Так вже повелося у житті, що добрі справи й вчинки, достойні поваги, не затримуються надовго у людській пам’яті. Вони помирають разом із своїми безпосередніми носіями, нетривко жевріючи хіба у споминах найрідніших. Трапляються одначе справедливі, з точки зору історії, випадки, коли втрачені імена шляхетних розумом і духом мужів через віки повертаються у свідомість модерних соціумів. Займають там належні собі місця.

Одним із таких світлих імен для Волині і Луцька є Данило Братковський – громадський, суспільно-політичний діяч, український польськомовний поет епохи бароко, автор знакової збірки віршів-фражок (сатир) «Світ по частинах розглянутий».

Народжений в переддень Богданової війни

Братковські – давній український шляхетський рід, осілий у Брацлавському та Волинському воєводствах. Точна дата народження Данила невідома. Вірогідно, він з’явився на світ у 30–40-х роках ХVІІ століття. То був також і час десятилітнього «золотого спокою» на українських теренах, встановленого після низки «козацьких воєн» та визрівання Визвольної війни під проводом Богдана-Зиновія Хмельницького.

Про ранні роки життя, як і про найближчу рідню Д. Братковського, маємо доволі скупі відомості. Історик-упорядник багатотомного джерельного видання «Архив Юго-Западной России» ХІХ-ХХ століть Володимир Антонович свого часу принагідно зауважував, що «про найближчу рідню Данила нічого невідомо». Хвалебну реакцію на вичерпну розвідку свого колеги, перший ректор київського Університету святого Володимира Михайло Максимович влучно доповнив новим свідченням про Данилового батька: «відомий батько його, Богдан Братковський, який служив скарбником Брацлавським».

Волинські поля Братковського. Фото Романа Павлюка

Підпис «рукою власною» того ж таки Богдана скріплював договір між старшими (шляхтою) і молодшими (міщанами) луцькими братчиками від 1 вересня 1619 року. Одноіменний шляхтич зафіксований на посаді братського провізора в 1675–1676 роках. Одначе, стверджувати про беззаперечну правдивість традиційної тоді формули «Данило, Богданів син, Братковський» не доводиться. Приналежних до означеного роду людей бачимо у реєстрі подимного податку 1629 року, впорядкованого Олексієм Барановичем.

Так, Яцько Братковський був дідичем (спадковим власником) сіл Свищева та Надчиць у Волинському воєводстві (нині співзвучні у назві села Млинівського району на Рівненщині). Через сім років Свищевом володіла Гальшка Братковська, ймовірно, Яцькова дружина. Забігаючи наперед зазначимо, що в 1701 році Д. Братковський свою свищівську отчину відписав синам Івану та Олександру. Як зауважує Олена Бірюліна,  Яцько і Гальшка могли бути дідусем і бабусею Данила. Попри нез’ясованість цього аспекту, володіння одним маєтком упродовж тривалого відтинку часу вказує на належність шляхтичів до одного роду.

Герб Братковських. Зображення з Вікіпедії

Майбутній поет зростав і виховувався в дусі сталих релігійно-культурних традицій у братській школі Луцька і, можливо, Києво-Могилянській академії. Подальшої мудрості Данило, імовірно, набував у стінах одного з італійських університетів. Добра освіта, взірцеве виховання, овіяне невідступним тяготінням до предківської віри за непростих політико-релігійних обставин, стали каталізаторами образу тієї свідомої особистості, яку козацький літописець Самійло Величко пізніше означив «чоловіком ученим та поетом... благочестя святого непорушним блюстителем».

Український неспокій другої половини ХVІІ віку

 «В тяжкім та сумнім становищі опинилась Україна в кінцї ХVІІ століття. Знесилена попередньою довгою боротьбою за своє визволеннє, побачивши на одну хвилину зорю кращого життя, мусїла вона нарештї, через нещасливі історичні обставини, скоритися дужчим сусідам».

Так В’ячеслав Липинський у 1909 році охарактеризував час, в якому жив Д. Братковський. Андрусівське перемир’я, укладене поміж Московією та Річчю Посполитою 1667 року, знову розкраювало українські терени на Лівобережжя й Правобережжя, сприяючи засиллю шляхти на правому дніпровому березі. Означений стан речей посприяв активізації тут козаччини. Так виникло повстання з ідеєю об’єднання України по обидва боки Дніпра під однією гетьманською булавою. Козацький рух на Правобережжі очолив фастівський полковник Семен Палій.

