Входження Волині у склад Російської імперії у 1795 році кардинально змінило обрис кордонів Східної Європи, що призвело і до небезпечного наближення території Австро-Угорщини на відстань 50 км від Луцька.
Стратегічно важливо було захистити Луцьк від можливого ворога. Виникла ідея Михайлограду, а відтак з'явилися луцькі форти.
Коли і чому збудували форти
За дорученням імператора Олександра І, інженер-генерал П.К.Сухтелен розробив проект «План города Луцка с означением вновь прожектируемой крепости». Передбачалося створити грандіозну головну бастіонну фортецю у вигляді п’ятикутника у районі замку Любарта і старовинної забудови біля нього (Окольний замок). При цьому мали бути проведені величезні земляні роботи. Але низинний рельєф місцевості та брак коштів стали перепоною для здійснення цього проекту.
Під час Кримської війни 1854-55 років біля Луцька було зведено кілька тимчасових передмостових земляних укріплень, але вони були швидко занедбані.
Бурхливе будівництво залізниць на території Волині та відкриття залізничного сполучення у 1890 році і з Луцьком створило нагальну потребу у захисті стратегічних прикордонних сполучень, які через Ковель з’єднували Волинську і Київську губернії з Царством Польським.
"Війна і майбутнє". Колаж Олександра Котиса. Фото: Олександра Лудковського, Eon Images та Atlantic Records
З 1882 року у перелік новостворюваних фортифікаційних пунктів увійшли Дубенський форт-застава (біля с.Тараканів) і земляні укріплення у Луцьку та Рівному, споруджувані як тимчасові до створення капітальних бетонних.
Призначенням цих споруд було також прикриття району мобілізації та розгортання війська, які у випадку війни з Австро-Угорщиною мали наступати у напрямку Львова.
Біля Луцька форти споруджувалися по лівій стороні течії Стира для прикриття Красненського і Гнідавського мостів. Їх позиції проходили на відстані 2-4 кілометри від міста, а фланги досягали заплавної долини річки.
Отже, у 80-х роках 19 сторіччя було зведено чотири форти, з яких у наш час існує три.
В офіційних документах того часу вони називалися Михайлоградом.
Гарнізони фортів квартирували у новозбудованих казармах (сучасна вул.Стрілецька). Крім них, там же розміщувалися два полка піхоти і дивізіон артилерії. Полк кавалерії був розподілений по селах Теремне, Крупи, Кухарів, Милуші, Княгининки і Жидичин, а його командування знаходилося у Красному, тодішньому передмісті Луцька.
Планувалося будівництво ще однієї, внутрішньої лінії з 4 фортів, але навіть до початку Першої світової війни вони добудовані не були, і зараз їх рештки знаходяться під новобудовами міста.
Фінансування фортифікаційних споруд у той час проводилося урядом Російської імперії за залишковим принципом і затягування будівництва, або взагалі його занедбання, було звичайною практикою.
Слід відзначити, що військове керівництво Австро-Угорщини приділяло пильну увагу російським фортифікаціям біля своїх кордонів. З моменту спорудження укріплень біля Луцька, вони стали чітко відображатися на військових картах, та на їх наявність постійно вказувалося у військовій літературі.
Споруджені форти №3, №4, №6 та №8 цілком відповідали тогочасним вимогам до польових земляних фортифікацій. Більш того, перші три укріплення мали можливості до подальшого розвитку зі спорудженням вже бетонних конструкцій, що мало їх наблизити до фортів Порт-Артурського типу (російсько-японська війна 1904-1905 р.).
Щоб тимчасово стримувати ворога
Для створення певного уявлення, що саме було споруджено біля Луцька, зробимо короткий екскурс у фортифікацію кінця 19 сторіччя.
Перш за все, жодна земляна споруда не планувалася до жорсткої оборони, тим більш в умовах оточення. Вони розраховувалися на певний час дій для стримування наступу піхотних частин та кінноти супротивника, до підходу власних військ. При цьому, головну увагу надавали веденню стрілецького вогню. Небагаточисельні гармати призначалися до відбиття безпосереднього штурму картечним вогнем (сучасний міні-аналог – постріл дробом з мисливської рушниці).
Основу укріплення складав похилий земляний вал з укритими місцями для стрільців на верхівці. Вал (з прямокутними обрисами, чи скруглений) був замкнутий, тобто забезпечував оборону з усіх сторін. Виникає слушне питання, що могло перешкодити ворожим піхотинцям швидко пробігти по валу і розпочати «контактний бій»?
Справа у тому, що коли супротивник ще наближався до форту, стрільці-оборонці були змушені постійно міняти приціл по висоті, що потребувало доброї стрілецької підготовки та вивіреної далекобійної гвинтівки.
А ось коли піхотинці починали йти з підніжжя валу, насипаного під строгим малим ухилом, усі вони знаходилися на одній лінії прицілювання, і практично кожна куля знаходила свою ціль. Цей фортифікаційний прийом називався гласіс. При цьому у підніжжя валу викопувався рів, глибиною до 2,5 метрів, для затримання прориву наступаючої піхоти, та неспроможний для подолання кавалерією контрескарп.
Такий вид бою продовжувався до підходу ворожої артилерії. І знову, у той час піхоту та кінноту супроводжували гармати, призначені для стрільби прямою наводкою, нездатні вразити оборонців у середині форту. Для цього треба було ще підтягнути гармати з навісною траекторією пострілу – мортири та гаубиці (мінометів тоді ще не винайшли).
