Щодалі все більше ми стикаємося з тим, що ситуація навколо будівництва і благоустрою у Луцьку розігрівається. В різних точках виникають скандали, взаємні звинувачення, довгі і непрості дискусії. Останній конфлікт – з кривим малюнком тротуарної плитки на проспекті Волі і начебто поки незавершеністю проекту.

Громадськість звинувачує владу і забудовників в егоїзмі, наживі і знищенні міста, ті ж заявляють про недалекоглядність, нефаховість і «сумасшествие» активістів.

Наскільки ці процеси мають здорову основу і як вписуються у глобальний контекст? Як Луцьк використовує свій потенціал «публічної урбанізації»?

Право на місто – засаднича можливість повернення міста громаді

Ми не думаємо кожного дня, що таке публічний простір, але використовуємо його постійно. Це скоріше термін, який більше використовують урбаністи, проте від того його значення не зменшується для пересічних міщан.

У поняття публічного простору не вкладається нічого надзвичайного і незрозумілого. Це те, що раніше називалося «громадським місцем», але з ширшим контекстом, пов’язаним із правами людини. Фізично, це майдани і вулиці, коридори комунальних установ, сходинки і майданчики в громадському транспорті, під’їзди, двори і арки будинків, пам’ятки тощо.

Публічний простір ще в древніх греків та римлян був тим місцем, де перетиналися міська буденність і міське керування. Великі місця чи споруди, де оголошувалися постанови, відбувалися голосування, але в той же час кипіло життя міста, торгували.

В часи модерності з виникненням нових понять і стандартів під публічним простором стало розумітися місце, де функціонує громадянське суспільство. Це місце з максимальним доступом усіх громадян. Різниця з минулими часами полягала в тому, що тепер поняття «громадянин» стало набагато ширшим з включенням раніше виключених груп населення, наприклад, жінок.

Отже, публічний простір від радянського "громадського місця" відрізняється наявністю політичної складової. Це простір з максимальною доступністю усіх громадян, які можуть виявляти там свою політичну волю, проводити мітинги, відстоювати свої інтереси.

Сказане вище випливає із права на місто, заявленого ООН серед переліку прав на предмети першої необхідності. Поняття «право на місто» з’явилося у концепції французького повоєнного урбаніста Анрі Лефевра. Це є право усіх мешканців міста на включеність у керівництво містом, на доступ до його благ і використання можливостей, на активне створення міського простору і доступу до нього.

Вечірній шпацер на пішохідній вулиці в Луцьку

Це право, за Лефевром, передбачає трохи інший механізм участі, ніж демократичне делегування. Замість передачі повноважень комусь шляхом голосування і сплачування податків, громадяни безпосередньо мають сідати за стіл прийняття будь-яких рішень, які стосуються міста, в тому числі ідеться про інвестиційні проекти. Інша складова права на місто – це використання уже наявних і створення нових публічних просторів, які відповідають потребам мешканців. Це не делегування цього права тому, хто за зачиненими дверима і з сумнівними схемами приймає рішення, а безпосередня включеність у перетворення міського простору.

Критика лефеврівського права на місто справедливо зауважує, що пропоновані ідеї, з точки зору процесуальності, не замінюють наявного делегувального (виборчого) права і є скоріше теоретичним баченням. З іншого боку, воно є достатнім для активного поширення і використання як сучасними урбаністами, так і громадськими рухами, які намагаються «вернути» собі місто, справедливо відчуваючи загрозу для публічних просторів і свого політичного права з боку забудовників, інвесторів і міської влади, для якої поняття «делегованих громадою повноважень» часто перетворюється в нехтування потреб цієї ж громади міста.

Що не так з публічними просторами. Глобальний луцький вимір

Проблеми Луцька у контексті права на місто такі самі, як у містах світу загалом. Через глобалізованість сучасного життя в принципі. І вирішуються вони приблизно скрізь однаково з поправкою на місцевий культурний контекст.

