстань і бунтів провідною верствою місцевих поляків (які полюбляли пиво пити, але не виробляти).

Важливим поштовхом у цій справі були плани царської влади «розбавити» полонізований місцевий етно-національний «коктейль», увівши до складу корінного населення нових діючих осіб: не менш культурний від поляків та українців народ — чехів. Принциповий елемент у причині переселення полягав і в більш високій сільськогосподарській та ремісничій культурі самих чехів, які тепер мали на ділі довести свою європейськість серед корінних волиняків.

У ролі посередників у справах переселення, не без матеріальної вигоди для себе, виступили австрійський підданий (хоча й чех) Прибил, пруський підданий поляк Бордаш і чиновник у відставці варшав'янин Вільковський. Двоє останніх «спеціалізувалися» на Острозькому та Дубнівському повітах Волинської губернії, а Прибил поїхав до Богемії (північний захід Чехії), аби зацікавити одноплемінників продати майно там й переїхати на постійне місце проживання до Російської імперії.

 

 

Чехи були здавна тертим і досвідченим європейським народом, тож вони мало довіряли газетним публікаціям й улесливим пропозиціям імператорів. Вони вирішили делегували на Волинь 13 уповноважених, обраних у своєму середовищі. Богемцям потрібно було наочно переконатися у доброзичливості намірів російської влади. Тоді поміж західноєвропейською Австрією та напівазійською Росією вже існували прикордонні непорозуміння. Делегацію уповноважених у справі переселення чехів мало не заарештували на австрійському кордоні. Однак делегати виявилися меткими хлопцями, обрали затишне місце й нелегально перейшли усі прикордонні смуги. Далі, як видно, їм сподобалися й умови для майбутнього проживання, і вартість української землі оскільки вже 12 травня 1868 року перші поселенці-чехи дісталися Ровенського повіту Волинської губернії.

Наслідком переселення стала поява протягом кількох років у Дубні, Острозі й навіть сучасних селах Глинську та Квасилові порівняно немалих пивних заводів. До слова, якщо зупинитися на Глинську, то незабаром у гарного пивного підприємства, яке налагодило збут благородного напою в багатьох сусідніх повітах, з'явилися перші труднощі. Походження цих проблем було доволі прозаїчним: з'ясувалося, що пивовари не придбали у держави патент на продаж власної продукції. Як це нагадує, погодьтеся, сьогодення, коли «органи», покликані займатись економічним урегулюванням, намагаються натомість тотально ліцензувати «усе, що рухається» (у сучасній Україні реалізація пива не передбачає ліцензування. – прим. редактора).

Та повернімося до волинських чехів та їхніх пивний справ. Акцизне відомстив царської Росії поставило перед глинськими пивоварами жорстку вимогу — сплатити податки. Але подібного економічного свавілля не було навіть на їхній батьківщині — в монархічній Австро-Угорщині. Тим більше, переселенці мали певні соціальні обіцянки, тому платити відмовилися.

Далі за відпрацьованою ще тоді схемою до справи «долучилися» податкові чиновники й усе майно пивзаводу описали, а виробництво пива зупинили. Та статус переселених на Волинь чехів передбачав певні пільгові умови у проживанні та веденні бізнесу, а пивзавод у Глинську за сучасними мірками більше нагадував спільне підприємство. Після відповідних звернень до найвищої влади у справу втрутився сам імператор Всеросійський і своїм указом відмінив вимогу сплати штрафу й акцизного збору. В цьому розпорядженні якраз і було звернено увагу на те, що завод є суспільною власністю.

 

 

Варто було пивоварні лише отримати такі вигідні умови, як навколо її прибутків одразу ж сформувалося тісне коло впливових акціонерів на чолі зі Шмоліком та Олічем. Вони стали скуповувати акції пивзаводу в бідніших чехів просто-таки небаченими темпами, не гребуючи при цьому ані шантажем, ані насильством. Оліч був зятем Шмоліка, тож дуже скоро вони стали практичними власниками пивоварні й одними з найбагатших чехів-переселенців на Волині.

Дотепер у місцевих рівненських колекціонерів можна побачити величезні кольорові аркуші паперів із текстами майнових угод власників Глинської пивоварні Шмоліка та Конічека. Їх, щоправда, можна було би просто подарувати новітнім чеським бізнесменам-пивоварам, оскільки Глинський пивзавод не зміг пережити епоху воєн і революцій та припинив своє існування у 20-х роках XX століття. Щодо пивоварні у Рівному, то наприкінці XIX століття тут було створено Акціонерне товариство «Парового пивоваренного завода «Бергшлоссъ»».