Гласіс. Зображення з Вікіпедії
Дійсно, кілька влучень у двір форту значно скорочували кількість його захисників. Але фортифікатори знайшли прийом і проти таких дій. У дворі форту насипалося кілька (не менш трьох) високих валів, у яких викопувалися захисні підземні приміщення. Снаряд, що влучав у двір, розривався між цими валами, і не приносив великої шкоди. Ці вали називалися траверси. Укриваючись за ними можна було вести бій і всередині форту, коли його частина захоплювалася супротивником.
Кілька входів до укріплення робилося ззаду, і напроти кожного входу знаходився траверс.
Для гармат на валу споруджувалися позиції у вигляді заглиблених циліндрів (барбети), які укривали обслугу від вогня з поля та забезпечували широкі кути обстрілу. Гармати закочувалися на вал по пологих доріжках – апарелях.
Такий тип укріплення мав назву редут (французьке «redoute» – сховище, опорний пункт), він мав захищатися ротою піхотинців (від 200 солдатів) і більше, а також мінімум двома гарматами. До типу редут відносилися укріплення №3, №4, №6.
Земляна споруда у с.Боратин, під №8, була значно менша редутів і призначалася до оборони половиною піхотної роти (100 солдатів). Цей тип укріплень називася люнет («lunette» - від французького ”lune”, місяць).
Розглянемо докладніше кожне з чотирьох укріплень, з описом їх сучасного стану.
Форт №3
Укріплення типу редут споруджено на височині 211,4 меж тодішніми селами Кічкарівка та Тарасове і розвернуто на захід. Редут мав напівкруглу форму, з валом-гласісом під малим кутом, який впирався у контрескарп глибиною 2,5 метра. Двір редуту захищався трьома траверсами, а задня частина низьким валом. Ширина редуту досягала 300 метрів, глибина – 250. Висота валу над двором редуту досягає 4-5 метрів.
У даний час редут оточений дачним масивом по вул.Володимирській. У 1966 році на його території були побудовані аптечні склади (6 великих приміщень) які у даний час занедбані і перебувають у стані розрухи. Практично зберігся гласіс та більша частина контрескарпу. Верхівка валу ще має загальний напівкруглий обрис, але понівечена виїмками грунту. Між складами збереглися два траверси.
Форт №4
Займає височину 224,4 м між селами Городище та Великий Омеляник і розвернутий на південний захід. Має п’ятикутну форму з закругленими флангами. Ширина споруди 445 метрів, глибина 255 метрів. Повністю оточений валом-гласісом і контрескарпом глибиною 2,5 метра, причому у тиловій частині вал понижений. На кутах фасів валу розташовувалися дві позиції для протиштурмових гармат (барбети).
На подвір’ї редуту знаходилося три траверси, довжиною по 100 метрів. Уявлення про структуру редуту дає схема-реконструкція.
Після Другої світової війни укріплення було перетворено у стрілецький тир та майданчики для навчання метанню гранат. На даний час повністю зберігся контрескарп та нижня частина валу-гласісу. Частково існує лівий сектор валу, понівечений навчальними окопами. Нещодавно тир став належати Національній Гвардії, не виклюечні подальші роботи для його обладнання до сучасних стрілецьких вправ.
Форт №6
Росташовувася на підвищенні біля дороги Гнідава-Полонне, розвернутий на захід. На його території у 1955 році почав будуватися Гнідавський цукровий завод і елементи форту були знищені.
Форт №8
Єдина споруда, яка збереглася майже повністю. Зведена біля села Боратин на височині 206,9, розвернута на південний захід.
По розмірах укріплення типу люнет значно менше редутів, його ширина 140 метрів, глибина 90. Складається з заокругленого крутого валу висотою до 8 метрів, тил також захищений валом, але вже двохметрової висоти. У центрі валу знаходиться майданчик – барбет для двох гармат. Добре збереглися два схили для закочування гармат на вал – апарелі. По верхівці валу розміщені позиції для піхотинців.
Біля підніжжя валу була прокладена траншея, також для стрільців. Двір займали три високі траверзи. На центральному траверзі встановлений хрест, а нижче знаходиться могила стрільця 8-Сибірського корпусу К.В.Сивого, страченого австрійцями на території форту 22 грудня 1915 року як військового розвідника.
В наш час зберігся лише центральний траверз, та залишок правого, зникла траншея у підніжжя валу. Інші елементи укріплення перебувають у задовільному стані.
За планом військових дій 1912 року проти Австро-Угорщини, на початку війни трикутник укріплень Луцьк-Рівне-Дубно мав використовуватися як опорна база для забезпечення наступу російських військ.
Але у практиці під час Першої світової війни Луцькі редути та люнет не використовувалися ні російською ні згодом австрійською арміями. Австрійські війська 31 серпня 1915 року підійшли до міста по Ковельському шосе, у стороні від фортів. А під час Луцького (Брусилівського) прориву, війська Південно-Західного фронту увійшли у Луцьк зі сходу, що робило укріплення непридатними для оборони.
Не використовувалися вони і у часи Другої світової війни, як зовсім застарілі та беззахисні перед авіацією.
З плином часу навіть місцеві мешканці стали вважати залишки фортів №3 і №4 незрозумілими спорудами радянської армії.
Але і зараз огляд цих військових укріплень дає певне уявлення про розмах фортифікаційного будівництва кінця 19 сторіччя.
У статті використані матеріали М.Ющенко, «Укріплення Волинської губернії в системі оборони південно-західних кордонів Російської Імперії», збірник «Сторінки воєнної історії Волині», 2006 рік.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
Коментарі