Про те, якими словами лаялися наші предки триста-чотириста років тому, вже йшлося в окремій розвідці. Нині спробуємо розглянути конкретні випадки конфліктів, простежити пряму мову й автентику старосвітської сварки, живі емоції контраґентів-сперечальників.

Навіщо лайку записували в документи

Так вже влаштоване людське життя, що тяжко буває уникнути у ньому конфліктів та непорозумінь. Яким би янголом не була та чи інша особа, обурення й незгода в певний момент виринають з глибин душі назовні, спричинюючи емоційну суперечку. І тут уже вся справа в культурі спілкування й вихованні. Хтось залагоджує конфлікт аргументами й доказами, інший – слізьми й емоційними перепрошуваннями, а дехто – гучними лихослів’ями й колоритними приповідками.

Прикро, лишень, що більшість сучасних обзивань, застосовуваних у мові нашого повсякдення, має російське походження. Хай пробачить ласкавий читач авторці лінґвістичний ура-патріотизм, але питомо наша лайка була куди милозвучнішою, аніж ті угро-фінські мовні релікти, що ними послуговується середньостатистичний український обиватель.

Нагадаємо, що безпосереднім джерелом до висвітлення повсякденних  життєвих перипетій мешканців наших теренів ХVІ – ХVІІ століть є документація ґродських судів Волинського воєводства (Луцького, Володимирського, Крем’янецького), а також міські книги самоврядних урядів – маґістратів. Великі за обсягом, «одягнуті» у шкіряні, часто – тиснені квітковим орнаментом оправи, актові книги містять чимало безцінних зауваг і деталей. Вони вкрай помічні на шляху до осягнення й осмислення волинської минувшини.

Актові книги. Фото з сайту cdiak.archives.gov.ua​

Цікаво, що усвідомлення важливості судової документації існувало й  більше чотирьохсот років тому. Так перемишльський ґродський писар Якуб Пшелуський у 1545 році написав вірш  латиною про значення актових книг. Фотокопія піїтичного твору канцеляриста і переклад українською мовою нижче:

Вірш Якуба Пшелуського про важливість актових книг, 1545 р. ЦДІАК, ф. 13, оп. 1, спр. 24, арк. 2. Латинська мова

«Якщо вічним пером не будуть записані до цих книг сварки
Злостиві та примирення, то будуть тривати вічно,
Така є властивість речей, [визначена] як границі поля,
що все передбачено зверху,
Йде своїм шляхом і має бути покараним, щоб не повторювалось.
Усі декрети предків і святі закони мають залишатися цілими,
Щоб і наші усі не погрузли в старому хаосі.
А найбільше творіння судові, що тисячу разів можуть зашкодити,
Часто трибунал женеться за ними стрімголов.
Отже, хто є рівним писареві?
Він і сторож, і свідок непорушний,
Забороняє діянням людським зникати разом зі смертю».

Скарги й справи, з якими люди ранньомодерної доби зверталися до урядників ґродів й маґістратів, охоплювали практично всі сфери їхньої життєдіяльності. То були грошові борги й зобов’язання, напади й розбої, купівля-продаж нерухомості, образа честі, пограбування й вбивства etc. Оповідання сторони-позивача вносилося до актів за визначеним принципом «слово од слова».

Для підсилення власної правоти й скривдженості, ще не оговтавшись морально від пережитого, позивач надиктовував писареві ті словесно-учинкові ганебності, що їх дозволив собі прийдешній відповідач. Вочевидь, «актор» (позивач мовою судового документу) таким чином апріорі намагався схилити суддю на свій бік. Ще цікавіше могло скластися потім, оскільки «позваний» також не барився  з візитом до урядників-судівників.

Ба більше – його версія часто кардинально суперечила вже записаній скарзі й показувала ситуацію з іншого боку. Попри більш-менш струнку структуру актових документів, у них часом вдається простежити вкрай живі людські емоції. Їм більше трьохсот літ і вони втілені у низці «смачних» мовних конструктів та висловів, які, щонайменше, заслуговують бути відтвореними у нинішній розвідці.

«Злий чоловіче, злодію, зрадцю, кате, старий собако з бородою сивою!»