Менеджери й митці позаминулого століття розробили символіку торгової марки, видули спеціальні високі пляшки з темного скла з рельєфними логотипами на них тощо. На сучасній вулиці Соборній (тоді - Шосовій, за поляків — 3-го Мая, за німців — Адольфа Гітлера, а далі — Сталіна й Леніна) власники збудували потужні корпуси заводу й 1900-го року урочисто відкрили оновлену пивоварню. В коване мереживо залізного паркану рівненські ковалі вплели прізвище тодішнього власника підприємства «Бергшлоссъ». Може, читалося воно не так легко чи серед радянських можновладців було чимало шанувальників хмільного напою, та, зруйнувавши Рівненські церкви й замок князів Любомирських, масивний металевий паркан пивзаводу з прізвищем капіталіста - власника Бергшлосса «совети» не зачепили — він зберігся до наших днів.

У 1900-х роках контрольний пакет акцій заводу Бергшлосса викуповує надзвичайно енергійна й доволі амбітна людина з комічно-філософським прізвищем — Г. М. Пісюк. За якихось 10-15 років до 1917-го Пісюк не лише змінив форму для відливу скляних пляшок, на яких тепер був текст «Паровой пивовар, заводъ». Заводское клеймо «Бергшлоссь» Г. М. Писюка. Ровно», а й розширив мережу так званих винних погребів по всіх найближчих містах і містечках. Пиво «Бергшлосса» розвозилось і до сільських шинків. І це при тому, що в радіусі 25 кілометрів знаходилося, принаймні, ще два великих пивних заводи у Квасилові Чеському та Глинську. За даними «Сведений о фабриках, заводах, парових и водяних мельниках», зібраних у 1912 році, лише в Ровенському та Острозькому повітах Волинської губернії знаходилося п'ять пивоварних заводів — графа Дуніна-Карвицького в м. Мізоч, І. Ф. Шмоліка в Глинську, Я. А. Земана в Острозі, Г. М. Пісюка в Ровно та Йосипа Йосиповича Земана в Квасилові.

 

 

Ярослав Гашек До речі, про Квасилів. На чеській пивоварні цього невеличкого села за п'ять кілометрів від Рівного під час Першої світової війни працював полонений росіянами колишній солдат австрійської армії... Ярослав Гашек. Так, так, саме він, чеський автор безсмертного літературного пиволюба — бравого солдата Швейка і його знаменитих пригод. Якщо уважніше придивитися до географії гашеківських рядків, можна легко знайти слова одного чеського міщанина, який щиро бажає Швейкові залишитися живим на фронті, а коли той буде у волинському Здолбунові, то щоб обов'язково передав привіт пивовару Земану.

Думаємо, що Гашек той привіт таки передав, а споживаючий квасилівське пиво Здолбунів і нині знаходиться за два кілометри від Квасилова. Та й знаменита Квасилівська пивоварня протягом ще 25 років аж до 1939-го належала саме Земану. Тепер у це все важко повірити, але українська Волинь вирощувала пивної сировини – хмелю – на рівні провідних європейських країн, таких, як Німеччина, Англія та Чехія. В діаспорному «Літописі Волині» оглядач статей про радянську Ровенщину зазначав:

«До 1932 року Волинь займала 3-те місце у світовому гендлю* (торгівлі, - прм. редактора) хмелем (по сумі оборотів на першому місці був Жатець (у Чехії), потім Нюрнберг, Дубно, Лондон. Після 1932 року Дубно уступило 3-тє місце Лондону, отже, послідовність стала наступною: Жатець, Нюрнберг, Лондон, Дубно, Нью-Йорк). З приходом більшовиків, наслідком нефахових заряджень** (наказів) влади (сортування на полі) селяни Волині хмельники понищили».

Дійсно, коли «говорять» гармати, то не лише музи мовчать, а й пересічний городянин усе більше починає «налягати » на спиртні сурогати. Протягом 1917-1920 років влада у Рівному переходила почергово з одних рук до інших, принаймні, вісім разів, але пивзавод потихеньку примудрявся працювати й в умовах руйнації. Влада II Польської республіки, що вкоренилась у Рівному від жовтня 1920 року, змогла досить швидко відновити роботу порівняно невеликих підприємств.

У тому числі й пивного заводу, який тепер постачав свою продукцію не лише до пивниць, а й до місцевих елітних ресторанів «Новий Світ» (із кабаре й денсінгом) та «Артель», а також престижних кав'ярень «Едвард» і «Раже». За Польщі (як досі кажуть рівненчани) на пивзаводі, точніше — біля нього, трапилася надзвичайна подія, так би мовити, «ЧП» повітового масштабу. Оскільки трудящі Рівного під впливом комуністичної агітації продовжували боротися проти соціального гніту, напередодні 9-х роковин із дня утворення СРСР вони вирішили розвісити по місту лозунги з комуністичними гаслами. І місця для цього обирали непересічні. Ось як про це звітував у своєму рапорті начальник слідчого відділу Ровенського повітового управління поліції 30 грудня 1931 року:

«Приготування були проведені для вивішений комуністичного транспаранта 29 числа поточного місяця по вулиці 3-го Мая біля пивоварного заводу «Бергшльоз», але це не було здійснено. Винуватців наклеювання було чотири. Вони належать до місцевих організацій Комсомолу та КПЗУ...».