Головна проблема публічних просторів сучасних міст, яку виділяють дослідники, це зменшення доступності. Ця тенденція має кілька конкретних аспектів:

• відсутність універсального дизайну, який дає можливість доступу абсолютно всіх громадян до публічних просторів. Наприклад, відсутність нормальних пандусів для всіх типів громадян з візками, відсутність орієнтувальних знаків для міщан з проблемами органів чуття тощо
• відсутність велодоріжок і автомобілізація
• комерціалізація.

Сучасні дослідники вважають, що комерціалізація публічного простору – основна його загроза, а відтак і тінь громадянського суспільства. Наприклад, торгові центри можна вважати обмежено публічними просторами через те, що є економічна причина, чому не всі громадяни можуть в них перебувати. Найбідніші верстви не можуть собі дозволити купувати речі у торгових центрах, а тому їм там робити нічого і вони туди не ходять.

Є більш агресивний приклад, коли публічні простори починають здаватися в оренду. Дослідники зазначають: утилітарний підхід, що "все повинно економічно працювати" у містах, є хибним. Легкий варіант – вулиця Лесі Українки. Цей публічний простір належить абсолютно усім лучанам. Проте багато ресторанів у теплу пору монтують літні майданчики, які обмежують прохід і забирають площу вулиці. Якщо ви не клієнт закладу, то на цей майданчик скоріше всього не будете заходити.

Важчий варіант – «шашличниці і пісочниці». Ідеться про здачу в оренду частин парків, скверів для комерційної діяльності різних закладів. Але те, що викликає найзапекліші протести і навіть сутички – використання просторів під будівництво. Найбільше це проявляється у великих містах, де гостріше стоїть проблема вільного місця. В Луцьку ж яскраві ситуації з такими ділянками, як Ковельська, 17, напроти гімназії №4, будівництво на Глушець для поліцейських тощо.

Майбутній луцький міський голова може приїхати на ділянку і сказати: давайте тут збудуємо будинок. Не хочете? Ок – давайте сквер зі шашличницями. Не хочете? Дитячий майданчик з кафе… Галерею з туалетом… Подібний підхід означає смерть для публічного простору. Ці місця є самодостатніми і їхня суть – у вільній комунікації, а не комерціалізації. Витіснення публічних просторів, вважають дослідники, найгірше, що може статися з містом.

Однак є і зворотний бік проблеми. Як мешканці міста відчувають своє місто і чи знають, що з ним робити. Мало сказати, що Луцьку як пострадянському місту характерна зміна традиційного публічного простору на такий, який здається в оренду, або будь-яким іншим чином комерціалізується.

Важливо, що публічні простори ще досі не стали в місті об'єктом відчуття «спільного». Дослідники стверджують, що за недавніми підрахунками, близько 85% пострадянського міського населення не відчувають потреби брати участь у прийнятті рішень щодо розвитку міста. І навіть не відчувають потреби бути поінформованими щодо таких рішень. Є соціальна пасивність, недовіра до органів управління.

Це негативно відображається і на історичних ділянках. Наприклад, ядро міської сутності Луцька, символ його «європейськості» майдан Ринок сьогодні перетворюється на парковку. Причому ця парковка неодмінно дає відчуття безвиході через відсутність елементарного догляду: тротуарна плитка потріскала і розпадається, з-під будинків проростає трава, фасади облущені, розписані, з побитим склом, за історичною складовою нагляд не ведеться. Після влаштування огородження від вулиці Данила Галицького, автомобілів на Ринку стало в рази більше.

Ринок-стоянка

Ще один яскравий приклад того, як місто закидає і занедбує історичні місця, є майданчик біля вежі Чарторийських. Потенційно приваблива ділянка для створення публічного простору вже багато років не може вийти зі свого занедбаного і закритого стану. Рано чи пізно ця ниточка дотягнеться до філософії міста: що таке наша культурна спадщина і навіщо вона нам?