Навесні 1568 року прикре непорозуміння привело до володимирського замкового уряду Матея – служебника королівського дворянина Павла Григоровича Оранського. Його контраґент, Григорій Семенович Оранський, з невідомого злого наміру спустив воду і рибу з лазківського ставу позивача.  За словами скаржника, ганебна справа сталася в ніч з п’ятниці на суботу.

Самотужки й своїми руками поважний шляхтич злочину не чинив. Намовив підданого Левка Сушковича. Той, в свою чергу, заручився підтримкою інших слуг шляхетного пана. Так, укупочці, слухняні піддані зґрабно поспускали ставок з рибою. Наступного дня, продовжував позивач, його пан разом з дружиною Мариною ходили оглядати страхітливі масштаби заподіяних шкод. Григорій Оранський, передбачивши такий хід подій, перестрів подружжя у селі Лазкові (нині – Ласків Володимир-Волинського району) «на добровільній дорозі» й почав інтенсивно лихословити.

Звинуватив у фальшуванні документів й приповідав: «Злыи чоловече, злодею, зрадце, кате, старыи псе з бородою сивою, бых на отца своего баченя не мел, зрубал бых тебе на букаты и тут бых тебе поховалъ» («Злий чоловіче, злодію, зраднику, кате, старий собако з сивою бородою! Щоб ти батька свого не бачив! Порубав би тебе на шматки і отут би тебе схоронив»). На тому погрози не скінчилися і невгамовний злодій впевнено додав: «Злыи чоловече, то тобе поведам, иж в короткомъ часе самъ з жоною и детми и с потомъствомъ згинешъ и слизнешъ ни от кого, одно од мене!» («Злий чоловіче, те тобі скажу, що невдовзі ніхто інший, а я так вчиню, що з дружиною й дітьми загинеш і зникнеш»).

Відтак Матей, іменем свого шляхетного пана, просив вписати скаргу до актів суду і вчинити тому справедливу раду.

«Увійди до церкви й випхни того лотрика до нас!»

Часами сварки й непорозуміння доповнювалися завзятим лупцюванням. Словесна формула «з того ґвалту й биття не знаю, чи живим/ живою лишуся» доволі часто супроводжувала судові позови волинян. Пройняті «невідомим ранцором», тобто гнівом, кривдники самі чи з допомогою слуг-челяді поривались до рукоприкладства з відомих хіба їм причин. Так було влітку 1573 року. Ждан Григорович, служебник володимирського писаря Федора Солтана, став жертвою нападу братів Семена й Олехна Жишчичів.

Мирний писарів слуга за проханням господині святої неділі повів дітей на службу Божу. Перебування чоловіка в храмі нападників не зупинило, однак насторожило. З повним комплектом зброї – аркебузами, рушницями, луками-стрілами, рогатинами й кордами (короткими мечами) вони до церкви не наважилися піти. Закликали те вчинити одного з помічників: «Увоиди в церков а порви того лотрика (тогочасне образливе слово – ХЛ) и выпхни его с церкви сюди до нас» («Зайди до церкви, схопи того нечестивця і випхай його з церкви сюди до нас»). Потім в храмі Божому діялися абсолютно недопустимі речі. Розбійник вхопив прихожанина за груди і почав тягнути з церкви.

Ієронім Босх. Фрагмент твору "Сім смертних гріхів". "Гнів", 1475 –1480 роки. Зображення з Вікіпедії

Далі – пряма мова скаржника: «Я, неборачокъ (!), яко убогий чоловѣк, опиналомся яко могучи, держачис за крылос, не будучи имъ ни в чом виннымъ» («Я,  неборачок, як людина убога, опирався як міг, за крилос тримався, бо нічим їм не завинив»). Переляканий Ждан закликав, аби у всіх кривдах на нього скаржилися пану-господареві. Тим часом число зловмисників у церкві зросло. Вони, вже не зважаючи на побожні піснеспіви, всі разом намагалися вигнати бідолаху на вулицю так, що той, в пошуках рятунку, втрапив до священика у вівтар. На звістку про переполох у храмі прибігла сама пані Солтанова. Разом із святим  отцем намагалася припам’ятати розбійників.