Портрет Семена Палія - полковника фастівського і білоцерківського. Невідомий художник, перша половина ХІХ століття. Із збірки Бориса Возницького

Останній у своїх стратегічних планах від початку волів відвоювати у поляків правобережні терени «по Случ», доєднавши їх до Лівобережжя. 1688 року Палій звернувся до новообраного гетьмана Івана Мазепи з проханням прийняти Білоцерківщину та Фастівщину під «царську протекцію гетьманського реґіменту». Позитивної відповіді козацький полковник, одначе, не отримав. Псування і так хиткого перемир’я з Річчю Посполитою тоді було не в московських інтересах, тож переговори скінчилися пропозицією Палієві перейти із своїм полком на Запоріжжя. Такий стан речей не задовільнив козацького очільника, а лиш посилив бажання якнайшвидше викорінити шляхту.

Волинський поета Данило Братковський

У часовому суголоссі до окреслених подій Данило Братковський написав і видав книжку під філософським заголовком «Świat po części preyzrany» («Світ по частинах розглянутий»). Збірка вийшла друком у Кракові доволі великим як на той час тиражем – понад 4000 примірників. Данилова поезія – влучна, дотепна й гостра сатира на суспільство зламу ХVII cтоліття. Вона вповні передає авторські рефлексії стосовно сумних і, водночас, кумедних реалій, за якими йому доводилося спостерігати щодня.

Як зауважив дослідник українського літературного бароко Валерій Шевчук, Д. Братковському вдалося витворити свою книгу на основі універсальної картини світу. Тут бачимо виходи на загальні високі теми: про Бога й диявола, рай і пекло, шлях до них. Водночас авторський універсум простежується на тому рівні, який ми сучасні означуємо мікроісторичним: властителі-пани й підлеглі, бідні й багаті, дурні та мудрі, тонка межа між якими спровокована хіба статками-багатствами.

Титульна сторінка книги Д. Братковського. Бібліотека Яґеллонського університету

Простежуємо зауваги про шляхту загалом і, зосібна – волинську, українні та польські міста, принагідні спомини про Італію, Московію, Литву, обережно – про Козацьку державу. Головною метою написання віршованої книжки Данилу бачилося пізнання того дивного і шаленого світу. Рядками римувань Д. Братковського червоною ниткою проходить поетичне барокове мистецтво. Йому було притаманне кількаплощинне, химерне, але водночас змістовне наповнення тексту. Погляньмо, для прикладу, на вірш «Погана мати й добра»:

Ото добродійна, ото наша мати,
Коли дає дітям, нам, груди смоктати.
Ото є матуся, саме серце наше,
Дає-бо по тому молочної каші.
Ото є матуся, сукенок є досить,
І срібла, і злота, полотна приносить.
Ото є матуся, нам кошт викладає,
До школи і війська вона прибирає.
На Бога! Йде заміж, вже маємо тата,
Чортяка – не батько, а чорт це не мати!

Просте на перший погляд римування проникнуте глибоким сенсом. Мати подана безпосередньою алегорією до поняття Батьківщина. У її доброті та милості сумніватися не доводиться. Але раптом матінка йде заміж і з’являється «чортяка – не батько». Під новим батьком, Д. Братковський мав на увазі Московію та, зосібна, Петра І, якого в ті часи було прийнято називати антихристом (!).

В. Шевчук пояснив написання книги польською мовою: автор волів, аби поезію прочитала більша кількість людей. Польська ж мова на той час була однією із найбільш вживаних. Василь Доманицький, український літературознавець початку минулого століття зазначав: «написані вірші польською мовою, але так і знати, що писав Українець, який думав по українському, а тодї буквально перекладав свої думки на польське». Підтвердженням тому є значна кількість українізмів як-от «inny, drugi» замість «niektorzy», «tylko iż» замість «tyle», «staje» – замість «wystarcza». Думку підсилює вживання питомо українських слів, писаних латинкою, притаманних найперше нашій волинській говірці: «ni siuda, ni tuda», «szlak», «mieszek», «ledaco», «styrta», «kalita» та ін.

Існує твердження, що своєю сатиричною поезією її творець хотів повернути й закликати шляхту до суспільної свідомості. Цим сподіванням, одначе, не судилося сповнитися. Тому правдивий поет способився до інших засобів. 1699 року на шляхетському сеймі венденський підчашій Д. Братковський заручився підтримкою однодумців і поставив вимогу запоруки православної віри, яка була фактично проігнорованою. Ба більше – сеймові конституції 1699 року вказували православному люду на низку суттєвих заборон стосовно ареалу оселення та посадових преференцій.