 

 

На наш погляд, і тоді, й зараз це було досить вигідне місце («біля пивзаводу») не те, що для будь-якого транспаранта, а й для сучасної реклами.

У 1938 році ровенський пивоварний завод «Бергшльоз» того ж Пісюка був найприбутковішим підприємством у місті. Важко повірити, але тоді 120 працівників заводу виготовляли 125 тисяч літрів пива щороку й приносили річний дохід у розмірі 5 мільйонів злотих. Уже тоді підприємець Пісюк спробував замкнути виробничий цикл й організувати, так би мовити, виготовлення побічної продукції. У Ровно йому належали фабрика дріжджів і завод із виробництва штучних мінеральних вод, що знаходились у приміщеннях того ж таки пивзаводу.

Зрештою, після входження радянських військ до Рівного у вересні 1939 року пиво поза увагою також не залишилося. 15 листопада 1939 року голова Тимчасового (радянського) управління у м. Ровно Горбатенко прийняв постанову про націоналізацію пивних заводів «Бергшльоз» та Квасилів Чеський. Відрядженому на пивоварні товаришу Кондирову доручалося негайно приступити до прийому всього рухомого і нерухомого майна приватних колись заводів. Майно прийняли, але сировиною скористалися німці, що 1941 року вступили до Рівного. З характерною їм педантичністю й тягою до пива німці швидко запустили пивоварню, до того ж значно збільшили випуск хмільного напою.

Микита Сергійович Хрущов Однак недовго Ровно було столицею окупованої німцями України, як недовго німецькою залишалася торгова марка ровенського пива. В листі на ім'я Сталіна у лютому 1944 року 1-й секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов звітував: відступ німців був таким швидким, що чимало місцевих підприємств було захоплено цілими й неушкодженими, а на Ровенському пивзаводі виявилася ще й чимала кількість сировини, придатної для негайної роботи пивоварні протягом 140 днів. Зараз здається, що у німців був не лише цейтнот, а просто рука не піднялася ні на пивний завод, ні на хмільну сировину — снарядів та вибухівки у 1944-му в них ще вистачало.

Це вже не мало істотного значення, оскільки завод запрацював за радянської влади на нових обертах, що підганялися соціалістичними зобов'язаннями та змаганнями й, звичайно, спрагою за пивом. Хоча були й неприємні моменти, точніше – полювання на «пивних» відьом. Так, у лютому 1957 року «обурені» працівники Ровенського млинзаводу №2 оприлюднили заклик до совісті та честі місцевих мешканців із ключовою фразою: «Спекулянту, п'яниці, хулігану — не місце в нашому суспільстві!» І далі: «Кожен випадок пияцтва, хуліганства, аморального вчинку обов'язково повинен стати предметом негайного обговорення і гострого осудження з боку партійної, профспілкової, комсомольської організацій підприємств, установ, учбових закладів міста... Робітник, службовець, студент! Перевір себе, чи все ти зробив, щоб назавжди викорінити ці огидні явища».

Ми вже не згадуємо горбачовський указ про боротьбу з пияцтвом у 1985 році. Цікаво, але такі вольові заходи будь-якої держави різко понижували якісний рівень і пивних, й алкогольних напоїв загалом, натомість плекаючи розквіт кустарного самогоноваріння. Так, ще на початку 90-х років XX століття проголошувати можна було все, що завгодно, а ось великий асортимент (понад десять найменувань) пивної продукції у виробництві на Рівненському пивзаводі не вберегли. І до яких лише «хитрощів» не вдавались у 90-х роках минулого століття менеджери заводу, щоб їх торгові марки таки знайшли свого споживача. Як вам ось ця «перлина» серед етикеток для пива «Студентського» й еротична поза «ззаду» самих нібито студентів? Звичайно, були й інші, просто хороші, «спокійніші» етикетки завжди непоганого пива. Але справжнім хітом відроджених (на невеликий проміжок часу) традицій рівненського пивоваріння була марка «Бергшлосс».

 

 

Цей дивний вишуканий напій користувався не лише значним попитом у рівненчан, але, не дивлячись на столичну вартість, «Бергшлосс» примудрився отримати срібну медаль на одній із міжнародних пивних виставок наприкінці 90-х. Та радість тривала недовго: боротьба розкручених столичних брендів за рештки провінційної пивної галузі мають іноді вбивству подібні наслідки через так звані інвестиції, що неминуче слідують після викупу підприємств. Однак надія все ще залишається... Ну, погодьтесь, як може бути пиво «живим», коли термін його придатності для вживання — півроку чи навіть рік? А ось у будь-якого рівненського пива цей самий термін становив у всі часи не більше 30 діб. І не тому, що пивовари Рівного такі круті, а тому, що для виробництва «мертвого» пива тут просто немає необхідного сучасного обладнання. Будете в Рівному - обов'язково спробуйте місцеве пиво. Вам сподобається. 

 

CL, Журнал “CITY LIFE” № 4, вересень 2004 року

Вiртуальне мiсто Рiвне © www.rivne.org

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.