І не дарма. Трохи заспокоївшись, чоловіки рушили геть. Злісний Олехно Жишчич лиш промовив наостанок: «Где колъвекъ которого з вас, слуг панських, перенемши, руки и ноги отрубаю и не тылко вам, слугам, але и пан вашъ нехаи ся стереже» («Як коли кого з вас, слуг панських, зустріну – руки й ноги повідрубую. І не тільки ви, слуги, – ваш пан нехай остерігається!»). Обіцяного чекати довго не довелося. Жертвою нападу став інший слуга Ф. Солтана – Федко Хоронко. Чоловік мав необережність зайти до корчемного дому. Там його побачив злісний Жишчич, відлупив добряче та ще й шапку з грошима відібрав.

Виглядає так, ніби брати Жишчичі тримали якусь образу на самого пана-канцеляриста. Однак, імовірно, не маючи змоги вчинити помсту особисто писареві – мстилися через його вірних підданих.

«Іди собі, жиде, до дябла!»

Частими учасниками конфліктів ставали представники етнічних спільнот, що віддавна мешкали на теренах Волинського воєводства. Один лиш Луцьк у ХVІ століття повнився, окрім русинів-українців, вірменами, євреями, литовцями, караїмами, поляками. У часах ярмаркування розмаїтість народностей міста доповнювалась. Темперамент і вдача багатьох чужоземних гостей, а більше – добра чарчина в шинку-корчмі, ставали причинками до гамірливих сварок й частих бійок.

Пітер Брейгель Молодший. Бійка селян, 1623 рік. Зображення з Вікіпедії

Особливо гостро суперечки точилися в тих справах, де фігурували гроші. Так було восени 1578 року, коли володимирський єврей Шмойло Зраілович способився шукати порозуміння з Григорієм Волчком Жасковським. Обставини склалися так, що Ханна Нахимівна – єврейка з Володимира, знайшовши своє малженське щастя, пішла заміж до Любомля. Той борг, який щаслива наречена зостала винною Шмойлу, вона передала пану Жасковському. Останній завинив кошти їй. Відтак, Волчко мав віддати гроші єврею, і всі віднайшли б у тому спокій та сатисфакцію. 

На «лагодливе» прохання оддати борг злісний пан Жасковський залементував: «Жиде, ты, деи, мне грошеи не позычал, которых ся мне впоминаєш!». Аргументовану відповідь єврея про тяглість боргу від Ханни опонент не сприйняв, завершивши суперечку казанням: «Ид же, деи, собе, жиде, до дябла!» («Іди собі, єврею, до чорта!»). По тому добряче вдарив бідолаху в обличчя, продовжуючи погрози: «А скоро, деи, тебе, где инде трафълю, кажу тя ве два кии бити, ажъ будет от земли отлетит» («А як невдовзі зустріну тебе – накажу двома киями бити, аж од землі відлетиш»). Обіцянки Г. Жасковський дотримав – незабаром таки змордував того єврея. Криваві рани були засвідчені судовим урядником – возним, а скарга внесена до актів ґроду.

Слуги ходили під вікнами, показуючи оголені задики

Приводом до суперечок часто були спірні права власності на маєтки. Дійсні господарі ставали жертвами нападів і розбоїв, внаслідок чого значна частина їхніх «добр» знищувалася й перебувала в розрусі. Найоригінальніші розбійники, окрім силових методів, часом застосовували ще й засоби морального тиску. До такого штибу зловмисників ХVІ століття можемо віднести дружну сім’ю Станіслава Молинського та Мар’ї Гаврилівни Яковицької і їхніх синів Федора й Івана.

Навесні 1584 року вони посягали на маєток подружжя Дем’яна Мокренського і князівни Василиси Ружинської. Виглядає так, ніби маєток справді був спірною власністю, бо скаржники апелювали у позові до листа заруки, тобто права володіння, затвердженого урядом. Цей аргумент, на думку нападників, не мав переконливої сили. Запомігшись підтримкою синів та значної кількості слуг-челяді, войовнича Мар’я  прийшла до двору Д. Мокренського.

