Ім’я, яке не змогла затерти навіть тоталітарна влада: у Луцьку вшанували Лесю Українку. ФОТО

25 лютого 2017, в 16:18

Джерело: Інформаційне агентство Волинські Новини

Щороку 25 лютого вся Україна відзначає День народження одного зі світочів української нації – Лесі Українки, чию творчість знають не лише на теренах України, а й далеко за її межами. Не стоїть осторонь цих заходів і Волинь. Адже немало років життя поетеси було пов’язано саме з Волинню та Луцьком. «Тихі води і ясні зорі» Волині завжди згадувала вона у нелегкі роки свого життя, перебуваючи на лікуванні. Саме тут готувалася її перша збірка «На крилах пісень». Саме на Волині в селі Колодяжне було родинне гніздо Косачів. На Волині в церкві села Волошки (на жаль, храм згорів ущент 2007 року) Леся Українка хотіла вінчатися з Климентом Квіткою. І саме волинський ліс досі заворожує читачів зі сторінок «Лісової пісні».

Так, 146 річницю від Дня народження поетеси, лучани прийшли до пам’ятника Лесі Українці, аби вшанувати її пам’ять і нагадати її слова, які й досі знаходять відголосок в українському сьогоденні.

Очільниця Волинської організації Національної спілки письменників України Ольга Ляснюк зауважила: сьогодні день знаковий для всієї України, але для волинян він ще особливіший, адже згадують вони свою знану землячку.

Зважаючи на обставини, в яких ми сьогодні живемо, на неоголошену війну, яка триває третій рік поспіль, вона нагадала, що говорила Леся Українка про сусідів, які вважалися «братнім народом».

«Пора стати на точку, що «братні народи» – просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в ґрунті речі зовсім не мають ідентичних інтересів, і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не вмішуючись у сусідську «внутрішню політику».

«На жаль, у нашу внутрішню політику вони вручаються. Я якби Леся Українка зараз була жива, то розуміємо, до якого б бою вона закликала, на чиєму боці вона б була і чиїм гострим словом ми надихалися для того, щоб іти до перемоги», - переконана Ольга Ляснюк.

Вона додала: коли у 30-х роках переробляли її образ відповідно до совєцьких штампів, виставляючи такою собі революціонеркою, спершу його взагалі хотіли кинути в забуття, замовчати. Але ім’я Лесі Українки настільки велике, що його затерти не може навіть тоталітарна машина. І ось, урешті, саме зараз, кожен українець може пізнати велич Лесиного таланту.

Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Сергій Романов зауважив: війна, яка триває в Україні вже третій рік, поетеса називала тисячолітньою, як війну добра зі злом, правди з кривдою. Так, з його слів, саме Леся Українка разом зі своїми друзями почала докопуватися до національної ідентичності українців.

«На зламі 19 та 20 століть в культурний простір прийшли молоді люди, які були спраглі борні і труду і честі. Вони почали зі спроб з’ясувати, чиї ж вони діти, що то за нація, яку вони представляють. І те, що вони з’ясували і приголомшило і настрашило водночас .

Так, ми раби, немає гірших в світі!

Феллахи, парії щасливіші від нас,

Бо в них і розум, і думки сповиті,

А в нас вогонь Титана ще не згас.

Ми паралітики з блискучими очима,

Великі духом, силою малі,

Орлині крила чуєм за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі.

Ці слова це не поза чи пафос. Справді, ці люди – нащадки великих, знатних і заможних родин - відчували себе рабами. Бо невільною була їхня Батьківщина. Бо в батьків-рабів не можуть народитися вільні діти, діти можуть лише здобути волю, повернути її», - пояснив він.

Власне, не даремно Леся Українка, написавши лист до французької громадськості, яка пафосно стрічала царя Миколу ІІ, підписалася «Одна російська ув’язнена». В цьому документі з-поміж іншого, наскрізною проходить думка, що неволя мерзенніша, якщо вона добровільна.

«Одним із завдань, які постали перед нею і колегами, була відповідь на питання: як так сталося, що колись горда нація, спадкоємці древньої Русі і гордої козацької республіки, добровільно пішли у рабство. Так, сталася велика і тотальна, всеохопна зрада. І на рівні особистості, яка відмовилася бути вільною і гордою, і на рівні спільноти і народу, який відмовився бути незалежним і самодостатнім. Після цього все і почалося: ми почали втрачати уміння розрізняти добро і зло, і стали байдужими. Рабство почали називати любов’ю. У драмі-поемі «Бояриня» авторка вводить цікавий образ «іржавої крові», яка втрапляючи в організм, отруює його і зводить особистість до істоти. А ще є тут образ сну, як заживо добровільно похованої людини. Як вийти із цього ? тільки виточивши із себе рабську кров до краплини і наповнивши свої жили вільною і живою кров’ю ми можемо сподіватися стати собою, стати вільними, стати українцями», - наголошує науковець.