Читати Пам'ять міста

Важлива зміна, яка відбувається з сучасними містами – розмивання границь публічних просторів. Дуже важко чітко визначити, де закінчується публічний і починається приватний. Під’їзди і внутрішні двори, ділянки під літніми майданчиками ресторанів, урядові квартали (вулиця Банкова в Києві), місця діяльності кафе у парках. У Луцьку є гостра тенденція до закриття двориків, проходів, арок, які за інших обставин могли б сприяти туристичному потенціалу.

Атмосферні куточки зникають і від того в місті стає не так затишно

Новий урбанізм і майбутнє

Луцьк звісно може не зважати на філософські нюанси і теоретизування. Може поринути у подальшу політичну боротьбу і обманювання електорату «бароковими ліхтарями». Але при цьому зникнути з карти міст в принципі. Чому так?

Поки одні міста борсаються у своїх проблемах, світ інших міст не стоїть на місці. Зовсім недавно – у 2001 році – сучасний американський урбаніст Вільям Вайт дав чітке означення містам, які вимирають. Це «ті, де зручні пішохідні зони, громадські парки і площі, квартали старої забудови центрів із локальними спільнотами поступаються місцем автострадам, парковкам, корпоративним офісним центрам із контролем доступу та одноманітній комерційній забудові. І навпаки, «живими» є міста з численними інклюзивними та багатофункціональними публічними просторами, що забезпечують можливості для дозвілля і комунікації для всіх представників спільноти».

Якщо вернутися до мера, який хоче поставити шашличниці у сквері, то окрім того, щоб поміняти його на більш цивілізованого, є два методи, як із цим боротися.

1. Учасницьке проектування. Коли до проектування реально залучається громадськість міста. А архітектори виступають скоріше як спостерігачі і дослідники, а не як проектанти згори, які ще й користуються застарілими ДБН-ми. Луцьк уже має перший досвід в учасницькому бюджетуванні, коли виділялося по 50 тисяч гривень на різні міські ініціативи.
2. Силові дії у вигляді самовільного висадження дерев, встановлення лавок, проведення благоустрою, захоплення не використовуваних просторів, ділянок і будинків. Те, що називають створенням самосаду. Протести і різні акції також стають дієвим методом «відвойовування» публічного простору.

Новий урбанізм – сучасна концепція містобудування. Зрозуміло, що течія виникла в конкретних умовах і не може бути актуальною для всіх. Так, Луцьк сьогодні – не зовсім час і місце для застосування нових урбаністичних підходів, оскільки як пострадянське місто з великим історичним минулим має свої конкретні умови розвитку. Проте локальність – це лише частина сучасності, яка все більше поступається глобальності. Все одно, місто давно вже переживає автомобілізацію, кризу публічних просторів. А отже, краще сьогодні подумати над проблемами, які назрівають.

У Луцьку має житися добре

Новий урбанізм – виклик на явище розтягування американських міст. Внаслідок доступності автомобілів і переселення з центру міста на периферію, міста стирали свою границю і розтягувалися на багато-багато кілометрів. В Луцьку ця тенденція пов’язана з приміськими селами Липини, Прилуцьке, Струмівка, Підгайці, Рованці тощо, для яких не завжди можна сказати, чи це ще село чи вже місто.

Розтягнення міста, недофінансування, розпад традиційних спільнот, автомобілізація – головні виклики, які заважають розвитку, вважають нові урбаністи. За їхніми ідеями, в сучасних містах треба:

• повертати публічні простори. Їх має бути велика кількість і вони мають поєднуватися коридорами для якнайзручніших піших прогулянок.
• проектування житла має відбуватися за принципом сусідства, де кожен кожного знає.
• усі сервіси повинні бути в межах пішохідної прогулянки.
• збереження історичної міської забудови, яка зберігає традиційний устрій міста.
• збереження парків і зелених зон.

Майбутнє покаже, як в Луцьку вийде злагоджувати елементи міського самоуправління, які перетворять публічні простори на комфортні зони життя.

Анімоване зображення - platfor.ma

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.