Саркастично-сварливий запис "Поцілуй в сраку" в актовому документі за 1659 р., ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 288, арк. 184 зв.

Цікава деталь – пані наказала принести на подвір’я тушу вбитого вепра і покласти те м’ясо на столі перед льохом («принесли з собою стерво вепровое на носилахъ, котороє стеръво... на столе под холодникомъ положили»). Одіозні дії жінки супроводжувалися словесними образами. Пані Яковицька, закликаючи господиню маєтку до розмови, волала: «Курво старая, выиди сюды!». Тим часом сини помагали матусі погрозливими словами: «Вамъ уши и губы обрежемъ!...». Суголосно з господарями діяли і слуги. За словами скаржників, три десятки челядників ходили біля вікон, задерши на голови подоли кошуль-сорочок, і «задки» показували!

Той напад на маєток успіху розбійникам не приніс. Вони ще декілька разів поривалися чинити шкоди  княжої родині, тому справа й потрапила до судових актів.

«Дай мені спокій і страх перед Богом май!»: як чоловік коханці відмови не простив

Резонансну сварку, що закінчилась жорстоким вбивством, розглядав ґродський суд Луцька у жовтні 1644 року. Про події в рідному Острозі тоді свідчили урядники тамтешнього маґістрату. Райці Войтех Малхерович, Ян Зиґармістр й Андрій Шляхта при помочі лавників Федора Паляниці й Лавріна Мечника оповідали про справу шляхтича Мартина Ясинського. За словами поважних міщан, 29 вересня, в день святого Михайла за римо-католицьким календарем, славетна Зузанна Куявинська, поверталася додому із сповіді. Жінка мешкала в Окольному замку, перед церквою святих Бориса й Гліба, в дворику, належному отцям францисканам з Межиріцького монастиря.

З. Фогель. Замок в Острозі, 1796 рік. Зображення з Вікіпедії

Прийшовши з костелу, Зузанна прохала в господині дому дати їй пообідати. Завадив панянці у трапезі збуджений та схвильований, і, на той час уже колишній коханець. Попри одруження з іншою, пан Ясинський наполегливо переконував небайдужу йому білоголову продовжувати  з ним солодкий, але гріховний зв’язок.

Як свідчили урядники, переконування супроводжувалися словами: «Зусеньку! Конечне мусишъ ехаты зо мною до дому моего!» («Зусенько! Неодмінно повинна їхати зі мною у дім мій!»). Ображена одруженням з іншою, жінка відповідала: «Дай ми покой и памятай на боязнь Божую, же ото нине зосталамъ набожъною; а до того маешъ южъ жону свою, прето покинь и занехай южъ мыслий злыхъ першую и пуды прочъ собе одъ мене!» («Залиш мене у спокої і страх перед Богом май, бо однині набожною стала. А крім того дружину маєш свою, тож залиш і забудь вже про думки ганебні та геть іди собі від мене!»).

Реакція запального коханця на відмову була миттєвою. Зрозумівши нехіть жінки, розлючений пан проламав їй голову чеканом (різновид бойової кирки). Потім вдарив її в груди, і, побачивши, що та вже Богу душу поволі оддає, хотів був піти. Там його, одначе, впіймали й припровадили до маґістрату. А що був шляхтичем, то судити його належало урядникам Луцького ґроду. До слова, разом з вбивцею, до воєводського центру тоді привезли і тіло небіжчиці. М. Ясинського посадили до замкової тюрми («тут, в замку Луцькому, в брамі, у тюрмі здавна облаштованій...»), де той мав чекати на виконання смертного вироку.

Чекани, ХVІ століття. Зображення з сайту old.geology.lnu.edu.ua

***

Тож завдяки «живим» документальним свідченням бачимо, якими запальними й емоційними були мешканці Волині ХVІ–ХVІІ століть. Слова і дії, казані й чинені ними під час сварок й конфліктів відтінені емоційно-побутовою барвою. Вони яскраво демонструють нам сучасним елементи світосприйняття й повсякдення людей з наших теренів у ретроспективі чотирьох сотень років.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.