Данило Братковський. Художник Артур Орльонов

Запалений цілком прогнозованим почуттям несправедливості, волинянин зібрав 54 підписи православних шляхтичів під протестом супроти такого стану речей. І знову спіткнувся об стіну байдужості, бо усі три ґродські суди – луцький, володимирський і крем’янецький – відмовились вписати протестацію.  Запис до актів Овруцького ґроду особливої ролі також не зіграв. Викликав хіба підозру й ворожість з боку шляхти.

Відтак Д. Братковський переселився до Львова. Там, вочевидь, і виникла ідея просити заступництва у гетьмана Івана Мазепи. Як його давній знайомий, Братковський 1700 року їздив до гетьманської резиденції у Батурині з проханням підтримати кандидатуру ставленика Братства Воздвиження Чесного Хреста Дионисія Жабокрицького у призначенні на православну кафедру луцького й острозького єпископа. Волинський шляхтич сподівався на мудрість і розважливість гетьмана, який мав би згрупувати й консолідувати українські терени, поділені між різними державами.

Прижиттєвий портрет гетьмана Івана Мазепи роботи гравера Мартіна Берніґерота, 1706 рік

Тим часом стосунки між польською адміністрацією та козаками ставали дедалі напруженішими. Д. Братковський усвідомлював, що настав час вирішальної боротьби, тому приєднався до козаків. Щоб уникнути в майбутньому конфіскації майна, чоловік відписав родинну отчину Свищів синам Іванові й Олександрові, опинившись безмаєтним. Невдовзі венденський підчашій вирушив на Білоцерківщину, де збирав свої загони С. Палій, щоб пристати до повсталого люду. На військовій раді у Фастові полковник доручив волинському поетові написати відозву до всього правобережного населення Речі Посполитої. З нею чоловік і вирушив закликати шляхту та посполитих до збройного повстання.

Поблизу містечка Олика поета вперше арештували. З полону чоловік того разу визволився, однак цей епізод викликав гостру реакцію й підозру стосовно нього у владців. Відтак невдовзі чоловіка затримали знову. Він був упійманий під Заславом (нині Ізяслав Хмельницької області) вояками реґіментарія Станіслава Лєдуховського. Одягнутий у просту селянську одіж подорожній мандрівник виявився «поетою Данилом». У нього знайшли документи і листи, що безапеляційно свідчили про причетність до повстання. Після допиту Д. Братковського ув’язнили у темниці Стирової вежі луцького замку.

«Тримайтеся віри, за яку я помираю...»

Попри шляхетське походження Данилову справу розглядав військовий суд. Вже згаданий С. Лєдуховський навіть поквапно скликав до Луцька сеймик Волинського воєводства задля обмірковування боротьби з козаками-«ребелізантами» (злочинцями-відступниками).

Цілком усвідомлюючи подальше розгортання подій, волинський поет у підземеллі ґродської темниці Свидригайлової вежі 13 листопада 1702 року написав «акт остатньої волі» – тестамент. Читаючи заповіт Д. Братковського, бачимо велич душі й силу духу славетного земляка. Загальновживана формула «Така є душа моя грішна, яку в руки Бога мого віддаю...» слугує інтродукцією до розпізнання цінної якості, засвідченої у духівниці – відчуття провини й прагнення до прощення, навіть якщо і після закінчення земного шляху.

Стирова вежа Луцького замку, в підземеллі якої тримали поета

Життєпис поета закарбував у пам’яті один випадок, який не давав йому спокою до самої смерти. Поспішаючи у нагальних справах, дідич Д. Братковський наказав у чагарниках Пелжі (сучасне село Певжа на Млинівщині) відібрати від свого підданого шкапу (коня). Вина, як видно, не покидала Данила навіть перед шляхом до ката. У заповіті він просив старшого синa віднайти родичів-нащадків скривдженого селянина й віддати їм тридцять золотих за коня. Д. Братковський зауважував, що гріх свій вже одного разу намагався спокутувати, бо був у Малині й віддавав компенсацію за шкапу рідним того чоловіка. Останні, напевне, сприйняли дії поважного шляхтича за жарт і чемно відмовилися від грошей.

«…potym drugie złotych trzydzieście jeśli żadnego krewnego chłop ten w Pełhach nie ma, u którego szkapę pograbić kazałem w zaroślach – będąc w Malinie oddawałem one, ale wziąć nie chcieli, – czego syn moy starszy doyzreć powinien będzie, jeśli krewni będą, to krewnym oddać, a jeśli nie będą, to na też mieysce święte, do chesnoho Chresta, za duszę jego na połtora sorokousta ten syn moy oddać powinien» / «... потім інші тридцять злотих, якщо жодного кревного той хлоп в Пелгах не має, у якого я наказав шкапу відібрати в чагарниках; коли був у Малині, віддавав їх, але взяти не хотіли, про це син старший потурбуватися повинен».

Д. Братковський заповів поховати себе у крипті Хрестовоздвиженської церкви Луцька. Цим побажанням, безсумнівно, засвідчив кревну приналежність до православного братства. Молитви за душу поета мали провадитися у луцьких церквах: Хрестовоздвиженській, Михайлівській і Покровській. Сорокоусти – у Загорівському та Почаївському монастирях.

Крипта Хрестовоздвиженської церкви, де похований Д. Братковський

Тестамент – добре джерело до з’ясування середовища найближчих родичів поета. Перш за все, довідуємося про дружину шляхтича, як і про те, що це був другий шлюб чоловіка. «Милою малженкою» Д. Братковського цілком  вірогідно була  Маріанна Мілковська (за польським геральдистом Адамом Бонецьким). Сини – старший Іван і молодший Олександр, старша (ім’я не вказане) донька і молодша Камілія, як і дівчатка-онуки огорнуті турботою та переживанням за їхнє майбуття з боку батька і дідуся. Останніми рядками духівниці Д. Братковський просив і заповідав дітям бути вірними православній релігії, в боротьбі за яку помирав.

«Synow i curki moie napominam, aby się tej wiary trzymali, dla której ja umiram, ieśli chcą mieć błogosławięstwo Boskie»/ «Синам і дочкам моїм нагадую, щоб тієї віри трималися, за яку я вмираю, якщо хочуть мати благословення від Бога».

«Посеред Ринку луцького, через ката сім разів мордерсько зістав стятий»

Після нагального засідання військового суду 25 листопада Д. Братковському винесли смертний вирок. Отець Юрій Мицик у відділі рукописів бібліотеки Чарторийських у Кракові віднайшов лист із Варшави від 4 листопада 1702 року, де йшлося про розправу над Д. Братковським на початку, а не в кінці листопада того року.

 «Руська пошта приносить, що Волинське воєводство з-під Заслава рушило до Полонного; пана Братковського, шляхтича цього ж воєводства схоплено. Він їздив до Палія і Самуся, обіцяючи своїм іменем..., що побунтує селянство і 10 000 людей з них виставить проти [Волинського] воєводства. Допит і безсумнівні докази довели злочин, він був засуджений до смерті і вже розстріляний».

Данила Братковського ведуть на страту. Картина Олександра Дишка з Музею історії Луцького братства

За епічною оповідкою козацького літописця Самійла Величка, 26 листопада 1702 року, волинський шляхтич «посеред ринку луцького, через ката на сім разів мордерсько зістав стятий». Містр-кат нібито по черзі відрубав чоловікові руки, ноги, голову, а наприкінці – перетнув тулуб. Насправді Д. Братковському як шляхтичеві кат зітнув голову великим двосічним мечем. Так закінчився життєвий шлях «блюстителя благочестя, чоловіка мудрого й поета доброго». Тіло героя за його останньою волею поховали у підземеллі Братської церкви.

***

23 листопада 2002 року в Луцьку урочисто відкрили меморіальну таблицю з барельєфним портретом Д. Братковського. Сам поет віднесений до числа волинських святих мучеників за віру Христову.

Ікона волинського святого мученика Данила Братковського. Автор Дмитро Зінько

Сьогодні його ім’я носить одна із найкрасивіших вулиць Луцька, розташована у Старому місті. Починаючись неподалік від Ринку, де трагічно обірвалося життя її патрона, затишна вуличка сповнена чарівливими свідками луцької минувшини. Вона якось по-особливому припроваджує до костелу святих Петра і Павла й замкової площі. Тими стежками колись неодноразово ходив  і український шляхтич, лучанин і волинянин, бароковий полономовний поет із вразливою українською душею Данило Братковський.

Меморіальна дошка поету на Ринку в Луцьку

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.